Повісті і оповідання - Пригара Марія. Страница 13
Жадібно став їсти в’ялену баранину, сухі коржі, їжа п’янила, розливалася теплом по жилах.
А може б, ти хоч тепер турецький закон прийняв, гетьмане? — сумно спитав Ілляш.— Однаково ж і тобі нема додому вороття. І не думай, і не сподівайся!
Це ти правду кажеш, щиру правду,— притакує Самійло та все ллє та й ллє горілку під стіл.
З’явилася й друга пляшка, й третя: в Ілляша вже геть посоловіли очі, язик ледве повертається в роті.
Пожалій хоч ти мене, братчику! — гірко схлипував він і тягнувся до гостя п’яними губами.— Я ж тут, мов сиротина, ні до кого й прихилитися.
Пожалію, чом не пожалію, — кивав головою гетьман.
І коли потурнак нарешті впав обличчям на стіл і захропів з присвистом, мов ковальський міх, Самійло Кішка поклав п’яного на вузенького тапчана, вкритого ряднинкою, обережно зняв у нього з пояса три в’язки ключів і, дмухнувши на свічку, вийшов у темряву.
І забряжчали ланцюги, заклацали замки на всій галері. Знявся різномовний гомін: невільники відмикали один одному кайдани.
Сторожі не було. Паша звірився на Ілляша, всіх яничарів забрав з собою, їдучи до санджаківни на заручини.
Щезли й матроси: мабуть, втекли на берег погуляти.
Ой, не поспішайте, братці, не скидайте зразу кайдани! — застеріг Іван Мошкін. — Не встигнемо відпливти. Здається мені, он паша їде!
І справді, вдалині зажевріли хисткі червоні вогники — пливли, посуваючись ближче й ближче. То їхав Гусейн-паша із своїми яничарами, які світили йому на дорогу смолоскипами.
Не скидайте кайданів! Причиніть замки! — звелів старий гетьман, і слова його відгукувалися на всіх лавах різними мовами — за довгі роки невільники навчилися розуміти один одного.
Та сидіть мені тихо, наче спите. Як догадаються — все пропало.
І сам рушив уздовж лав обмацувати ланцюги та замки, зацитькувати очманілих від несподіванки бранців.
Ще трохи — зашаруділи по піску копита, під’їхав паша — веселий, під чаркою: певне, таки хильнув на заручинах, зломив закон, що не велить мусульманам пити хмільне. А проте гукнув Ілляша, щоб перевірив, чи все гаразд на галері: хоч і в голові гуло, а про це не забувся. Та потурнака зараз і грім не збудив би: хропів, аж на березі було чутно.
Вилаявшись, паша звелів яничарам обійти всіх невільників, і ті, кленучи невгамовного господаря, порозходилися по двоє, стали нашвидку оглядати кожну п’ятірку веслярів, присвічуючи собі димними смолоскипами.
їх зустріло хропіння, сонні вигуки; невільники протирали очі, одверталися од чадних вогнів, що сліпили їх.
Протер очі й Самійло:
Чого людей колошкаєте, не даєте спати? Усі ми на місці, нікого не вкрали джини
Цить, собако! — замахнувсь на нього злий, як чорт, яничар, якому теж одного лише хотілося —. спати!
Нарешті згасли смолоскипи, змовкли сердиті, гаркаві голоси, залягла тиша.
Тільки часом де-не-де озивалося тихе зітхання, лунав шепіт: чекав хтось, чекав — і не витримав, підвівся, тихцем запитав у сусідів: коли?
Та вже скинули з себе ланцюги ватажки на передній лаві, гукнув Самійло Кішка: «Ану, вставайте, вже час!» І перший кинувся в намет, де спали яничари.
При світлі місяця вхопив кілька шабель і мушкетів, що купою лежали при вході, вибіг — і зразу до них простяглися десятки жадібних рук.
Від тупоту босих ніг, од вигуків попрокидалися яничари, вискочив з намету відразу протверезілий Гу- сейн-паша. Знявся бій на всій галері.
Не один невільник упав у тому бою, не діждавши волі, зросив поміст гарячою кров’ю. Та недовго боронився паша із своїми слугами — усіх перебито.
А хто це тіка від галерників, з криком падає навколішки перед Самійлом: «Рятуй, гетьмане!»? Ілляш- потурнак — хто ж інший!
Люта юрба шаленіє навколо:
Не проси жалю, катюго! Як нас бив — не жалів! На щоглу його! В море!
Ой, чого ж ти мовчиш, Самійле? — задихаючись, блага потурнак. — Я знаю, де хова паша скриню з грішми, де в нього порох і зброя! Усе покажу, все розкажу, тільки порятуй, не дай мене вбити!
