По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 50

— Агов! Сюди! — закричав він що було сили.

На дорогу вибіг довгоногий хлопець з мокрим від поту, подряпаним до крові обличчям.

— Ваня? А Михась?

Хлопець тільки хитнув головою, підбіг і почав ходити коло воза, широко розводячи руками й хапаючи відкритим ротом повітря.

— Ваню, Михася вбито?

Ваня заперечливо закивав головою, й тут Василь побачив другого. Михась біг, накульгуючи, обличчя його теж було залите потом. Він чи то сміявся, чи то плакав. Ваня допоміг товаришеві злізти на воза, скочив сам. Гнатишин уперіщив батогом коней, і вони помчали дорогою в глиб лісу. Хлопці лежали ниць, учепившись руками за хмиз, щоб не впасти. Вони ніяк не могли відсапатись, стогнали, схлипували. Від’їхали з півкілометра, коли Василь наважився спитати:

— Хлопці, що сталося? Хто стріляв?

— А думаєте, вуйку, ми знаємо? — підвів голову Михась. — Ваню, ти був ближче…

— По-моєму, бандерівці, — озвався другий. Він говорив по-українськи, але акцент зраджував у ньому росіянина. — На кашкетах тризуби блищали.

— Ну, що ти! Ти коли-небудь чув, щоб бандерівці нападали на німецькі ешелони?

— Хто ж тоді? Німці помилково свій ешелон обстріляли?

— Тільки не бандерівці, — стояв на своєму Михась. — Мабуть, це якийсь радянський партизанський загін.

— Що вони, дурні, радянські партизани? — розсердився Ваня. — Вони б у першу чергу підірвати ешелон постаралися. А потім би почали обстрілювати.

— То хто ж вони? — знову запитав Гнатишин, переводячи коней на крок. — Я їх побачив, як перший поїзд появився. Бігом бігли до залізниці. Думав, збожеволію…

— Та що гадати, вуйку. Німці розберуться, вияснять… Тоді й нам стане відомо. Ми своє зробили, хоч набралися страху. Ваня молодець, стримав мене, Я як побачив їх, утікати хотів, а тут поїзд…

Позаду почулися вибухи. Вони були різної сили, то наче вистрілить кілька гармат підряд, то ухне так, що верхівки дерев здригнуться й відгукнуться тривожним шумом. На думку Вані, де рвалися боєприпаси.

Василь звернув на бокову доріжку, погнав коней риссю. Проїхали ще метрів з вісімсот.

— Мабуть, досить, вуйку, — сказав Михась, підводячись навколішках. — Тут ми зліземо. Дякуємо.

— Нема за що. Коли чекати?

— В неділю прийду, вдень, сам. До цього дня щось придумаємо. Правда, Ваню?

— Так. Як удача, то треба ще раз поздоровити Адольфа з іменинами.

— Хіба він іменинник сьогодні?

— Такі іменини я б йому щодня влаштовував.

Хлопці злізли з воза й, попрощавшись з Гнатишиним, зникли поміж дерев. Василь гарненько обітер пучками сіна мокрі кінські боки й рушив ступою до дороги в село. Виїхавши з лісу, він побачив чорний дим, що підіймався з далеких горбів. Пострілів і вибухів уже не було чути.

Ховаючись у вибалку, сотня поспішним маршем відходила від залізниці. Вояки несли бойові трофеї, майже кожен ніс на плечі гвинтівки, а під пахвою — чоботи або скручений у вузол мундир. Кишені було набито всіляким дріб’язком. Корінь той і за пазуху натикав усячини. Тарас ніс трофейний ручний кулемет, він на дурнички не ласився, кишень у вбитих німців не вивертав. Єдиною такою його поживою була плитка шоколаду, та й ту він уже в дорозі просто-таки з рук видер у Кореня. Хлопець жував шоколад, випльовуючи обсмоктані шматочки фольги, й намагався розібратися в тому, що трапилось на залізниці. Картини на диво вдалого бою поставали перед його очима одна за одною.

Що не кажи, а Богдан таки народився в сорочці…

Вночі в поході виявилося, що Богдан веде сотню не на Братин, як спершу думав Тарас, а в інше місце. Чому він передумав, так і лишилося незрозумілим. Може, старшина відрадив його нападати на містечко, де знаходився великий гарнізон німців і поліцаїв, а може, сам спокусився легкою здобиччю, якою йому здався військовий ешелон?

