Повісті і оповідання - Пригара Марія. Страница 33

То від нього все лихо, то він баламутить хлопство по всій Україні: бач, як тікають до нього лайдаки! Десь-то вже один одному переказує, що, мовляв, Бородавка обстає за голотою.

Враз пан Обалковський почервонів як буряк і так смикнув поводи, що його гніда кобилиця стала цапа, скривавивши вудила.

Серед невеличкого козацького під’їзду, що вертав берегом з розвідин, ведучи з собою гурт обшарпаних утікачів, які ховалися про всяк випадок десь у верболозах, доки не підійде військо, він упізнав нікого іншого — свого власного конюха Стаха, котрий ще рік тому не знати де дівся з його маєтку під Луцьком. Бачили негідника?! Красується на коні, мов зроду козакував! Сива шапка збита на вухо, мушкет за плечима, добра шабля-карабеля при поясі! Наче й не баб- равсь одвіку в гною, не верещав за абияку провину на стайні під канчуками.

Пан Обалковський вдарив гніду острогами в боки, -аж вона застогнала, люто рвонув назустріч.

Стій, пся крев! Стій, гунцвоте!

Побачивши так несподівано перед собою грізного пана, Стах мимоволі зіщулився. Він' звісно, знав, що Обалковський приїхав на Січ, і обминав його десятою дорогою, намагався не потрапляти на очі й тут, у поході. Та схибив — потрапив...

Раптом його кругле хлоп’яче обличчя почервоніло як вогонь. Він рвучко випростався, поклав руку на шаблю.

А чого-то пан мене гунцвотом взивають?! Я не гунцвот! Я — козак! Хай пан до мене діла не мають!

Ах, ти ж!..

Блискавично вихоплений пістоль намірився в лоба Стахові.

Але ту ж мить важкий кулак боляче вдарив шляхтича під лікоть. Гримнув постріл — куля пішла горою...

Задихнувшись од люті, пан Обалковський оглянувся.

Бородавка! Кущуваті брови зійшлися докупи, сховавши очі, на вилицях ходять жовна.

Ану, тихо, ясний пане! Сховайте-но пукавку! У нас так не можна!

Тому й очі полізли на лоба.

Це ж чого не можна?! Свого власного хлопа покарати не можна?! Та де ж тоді шляхетське право?!

Бородавці побіліли губи.

А ви не пніться, пане, з отим своїм шляхетським правом! Бо минеться воно, ой минеться! Глядіть, коли б вам на Україні рук не вкоротили. А до хлопця — зась! Адже чули: вже він — козак! Бо в наше козацьке військо прийшов! А на козака — козацьке й право!

Ох, показати б тобі «козацьке право»! Ох, рубонути б тебе оце зараз по-шляхетському, щоб голова покотилася коневі під ноги! Та якби ж не Осман та не його орди...

Пан Обалковський розтулив пальці, що самі стисли срібне руків’я шаблі, й пробурмотів щось схоже на «пшепрашам»... [13] Навіть спробував гречно всміхнутися, хоч груди йому ходором ходили від гніву, а перед очима кружляли червоні метелики.

Але Бородавка на усмішку не відповів. Одвернувся й поскакав уперед. Пан Обалковський знизав плечима

й, сердитим рухом руки покликавши своїх жовнірів, які пошепки про щось перемовлялися з козаками, теж поїхав слідом за гетьманом, про себе присягаючись все одно відшукати й втовкти в землю підлого Стаха, якого козаки вже встигли заховати десь поміж військом; але насамперед — не забути образи...

Адже не завжди йому бути королівським послом, про котрого навіть приказка є, що він схожий з ослом: що покладуть на нього, те й мусить нести, хоч би як хотілося скинути геть свій надокучливий вантаж.

* *

Бородавка одразу ж викинув з голови пригоду з Обалковським, котрого, зрештою, бачив наскрізь. Співав ясновельможний, співав солодким голосочком, та бач, показав панське нутро: визвіривсь, як звик...

Дарма: дістав одкоша, тепер знатиме, що таке козацьке право. А не до смаку, хай їде під чотири вітри,, п’ятий шум — ніхто не тримає...

Думки сушило інше: як-то вони зустрінуться з Сагайдачним? Адже лист листом, а що в Петра справді на серці — хто знає. Надто вже вони обидва скипіли тоді, на січовій раді: такого не забудеш.

Через цю тривогу баритись не став, ледве давши війську спочити ніч у Білій Церкві, рушив поспіхом на поле біля Сухої Діброви, куди мав прибути із своїми полками й Сагайдачний.

