По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 89

— Є хто-небудь? — крикнув Савка, зупиняючись біля воріт.

— А кого тут чорти носять? — весело відгукнувся хтось із-за густого, давно не стриженого живоплоту. — Савка, здається?

— Він самий, друже Вороний. Як ви тут? Місяць є?

Озброєний гвинтівкою бандерівець вийшов з-за кущів.

— Чекаємо. Білий тут.

З будинку вийшов хлопець в окулярах з польовою сумкою біля пояса, з автоматом за плечима. Степан упізнав його — перед війною той закінчив бухгалтерські курси й працював рахівником у' Братинській райспоживспілці. Білий… Права рука Місяця.

Білий засвітив ліхтарик і прочитав подану йому Савкою записку.

— Добре, — мляво сказав він. — Як там Вепр? Нічого не казав? Не лаяв нас?

— Йому не до вас… Поранений.

— Хто? Вепр?

Савка досить охоче розповів про те, що сталося. Він, може, й радів з того, що першим повідомляє таку новину з усіма подробицями.

Вороний час від часу охав і ахав, а Білий слухав напружено, міцно стуливши губи, й тільки час від часу скоса поглядав на Степана, який мовчав.

— Яке поранення у Вепра? Буде жити?

— Сокіл його перев’язував, казав, що зовсім маленька дірочка. Там уже лікарів наїхало!

Виявилось, що Савці наказано було відразу ж повертатися назад, і Білий його не затримував, тільки дав на дорогу хліба й сала.

— Скажеш Вепрові, як спитає, що ми тут не сидимо без роботи. Щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Так що його наказ виконується.

Савка пообіцяв усе передати й попрямував до лісу, а Білий, попередивши Вороного, щоб пильнував, повів Степана до хати. Він чиркнув запальничкою і, хоч на столі стояла гасова лампа, засвітив каганець. Слабенький, тремтливий вогник розгорівся, освітив велику кімнату з піччю і приробленою до неї плитою.

— Сідай, друже, поки приїде Місяць з хлопцями, я тобі дещо поясню, але спершу… — Білий зніяковіло подивився на Степана й зітхнув, — спершу я повинен висловити щире співчуття твоєму горю…

Степан подумав, що Білий має на увазі загибель Юрка й насторожився. Співчуття здалося йому вдаваним.

— Що й казати… — промовив він стримано.

— Так, слова не допоможуть, але твій брат був сильною, кришталево чистою людиною, і ми збережемо пам’ять про нього в своїх серцях.

«Це про Петра, — здогадався Степан. — Петра немає в живих… Боже!»

— Я гадав, що ти знаєш… — пожвавішав Білий, зацікавлено поглядаючи на брата Ясного.

— Як це сталося? — тихо запитав Степан.

— У Рівному стратили чотирьох наших. Повісили.

— За що?

— Німці… — знизав вузькими плечима Білий, немов одне це слово могло бути поясненням усьому.

Степан більше ні про що не запитував. Петро загинув… Німці… Був час, коли Петро молився на Гітлера. Був такий час… Це вже потім він почав ненавидіти німців. Але жодного разу не прокляв війни, на війну покладав усі свої надії. Нема Петра… Ось чому так ласкаво обійшовся Вепр з братом Ясного… Степан був пригнічений, він відчував майже фізичний біль, немов з його грудей щось вирвали, але дивно — цей біль був якимось полегшенням для нього. Схожа на гіпноз деспотична влада старшого брата не існувала. Тепер Степан міг сам розпоряджатися своєю долею і за все відповідати тільки перед своєю совістю.

— Що поробиш, друже Топірець. Боротьба вимагає жертв. Україна не забуде своїх вірних синів.

Монотонний голос Білого зовсім не відповідав тим гучним фразам, які він виголошував. Степан сів, сперся ліктями на стіл, закрив обличчя долонями. Вірні сини України!.. Той полонений українець бився з німцями, а Вепр оголосив його ворогом України. Богдан не витримав, помстився за сестру — забрали вночі, ні слуху ні духу… Юрко теж ворог… Білий просив передати Вепрові, що вони тут не сидять без роботи, щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Це ж вони своїх убивають, хапають людей по селах. Вороги…

Степан підвівся, сказав, не дивлячись на Білого:

— Я вийду, походжу…

Надворі було темно, дрібні сухі зорі блимали над головою, і тільки на заході над містом як пам’ятка про минулий день, зеленів ще клаптик неба. Степан повільно пішов по вулиці руїн. Ці руїни його лякали, обгорілі комини печей здавалися постатями жінок, закутаних у чорний жалібний одяг — прийшли на рідні згарища й застигли в Скорботному мовчанні. В теплому, запашному повітрі тихо ширяли ледь помітні в темряві кажани. Попереду біля самої землі замиготіли тіні. Степан підніс уламок цеглини й жбурнув у той бік. Почулося скавучання й гарчання. Собаки… Що вони знайшли тут? Степан вернувся назад.

