Повісті і оповідання - Пригара Марія. Страница 31

А спершу пройде потоптом Україну, віддасть вогню й мечу кубло ворохібників-козаків — Запорізьку Січ. Оті січовики віддавна стримлять Оттоманській Порті1 кісткою в горлі: раз по раз шарпають узбережжя, палять міста й фортеці, не дають правовірним жити в спокої.

І хоч знали всі, що воля падишахова — закон та що війни однаково не минути, але тут сховали очі, затрусили бородами, а дехто, криючи отруту за медом облесливих слів, став перечити. Великий візир Насуф- паша, низько вклоняючись, сказав, що, може б, почекати трохи з походом? Шах перський, мовляв, тільки й дожида слушної нагоди, коли б не вдарив на Стамбул, як усе турецьке військо рушить до Ляхистану.

Та й запорожці теж не минуть нагоди: вони-бо останнім часом дуже зміцніли на силі, мають добрих ватажків-отаманів, за якими підуть куди хоч. А їхню Січ — чом ні! — зруйнувати можна, тільки навряд чи з того буде велика користь. Ось і славний Ібрагім-

паша,— хай продовжить йому віку аллах! — теж чотири літа тому напав на Січ, саме як запорожці були в поході,— попалив їхні утлі мазанки й курені, захопив старі човни й гармати. Та нечестиві гяури тільки насміялися з того, тієї ж осені дощенту сплюндрували Трапезунд: найясніший падишах, певне, й сам це гаразд пам’ятає...

І сивобороді кивали головами, притакували, а він, султан, мусив, зціпивши зуби, гамувати гнів, хоч усе клекотіло йому всередині.

Навіть свята душа — великий муфтій ‘, що за старістю завжди куняв у кутку,— і той підвівся й зашамкотів, що гріх, мовляв, прагнути марної загибелі своїх і чужих людей. Невже не досить покірні племена й народи, що слугують найяснішому падишахові?!

Ох, яка це мука — слухати й мовчати, вдавати байдужість! І він не витримав...

Коли кислоокий візир Мустафа, забувши честь і шану, натякнув, що перемога під Цецорою, мовляв, не така вже й велика, гетьман Жолкевський — горіти б йому в пеклі! — козацтво зневажав, через те й на допомогу не покликав, як падишахове військо облягло його полки під Цецорою, а новий гетьман корони польської Ходкевич клятих гяурів-козаків покличе, це вже напевне, і хтозна, як тоді буде,— від таких підлих слів урвався останній терпець, шаленство полум’ям вдарило в голову, він схопився з трону й пожбурив у щоку Мустафі кинджал: зухвалець умився кров’ю.

Не тямлячи себе, затупотів на великого муфтія, щоб забирався геть, не потикавсь на очі ніколи, а як ні, не поможе й святість — гнити йому в кайданах довіку! Старому й мову одібрало з переляку.

І всіх страхополохів-візирів повигонив геть, а декотрих наказав тут-таки заслати в аравійську пустелю — аби знали, що немає меж могутності падишаха!

Згадка про це трохи заспокоїла кров, султан подумав, що сьогодні ж вирядить до короля Сигізмунда посланця з грізним листом: хай бачить лях, що його чекає! Глибоко зітхнувши, він опустився на коліна й став читати вечірню молитву — намаз, бо вже вечоріло і з усіх мінаретів Стамбула линули співучі вигуки муедзинів: «Ля ілла іль Алла, Мехмет регуль Алла» *, що закликали правовірних молитися.

А взавтра помчали гінці в усі закутки неозорої держави Оттоманів, попливли морями галери й галіо- ни з зеленим стягом на щоглі, везучи султанові накази всім намісникам-санджакам, всім командувачам беглер-беям, полководцям, тисячникам, сотникам, всім воїнам: туркам, арабам, бедуїнам, єгиптянам, курдам, халдеям, абазам, друзам,— щоб мерщій кожен оперізувався шаблею або мечем, хто має коня, сідав би на коня й рушав бити нечестивих гяурів, на славу великому падишахові — тіні аллаха на землі!

Забувши про їжу й спочинок, султан Осман сам їздив скрізь, наглядав, як видають з арсеналів зброю — самопали, мушкети, шаблі, ятагани, щити, як нашвидку муштрують на майданах ошелешених рекрутів.

Наказав одімкнути державну скарбницю, лантухами брав звідти золото й самоцвіти, обдаровував полководців та своїх улюбленців яничарів, без ліку платив франкським і англійським купцям, що привозили до Стамбула добрі сталеві панцири й зброю. Посивілий на службі падишаха великий скарбничий-дефтердар тільки руки здіймав до неба од такого марнотратства.

