Повісті і оповідання - Пригара Марія. Страница 11

Має тамтешній санджак доньку на виданні, гарну, як сонце: хоче Гусейн посватати її, а тоді осісти в Гез- льові. Місто багате, має ринок, де продають бранців; здалека приїздять по них купці-багатії з заморських країв: на півсвіту ширяться чутки, що невільники тут найдешевші. Багатіє на цьому султанська казна, не бідніє й санджак — така про нього слава.

...Ущух вітер, мляво звисають вітрила на щоглах, та галера пливе хутко.

Три з половиною сотні невільників сидять за важкими веслами-опачинами: це для них і б’ють у тулум- баси, щоб веслували одностайно.

На носі галери примостився смуглявий голомозий хлопчисько. В руках у нього кийок, на колінах мідний тулумбас-бубон. Вдарить раз — підведуться весла вгору, вдарить два — зануряться в воду.

Струмує піт по худих, зарослих обличчях, хрипко, із стогоном, дихають голі груди: п’ятеро невільників насилу повертають важку опачину. Кожен прикутий: ланцюгом до лави — ні встати, ні випростати затерплі ноги. Впустить на хвилину весло, щоб перепочити,— зразу де не візьметься наглядач, шмагоне бичем по спині, аж закипить кров’ю червоний рубець, гримне: «Веслуй, собако!»

А почує стогін — шмагатиме дужче: на те він і наставлений, хазяйський посіпака!

І хоч би турчин був, так ні ж — русин, Ілляшем звуть! Потурчився і сам став гірший за бусурмена.

Оце ходить і стежить, ходить і винюхує, чи не байдикують невільники, чи не перешіптуються тайкома, готуючи змову?

Ходи, ходи, недовірку! Як схочуть веслярі перекинутися словом, ти й не почуєш! Аби тільки зрозуміли один одного, бо кого тільки нема на цій галері! І не вгадаєш зразу, хто звідки: де трима весло поляк чи італієць, а де бранець з України чи Русі.

Усі однаково світять кістками, в усіх падають на груди довгі бороди: ізсушила людей клята неволя, вкрала блиск з очей, притрусила волосся сивиною.

А галера біжить та біжить. Де не взявся вітер, засвистів за кормою. Знялися піняві хвилі, захлюпали через низькі облавки, заливають веслярів з ніг до голови: вони лише щуляться та пересмикують плечима.

Гаразд, що літо, вода тепла, не студить, а бадьорить, трохи відганяє втому...

Напнулися, забриніли на щоглах тугі вітрила, додали галері ходу.

Невільники покинули весла: саме вчасно допоміг вітер, настала обідня година.

На високий поміст вздовж лав повиходили матроси з кошиками й жбанами, почали роздавати їжу: сухарі, воду, солонину, чорну, смердючу. Галерники лише кривилися та зітхали, беручи кожен свій пай.

Покинув свій бубон і хлопчина-тулумбаш, теж узяв кошика.

Став біля першої лави з лівого боку, хутко попаю- вав харчі, а високому весляреві, що сидів посередині, крадькома впхнув у долоню велику часничину. Оглянувся, чи не бачить хто, підморгнув, хитро блиснув чорними очима.

Спасибі, Аліме! Здоров рости! — хитнув сивою головою весляр. Розламав часничину на зубочки, дав трьом сусідам — на лаві сиділо четверо замість п’яти — один невільник умер за веслом, ледве галера рушила з Трапезунда.

Галерники жадібно захрумтіли часником. Це був дорогий дарунок; від сухарів та гнилої солонини нападала підступна хворість — цинга: набрякали ясна, випадали зуби, червоні плями повзли по тілу.

Доки будете жерти, чума б вас напала?! — несподівано загорлав наглядач, визираючи із свого закутка.— Ану, беріться за весла!

І чого ото репетуєш, чого горлянку дереш, Ілля- ше? — спокійно спитав сивий весляр, збираючи останні крихти з долоні.— Однаково паша по обіді спить у наметі — не побачить, як ти з шкури пнешся.

І дивна річ — потурнак, завжди скорий на бійку, підскочив, замахнувся бичем, але не вдарив. Вилаявся і пішов у свій закуток.

Не чіпай лиха, Самійле... — пошепки порадив сусід.— Замордує...

Він? Мене? Духу не стане, хоч і катюга...

Поплював у мозолясті долоні, взявся за весло.

Ану, давайте, хлопці! Бий у тулумбаси, Аліме.

Босоногий Алім слухняно кивнув, стукнув у бубон.