Завтра вночі Юрко прийде в Горяничі. За попереднім своїм планом Степан мав намір тільки зустрітися з братом, попередити його про небезпеку. Заради цього він і погодився поїхати до Місяця. На новому місці він міг попросити, щоб його відпустили на день-два сходити за речами, навідатися до тітки. І ніхто б не запідозрив. А після зустрічі з братом він знайшов би привід відмовитися від служби в ес-бе. Сказав би, що в нього сильний нервовий розлад… Ні, він не мав наміру стати катом. Служба в сотні — інша справа. Тепер, у зв’язку з загибеллю Петра, становище змінилося, і Степан почав подумувати про те, як би йому зовсім порвати з бандерівцями. Втекти неважко — він міг би розіграти самогубство, залишив би на березі річки шапку з запискою і — шукай утопленика. Втекти можна, але питання — куди? Хоч добровільно на роботу до Німеччини подавайся…

Білий переглядав записи в розкладених на столі зошитах.

— Ну, трохи полегшало, друже? — запитав він, співчутливо поглядаючи на Степана, який заходив до хати. — Сідай поруч, я тебе ознайомлю, як вести нашу бухгалтерію.

— Навіщо це мені?

— Як навіщо? Вепр послав тебе до нас на практику. Потім, напевно, пошлють до школи й через три місяці будеш слідчим, а може, й комендантом.

Степан стримав зітхання, мовчки кивнув головою. Білий розгорнув на столі шматок старої воєнної польської карти, наклеєної на цупкий папір, і почав вступну лекцію. Він пояснював зрозуміло, коротко й чітко. Підвладна їх районній службі безпеки територія, кордони, кількість населених пунктів, число мешканців… З метою конспірації ес-бе не має постійного місця розташування. Є три пункти, де вони найчастіше появляються: оцей хутір, колишня садиба Ліщинського і Братинське лісництво. Стоянка — не більше доби. Зробили свою справу, повантажили майно на підводи й виїжджають у невідомому напрямку. В кожному селі є три таємних агенти-інформатори. Два з них знають один одного, працюють спільно. Їх завдання — збирати відомості про настрої, розмови, поведінку мешканців. Третій — особливо надійний і засекречений, про існування якого знає тільки Місяць і він, Білий, — таємно слідкує за діями звичайних інформаторів і, якщо треба, перевіряє їх повідомлення. Це примушує всіх агентів працювати сумлінно й старанно, лінивих і обманщиків карають шомполами. За більш серйозні провини — смерть. Роботи багато. В їх команді тільки десять чоловік. За останні двадцять днів вони знищили тридцять вісім членів комуністичних осередків, вісімдесят п’ять співчуваючих більшовикам, шістнадцять базік, які виступають з агітацією проти ОУН, вісімнадцять совітів, три польські родини, які намагалися вночі переїхати з Волині на територію Галичини й були затримані на шосе біля Братина, чотирьох євреїв. Усього з. поляками сто п’ятдесят три чоловіка. За цей же час шомполами покарано сім чоловік.

— Уявляєш, друже, з яким навантаженням доводиться працювати?

Називаючи цифри, Білий енергійно рухав відставленим вказівним пальцем, немов перекидав кісточками на рахівниці. Степан дивився на «бухгалтера» й не міг повірити, що все, про що так спокійно розповідав слідчий ес-бе, правда. Поруч з ним сидів худорлявий, вузькогрудий юнак з блідим пісним обличчям, запаленими очима. Одного удару кулаком було б досить, щоб звалити цю гниду з ніг. І ось, дивись, десять отаких вовкулаків зжили з світу сто п’ятдесят чоловік. За двадцять днів справилися — у Білого всі підрахунки точні. І все ж не хотілося вірити. Особливо приголомшила перша цифра.