Ночами султан не міг спати. Вже бачив у мрії, як в’їжджає білим конем до тронного палацу королів Ягеллонів у прадавньому Кракові, бачив, як схиля голову зблідлий Сигізмунд, як у розпачі ламають руки, благають милосердя його чваньковиті магнати, що з них кожен мав себе вище від свого короля.

Нарозкошувавшись у думках перемогою, дарував своїм беглер-беям Краків і Люблін, Київ і Львів... І вже линув мрією далі: вів здобичників-воїнів на велику Русь, що вже сотні років стояла несхитно, як мур, проти татарських орд, проти могутньої турецької сили; з люттю топтав під ноги гордих руських князів, палив міста й села, геть аж до самої Москви; в димі пожарищ повертав на захід — у землі германців, франків, англійців; не змигнувши оком, віддавав воїнам на грабунок Париж і Лондон, помахом руки гнав на схід незліченні ватаги затерплих од жаху бранців.

Од таких мрій солодко наморочилась голова, мов од забороненого мусульманським законом вина. У вікно разом з морським солоним вітерцем линуло рипіння гарб, іржання коней, тупіт: війська сунули до Стамбула і вночі... І султан, дослухаючись до неспинного гамору, з пихою думав, що от гукнув — і встали сотні тисяч воїнів, ринули на гяурів, як повінь,— чи є така сила, що змогла б їх зупинити?!

Коли скінчилися всі готування й двірські мудреці- ворожбити вичитали по зорях щасливу путь — турецьке військо рушило на Балкани. Од Босфору до Дунаю закурив над шляхами пил, залунала дика, вересклива музика. Попереду прямувало чотири індійських слони — султан наказав викувати їм панцири й захистити груди щитами, — бідолашні велетні, не звиклі до такого параду, жалібно сурмили, кривавили хоботи, намагаючись здерти з себе розжарену на сонці сталь.

Шість тисяч верблюдів везли гроші й харчі для війська. Слідом за ними гнали табуни улюблених султанових коней — він не хотів розлучатися з ними і в поході. Тут були білі, мов гірський сніг, найбистріші в світі огирі, викохані в аравійській пустелі, могутні попелясті коні з-над Перської затоки, молочно-сиві, булані, всипані рудуватими цятками красені, привезені з Іспанії й навіть з далекої заморської Індії.

Окремо вели п’ять срібношерстих кобилиць з червоними фарбованими гривами, у вишитих перлинами попонах. На прапрабабах цих кобилиць начебто їздив сам пророк Магомет...

Далі йшли псарі з білими хортами, сокольничі з соколами та гірськими беркутами, що сиділи у них на руці, примруживши хижі бурштинові очі.

Незліченна юрба чорношкірих, смуглявих, білих невільників несла усякі речі: килими, вази, дорогоцінні фотелії й узористі столики — султан і в поході мусив почувати себе як удома...

За всією цією пишнотою сунули війська, що роз- тяглися на кілька сотень верст: найбаскішим арабським скакуном не об’їхав би його й за три дні.

Нескінченними лавами мчали кіннотники-сипа- хи, озброєні шаблями, луками, а також короткими списами й кинджалами, що їх вони метали на диво влучно.

На чолі їх гарцювали закуті в панцири лицарі-дже- белі, що завжди кидалися в бій перші; за звичаєм, вони мусили викликати на герць лицарів супротивника.

Похмуро дивлячись у землю з-під білих повстяних ковпаків, карбували крок піхотинці-яничари, що вславилися на весь світ своєю нелюдською жорстокістю. їх добирали з бранців-хлоп’ят, яких змалечку ламали тяжкою муштрою, вибивали з пам’яті рідну мову й рідний дім, навчали йти на смерть, коли накажуть, без жалю катувати й нищити всіх, кого султан мав за своїх ворогів.

Лаштуючись у похід, кожен яничар заприсягнувся принести з собою в Туреччину щонайменше десяток одрубаних голів: за це їм платили золотом...

Під білими й зеленими стягами їхали кінні найманці — улуфеджі й силяхтари; ці теж дали таку присягу. В кожного до сідла була приторочена величезна шкіряна торба — ховати захоплену в поході здобич.

Були в обозі й інші найманці — французькі та англійські інженери, добрі знавці гарматної справи, а також фортифікатори, що вміли будувати неприступні фортеці. Султан щедро заплатив їм наперед: на завойованих землях він хотів зараз же побудувати кілька фортець.