По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 87

— Де лікар? — розплющивши очі, з болісною посмішкою запитав Вепр. — Я вас прошу… Ви, напевно, голодні. Покличте сотенного Довбню. Він десь там, за дверима. Я повинен дати йому вказівки.

Оксана не встигла підійти до дверей, як Довбня вже з’явився на порозі.

— Привели лікаря? — стрепенувся надрайонний.

— Поки що фельдшер…

На обличчі Вепра з’явилося розчарування, кивком він покликав до себе сотенного..

— Друже, оця пані… — насилу вимовив він. — Ти мені відповідаєш за неї головою. Перше-ліпше її прохання, наказ виконувати беззастережно. Зрозумів?

— Зрозуміло, друже Вепр…

— Давай цього коновала…. — Вепр посміхнувся своєму жарту й простягнув Оксані руку. — Пробачте, я повинен перервати нашу розмову. Я скоро підведусь. Мені потрібна тільки добра перев’язка й день-два спокою. Ми ще поговоримо. Я все розкажу, поясню. Передайте…

Надрайонний випустив руку дівчини. Посланця «друга України» вже не існувало для нього. Боязко й жадібно Вепр дивився на захеканого товстуна, якого підводив до нього сотенний. Звичайний сільський фельдшер з ситим, придуркуватим і переляканим обличчям стояв перед Вепром, немов людина, яка здатна відгадати його майбутнє. Завчена посмішка зникла з обличчя Вепра. Широко розплющеними, застиглими очима він запитував свого оракула: «Життя чи смерть? Життя чи смерть?»

29. ВИБІР

Гранату кинув Карась… Це зробив він. Більше нікому. Ось коли розкрилася та небезпечна таємниця, що приховував у собі незрозумілий хлопець, якого привів у сотню Богдан. Як він зважився? Адже не в м’ячика грався, кидаючи гранату, знав, на що йде, чим ризикує. Виходить, припекло. Хто він? Совіт? Нічого не зрозумієш, розмовляє, як справжній волиняк. Де його підчепив Богдан? Богдан зник, ніби корова язиком злизала. Все має зв’язок з нападом на німців. Богдан зник, з’явився Вепр.

Степан вийшов слідом за Соколом на ганок. Обличчя в нього палало. Він відразу помітив Карася серед вояків, які товпилися на вулиці. Хлопець стояв біля тину, розмовляв з товаришами, а сам скоса поглядав на ганок штабної хати. Невже здогадався, навіщо ройового викликали до Вепра? Якщо здогадався, то чого чекає, на що надіється? Схоже на те, що Вепр накаже, а можливо, вже й наказав арештувати Карася. А хто потрапить до рук Вепра… Слід попередити. Нехай утікає негайно. Можливо, він усе ж таки не спав тієї ночі, чув розмову Юрка з Стефкою? Почнуть Вепрові хлопці його катувати — все розповість, шмаркач, згадає, що було й чого не було. І пропав Юрко… Треба попередити. Тільки як же зробити, щоб не помітили? Біда та й годі!..

Поки Степан вирішував, як йому треба вчинити, до штабної хати під'їхала підвода. На ній, крім візника, сиділо два незнайомих бандерівці й дві дівчини. Одна з дівчат — по одежі й на вигляд міська — трималась дуже впевнено, інша — сільська, з переляканими сумними очима — була схожа на арештовану. Ще не встигла підвода зупинитися, як один з бандерівців з похмурим і неприємним обличчям зіскочив на землю і, відштовхуючи всіх, хто не встиг відступити, вибіг на ганок і зник за дверима.

Карась тим часом опинився біля підводи. Допоміг злізти міській дівчині. Дівчина байдужим кивком подякувала йому, стріпнула пил зі спідниці й обвела суворим поглядом людей, які стояли біля хати. Степан помітив на її щоці й чолі змащені йодом подряпини. Тут з хати вибіг щойно прибулий бандерівець і шанобливо запросив міську дівчину йти за ним.

Користуючись тим, що увага всіх була прикута до приїжджої, Степан, проходячи повз Карася, наступив йому на ногу й попрямував до тину. Там він стягнув з ноги чобота й оглянувся. Карась ішов за ним.

— Ану, допоможи…

Тарас негайно підскочив до ройового.

— Подивися… В тебе рука тонша. Там, здається, цвях. У самісінькому носку.

Тарас засунув руку в чобіт, і їх голови опинилися поруч.

— Слухай, ти… чортяко… — поривчасто дихаючи, промовив Степан, — Тобі тут не місце… Змивайся! Інакше…

— Не розумію, друже… — так само тихо, не підводячи голови, відгукнувся Тарас, і губи в нього побіліли.