Важко звелися й занурилися у воду весла. Ілляш знову вийшов на поміст і помалу рушив уздовж лав, сердито стежачи за веслярами. А на передній лаві, мов і не бачили його, ледве чутно заспівали хрипку невільницьку пісню:

На Чорному морі, на камені білому Ясен сокіл-білозорець квилить-проквиляє,

На небо поглядає,

Смутно себе має.

Усі зорі на небі похмарило

Ще й половину місяця хмарами закрило,

А ізнизу буйний вітер повіває,

Якорі зриває,

Байдаки козацькі затопляє.

Не багато гинуло, не мало,

Три полки козацькі потопало,

А між ними батько — гетьман запорозький.

Ох, неправда! Не втонули козаки, а краще б втонули. Вертали байдаками з походу, вже й до лиману Дніпрового допливали, коли знявся низовий вітер і погнав байдаки назад, у море.

Братчики веслували, аж кров цебеніла з долонь, але не втекли від своєї долі. Ледве вщух вітер, наскочили султанські галери, оточили,— зачепили клятущі бусурмени гаками за облавки, сипнули в байдаки — ніяк було відбитися.

Хоч боронилися запорожці до останку, усіх позахоплювано в полон, а з ними й гетьмана — Самійла Кініку.

..Ось він сидить на невільницькій лаві, закутий у ланцюги, двадцять років сам собі не вірить, що таке з ним сталося. П’ять років нагонив страху на турків і татар, водив у походи по двісті байдаків і по триста, ніколи жодного байдака не згубив, а на шостий рік трапив у біду.

І викупу не схотів Селім-паша, як його полонив. За султановим наказом гнав гетьмана в ланцюгах через увесь Стамбул, а тоді забрав до себе на галеру, посадив за опачину. Із Січі прийшов лист — запорожці обіцяли паші золота, скільки сам схоче, аби лише відпустив кошового з братчиками.

Але впертий турок — ні та й ні! Ще б пак: не в кожного за весляра отакий бранець.

А козак не корився: тричі тікав з галери. Тільки ж не щастило — за кожним разом ловили, били навми- руще, накладали ще важчі кайдани.

Страх здумати, які муки прийняв. А таки ж не загинув, живий і досі...

Вже й одіж на ньому потліла, висить рубцями. Тільки пояс козацький лишився — диво, що ніхто не зняв! Береже його гетьман, як своє око, прикрива лахміттям і вві сні торкає — чи ще є на тілі?

...Зігнувся над важкою опачиною Самійло Кішка, тяжко-важко зітхнув.

Там, на Україні, мабуть, і згадки про нього нема — давно поховали. А він пам’ятає свою землю, ох, як пам’ятає!

Визволь, господи, невільника з неволі,

На прості дороги,

На яснії зорі,

На тихії води,

На руський берег,

У край веселий...

Сумно благала пісня. Хрипкі голоси веслярів вивели останні слова й змовкли.

Старий гетьман похитав головою: «Ой, щось не дуже господь визволяє невільників! Поки живі... самим треба!..»

От і ніч іде, веде сни за собою, кожному свої — кому добрі, кому недобрі. Коло невільників стала, труснула м’яким рукавом — спіть, бідолахи!

І вже шумить дрімливою хвилею Дніпро, стріля вгору іскрами високе багаття. Козаки полягали кружка біля вогню, гріються, зморені. Дехто вже й спить.

Та молодші козаки й джури не сплять — слухають кобзаря. Сидить на пеньку, освітлений червоним полум’ям, сиве волосся падає на плечі, моторошно чорніють провалля очей, випечених у неволі. А голос не старечий — високий:

Ой пішли козаки на чотири шляхи,

Що на чотири шляхи, а на п’яте — на Поділля.

Що одним полем пішов Самко Мушкет.

А другим полем пішов Стецько Кукурудза.

А третім — Карпо Півторакожуха.

За ним ідуть мало-мало не три тисячі,

Усі хоробрії товариші-запорожці,

На кониках вигравають, шабельками блискають,

У бубни вдаряють...—

співучо проказує кобзар, приграючи собі на струнах.

Коло нього принишк малий джура Самійло, званий за спритність Кішкою,— дивиться на сліпого, очей одвести не може.

Діду,— просить,— розкажіть, як ви з неволі тікали!

А що тут, хлопче, розказувати,— неохоче відмовляє кобзар.— Тікав...

Ну й що?

Ну, ловили мене вражі ногайці. Бачиш — очі випекли.