Ніби вгадуючи прихований неспокій кошового, козаки сунули мовчки: не чути було ні пісні, ні веселої гутірки. Тільки вози пронизливо рипіли на курній, роз’їждженій дорозі та раз у раз одфоркувались од пилу змилені, спінені коні.

Хоч був ще тільки червень, спека стояла така, що забивало подих. На придорожніх вербах в’яло звисало скручене листя, трава на луках пожовкла й засохла, не дочекавшись коси.

Коли заїхали за ліс, що півколом огинав величезне поле, Бородавку наче штовхнуло в груди. Ген, попереду на полі, вже чорніло військо, а по дорозі хутко сунула хмара куряви: хтось скакав назустріч. Не роздивляючись, вгадав: Сагайдачний! І хоч як стримував себе, мимоволі підострожив коня, погнав чвалом...

Сагайдачний перший зупинив свого вороного, простяг руку. Як він змарнів, як змінився! Чорні очі обвело тінями, клинцювата борода майже зовсім побіліла.

Чолом, пане Яцьку!

Чолом, пане Петре!

Без усміху заглянули один одному в очі, мов спитали: ану, що ти маєш на думці? І раптом — самі того не чекаючи — обнялися.

Козаки, що пильно стежили за цією зустріччю, загомоніли, загукали. В повітря полетіли шапки.

Обидва отамани пліч-о-пліч поїхали по дорозі, звернули на поле, що рябіло різноколірними козацькими жупанами, майоріло бунчуками й стягами. Назустріч повагом рушив, оточений великою юрбою чор- норясих ченців, київський митрополит Іов Борецький у довгій білій мантії та білому клобуку. Він приїхав на цю спільну раду поскаржитись козацтву на кривди, що їх чинили православному народові уніати [14] й польська шляхта.

Бородавка й Сагайдачний поскидали шапки, скочили з коней, за звичаєм похиливши голови, підійшли до митрополита, щоб поблагословив...

Ніхто не примітив, яким важким поглядом дивився на них королівський посол. Він ще раз заприсягнувся в думці шляхетським словом — не подарувати своєї кривди, віддячити за неї з зайвиною, коли настане слушна година.

НА ЗГАРИЩІ

Коли Бородавка вирушив із загоном до Сухої Діброви, Михайлик лежав хворий.

Ледве повернулися з Чорного моря, причепилася до нього люта пропасниця, трусила кожного вечора, обсипала морозом, палила вогнем-гарячкою, так що не міг і руки звести.

У тій гарячці Михайлик вже думав, що піде слідом за батьком, який десь уже на тому світі...

Коли відпливли, сказав кошовий, що Мехтод цілу зиму мандрував по Туреччині, все вивідав і роздивився й на Січ переказав купцем-вірменином, щоб ударили на фортецю Ені-Кале, бо в ній невелика залога, і двох потурнаків-сторожів підмовив, аби відімкнули запорожцям хвіртку, як підійдуть опівночі. А сам — наче в землю запався: певне, схопили турки й закатували — ніхто й не знав коли.

Думки про це приходили найбільш уночі, й тоді Михайлик починав стогнати й клясти себе, чом тоді, восени, не побіг слідом, не наздогнав батька в степу, не вблагав, щоб узяв його з собою. Ходять з кобзарями та з прошаками хлоп’ята-міхоноші, ходили б і вони по Туреччині вдвох — нехай би отак у парі й схопили їх, коли вже таке судилося...

Од цих думок та від лихоманки Михайлик змарнів і пожовк, як мара. Усі, хто бачив, тільки головами хитали: топче, мовляв, хлопець стежку на той світ.

Лежав він на лаві в хаті кошового. Сам Бородавка сюди майже не заглядав: готуючись до походу, він більше ночував по куренях.

Проте суворо наказав джурам глядіти хворого. Здо- ровані-хлопці, які спершу мали Михайлика за ніщо й крадькома поштурхували,— тепер самі жаліли його, носили величезні полумиски каші, кулешу, силували,

щоб їв, хоч Михайлик на їжу й дивитися не міг, так нудило від лихоманки.

Прибігали нишком Карно й Василь, вболівали над ним, але втриматись не могли — хвалилися, що все одно втечуть із школи в похід, вже й зброю наготували та заховали в ямі за повіткою. Ножем краяло серце од цих вихвалянь...

Та коли хлопці заскочили ще раз, Михайликові спала щаслива думка. Почав ледве чутним голосом благати, щоб побігли на берег, привели до нього діда Йвана. Чомусь страшенно захотілося, щоб дід забрав його до себе: коли вже вмирати, то хоч не тут, у хаті, а на березі просто неба.