— Заїду по пиці — зрозумієш, — крізь зуби прошепотів ройовий. — Я нічого не знаю й не бачив, нічого не сказав… — І додав уже голосно, роздратовано, вириваючи чобота з рук Карася. — Не намацав? Давай сюди!

Ройовий всунув ногу в чобіт і, не глянувши на Карася, пішов до клуні.

Тіла вбитих лежали в саду на траві, недалеко від могили сестри Богдана. Проходячи поблизу, Степан поглянув у той бік. «Совітів» кинули разом з вівчаркою сяк-так, а своїх хлопців поклали рядком, голова до голови, накрили ряднами. «Совітів» четверо — старшина Сидоренко, українець, татарин і оточенець, той, який повинен був розстрілювати. Серед своїх — труп жінки. Напевно, колишня вчителька. Занесло її сюди. Загинув курінний Смерека й три охоронники. Хто винен? Вепр міг би відпустити полонених. Петро, той, мабуть, відпустив би. Все ж таки в характері Петра є благородство. А втім, хто зна? На брата він руку підняв… Хто Ж насправді цей бісів Карась? Видно, все ж таки з совітів. А, може, й волиняк, комсомолець. Скільки їх таких німці й хлопці з ес-бе перестріляли! Дивись який загартований і безстрашний! Ну, тепер-то він дасть тягу! Напевно, вже втік. Куди ж він піде? Це його справа. Нехай іде до всіх чортів, поки ще тримається відчайдушна макітра на плечах.

Степан не став довго роздумувати про Карася. Під три чорти всіх! У нього була одна мета — врятувати молодшого брата. Цій меті повинні бути підкорені його почуття, думки і дії. Він усе розрахував. Вирішив речей з собою не брати, а скласти їх у рюкзак і залишити на своїй солом’яній постелі в клуні, йому потрібен був привід якнайшвидше повернутися назад до сотні. Мав намір з’явитися на хуторі наступного дня увечері, забрати рюкзак, а на зворотному шляху вночі навідатись до Горяничів і побачитися з Юрком. Та хата в них на прикметі. Треба, щоб Юрко негайно перевів Стефку в інше місце, а сам сховався десь надійніше. Можливо, з часом пощастить розплутати вузлик, який зав’язав Петро, й довести, що Юрко й Стефка ні в чому не винні.

Степан спакував речі в рюкзак. В руках у нього залишилася тільки книжка, вірніше, рештки книжки, більшість сторінок з неї було вирвано. Залишати книжку в рюкзаку, було небезпечно, хто-небудь може залізти й знайти її, а книжка російською мовою… Брати з собою ще більш ризиковано. Треба викинути. Степан засунув книжку за пазуху й вийшов з клуні.

Річка з тихим шумом омивала закрут високого берега. Степан зайшов у кущі верболозу, повитого диким хмелем, що росли над самим берегом. Він дістав книжку й раніше ніж жбурнути її у воду, розгорнув навмання. Цю книжку він роздобув випадково й читав потайки, жадібно, уривками. Залишилося вже небагато, й він шкодував, що не дочитав.

Очі забігали по рядках, і в Степана відразу перехопило подих, немов сумна доля донського козака стала раптом його власного долею.

«В сінях дзвякнула клямка. Першою увійшла Дуняшка. Григорій побачив її бліде обличчя і, ще ні про що не питаючи, взяв з лавки папаху і шинель.

— Братику!..

— Що? — тихо спитав він, одягаючи в рукави шинель.

Задихаючись, Дуняша поквапливо сказала:

— Братику, втікай зараз же! До нас приїхало четверо вершників зі станції. Сидять у світлиці… Вони говорили пошепки, але я чула… Стояла під дверима і все чула… Михайло каже — тебе треба арештувати… Розказує їм про тебе… Втікай!

Григорій швидко ступив до неї, обняв, міцно поцілував у щоку.

— Дякую, сестро! Іди, а то помітять, що вийшла. Прощавай, — і обернувся до Аксіньї: — Хліба! Швидше! Та не цілого, а окраєць!

От і скінчилось його недовге мирне життя… Він діяв, як у бою, поспішно, але впевнено: пішов у світлицю, обережно поцілував сонних дітей, обійняв Аксінью.

— Прощавай! Скоро подам звістку…

Все, досить… Але очі не послухались, ще раз ковзнули по рядках.

… Цілуючи її, він відчув на губах теплу, солону вологу сліз.

Йому ніколи було втішати й слухати безпорадне, незв’язне белькотіння Аксіньї. Він легенько розняв її руки, що обіймали його, ступив у сіни. Прислухався і рвучко відчинив надвірні двері. Холодний вітер з Дону хлюпнув йому в обличчя…»