До залізниці намірялися вийти затемна, щоб гарненько підготуватись до зустрічі першого ешелону (німці вночі затримували поїзди на станції й пускали їх зранку), але провідники заблукали, зробили гак, і сотня вийшла до горбів, коли вже розвиднілося. Богдан почув шум першого поїзда й психонув — запізнились, до горба, що нависав над залізницею, залишалося ще метрів зо двісті.

Але вони не запізнились. Пройшов поїзд з баластом, контрольний. До того моменту, як з’явився ешелон, старшина встиг розмістити солдат на гребені горба й проінструктував їх, які цілі потрібно влучати в першу чергу. Все до ладу — приціл два, бити по кулеметниках, що сидять на тендері паровоза й на дахах вагонів, а потім по вагонах.

Богдан сам узявся за кулемет. Тарас лежав поруч і насилу стримував обурення. Хіба так працюють на залізниці! Доручив би Богдан йому цю справу, й він один з невеликою групою прикриття пустив би будь-який ешелон догори колесами. А так легко й напоротись. Пригнали всю сотню, ще постріляють дурнів. Коли з’явився ешелон і Тарас побачив танки на платформах, серце його захололо. Що робиться! Ну, Богданові можна пробачити, а цей бісів «військспец», невже він не розуміє, що зараз трапиться? У відповідь на перші ж постріли танкісти відкриють вогонь, і від сотні залишаться ріжки та ніжки. Старшина, здається, зрозумів, що з танками, навіть коли вони стоять на платформах, жарти погані. Він підповз до Богдана, почав щось йому доводити, але Богдан відштовхнув «військспеца», скомандував «Вогонь!» — і перший дав чергу з кулемета.

Далі все було неймовірним і незбагненним. Зрештою, в той момент Тарас і не пробував знайти якесь пояснення. Він змушений був повірити в те, що відбувалось на його очах: вибух, паровоз відірвався від ешелона, волочачи за собою рештки розбитого вагона, з якого сипалися ящики; платформи, розриваючи зчепи, налітаючи одна на одну, летять під укіс. Пасажирський вагон затріщав, наче порожня сірникова коробка під каблуком, і почав розсипатися на тріски.

Очевидно, багато хто, серед них і Богдан, спершу оторопіли, розгубились від несподіванки, бо постріли зазвучали рідше, а кулемети на правому фланзі зовсім замовкли, але тут Сидоренко скочив на ноги й зарепетував: «Вогонь! Чого злякались? Вогонь! Вогонь по паровозу! По вагонах!»

І почалася стрілянина.

У Богдана щось сталося з кулеметом. Він чортихався. Тарас негайно кинувся до нього. Так і є — поставив нову стрічку косо. Тарас відкинув затискачі, вирівняв стрічку й ледве відхилився — гарячі гільзи з димом сипонули йому в обличчя.

Взагалі Тарас не міг нарікати на себе. В цьому бою він жодного разу не розгубився і, мабуть, врятував життя багатьом, а разом з ними й собі. Коли сотня, вслід за Богданом і Сидоренком, з криками «Слава! Гура! Ура!» скотилася вниз до перевернутих, покороблених платформ і вагонів, Тарас побіг до паровоза, що зупинився, викидаючи на всі боки молочні струмені пари. Він устиг вчасно: з платформи, яка була попереду паровоза, стрибнув на землю закривавлений солдат з кулеметом у руках. Солдат відразу ж розпластався на щебені, розвернув кулемет, але Тарас вистрілив першим.

Так, цей воскреслий кулеметник міг би наробити чимало лиха, й Тарас мав право пишатися своєю кмітливістю, якби незабаром не переконався, що хтось здогадався вчинити значно важливіше — чиркнути сірником чи запальничкою біля калюжі пального, що витікало з бака перевернутого танка. Танки підпалив «військспец». Досить було Тарасові глянути на старшину, як він зрозумів це: обличчя Сидоренка було замащене сажею, лівий рукав, пола френча звисали обгорілим лахміттям. Не вберігся згарячу, прихопило вогнем. Могло бути й гірше, з бензином жарти небезпечні.

Богдан вчасно скомандував відбій. Німці могли наскочити з двох боків, і він поспішав відвести сотню якнайдалі від залізниці. Стомлені, захекані вояки мало не падали з ніг, але Довбня, що крокував позаду, не давав нікому зупинятися, підбадьорював штурханами тих, що відставали. Тараса випередили сотенний і старшина. Хлопець наддав ходу, намагаючись не відстати від них. Йому хотілося почути розмову командирів.

— Я тобі кажу, від чого вибух, — сердився захеканий Богдан, — куля влучила в капсуль снаряда. А від одного снаряда вибухнули інші. Може таке бути?.