Похитав головою старий гетьман.
Нас цим не купиш, перевертню! Але ми тебе не вб’ємо. Відступіться, браття: йому суд буде — на Січі, на Україні.
Підвівся потурнак, оглядаючись, мов зацькований вовк,— ніяк не отямиться від жаху.
Розпускайте мерщій вітрила, сідайте за опачи- ци! — звелів веслярам Самійло Кішка.— Диво, що нас досі ніхто не почув з берега, треба хутчій відпливати.
І сам побіг до щогли, смикнув линву. Але вітрило не розпускалося, ніби щось важке його тримало.
Що за чортовиння! — гетьман розгорнув полотно, зазирнув. Усередині хтось лежав, зібгавшись грудочкою.
Хто такий? Вилазь!
З вітрила вилізла зіщулена маленька постать. Тулу мбаш Алім! І руки схрестив на грудях, і голову звісив — чека, що вб’ють.
Ти чого, дурний? — Самійло поклав руку на щупле хлоп’яче плече.— Хіба ж ти винен що? Не бійся! Попливеш з нами.
Мовчить — не вірить.
Умовляти ще тебе буду! — розсердився гетьман.— Ану, хутчій до линви!
З несміливою надією Алім підняв голову, глянув на козака і, блиснувши зубами, вчепився в линву.
Повіяв свіжий вітер.
Розвиднялося — треба було поспішати.
Половина людей посідала за весла, половині Самійло наказав убратися в турецьку одіж: так пошепки порадив Ілляш, який ходив за ним, мов тінь, не відходив ні на ступінь — боявся веслярів, що хмуро поглядали на нього.
Забриніли напнуті вітрила, одностайно вдарили весла — галера помчала в море.
Стрінеться султанський корабель — не заступить дороги: на помості турецькі матроси, турецький стяг на щоглі.
Ой галеро, біла галеро, не спиняй ходи, неси невільників на ясні зорі, на тихі води, на рідний берег!
Чи багато часу минуло, чи мало — вже мріє вдалині острів Тендра. Випливають навстріч запорізькі чайки — стоять стрільці з мушкетами, ціляться гармаші — побачили чужинців. Зопалу гримнув постріл — ядро з малої гармати вдарило в галеру, вибило дошки. Та вийшов на облавок Самійло Кішка, витяг з пояса зібгану червону корогву, підняв високо над головою тремтячими руками. Он що він ховав двадцять років!
Лопотить хрещата корогва, віє в лице вітер *з Дніпра — зустрічай синів, старий Славуто! Вернулися козаки з неволі!
В СТЕПУ НА МОГИЛІ
Летить з-над Чорного моря солоний вітер, гуля татарськими степами, козацькими шляхами, хилить високу траву, що не встигла пожовкнути від сонця. Лисніє шовком трава, біжить хвилями: не зразу й продерешся в її плутаній гущавині,— по груди людині сягає. Важко примітити в цій гущавині стежку, знайти втоптаний кінськими копитами шлях, — тільки той, хто змалечку звик мандрувати в степу, може його вгадати.
А що ж то за подорожній іде в полудневу спеку, намацує стежку в траві довгим києм? За поясом пістоль, за плечима — бандура. Звисають на груди білі, як молоко, вуса, замість лівого ока — червона западина: старий кобзар-запорожець прямує кудись у дорогу. Не сам він: слідом шкутильгає гнідий кінь, хита головою — теж старий, аж сивий. Втома зморила обох: ні- ні та й стане кінь, зітхне важко, як людина, або кобзар зупиниться, зіпреться руками на кий — передихнути.
Зійти б десь у ярок, посидіти в холодку, напитися води з джерела, та не видно близько яру. Тільки степова могила бовваніє попереду. Отам, у затінку, можна й перепочити.
Чуєш, Гнідашу, вже недалечкої Кульгай, кульгай, не зупиняйся!
Зітхає кінь: недалечко, то й недалечко! І кобзар зітхає, поплескує спітнілу золотисту шию — все б гаразд, та покалічився гнідий, не може на ногу ступити — довелося злізти з сідла. Що не кажи, а й сам він, старий, теж підупав на силі — не йдуть бісові ноги, наче їх відібрало! І в голові джмелі гудуть, хоч горілки не пив і не нюхав.
Ану, Гнідашу, ще трохи! — чи то коня, чи самого себе заохочує старий.
Та вже простяглася назустріч коротка полуднева тінь — ось і могила! Оддалік — невеличкий ярок: може ж, у ньому й вода є? Допіру над степом прошуміла злива.
Гнідаш витяг морду, зафоркав — є вода! Запитливо глянув на господаря. І помалу пошкутильгав до ярка, став спускатися схилом.