Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович. Страница 68

Глибочезна темрява космосу настала разом з неймовірним холодом. Зірки світили яскравими голубими голками. Незримий і нечутний політ метеоритів уночі здавався особливо страшним. На поверхні темної кулі внизу, в течіях атмосфери, спалахували різноколірні хмари електричного сяйва, іскрові розряди гігантської довжини або смуги розсіяного свічення на тисячі кілометрів. Ураганні вітри, сильніші за будь-яку земну бурю, проносились там, внизу, у верхніх шарах повітряної оболонки. В насиченій випромінюванням Сонця і космосу атмосфері тривало динамічне перемішування енергії, яке надзвичайно утруднюзало зв’язок будівництва з рідною планетою.

Несподівано щось змінилося в маленькому світі, загубленому в мороці і страшенному холоді. Дар Вітер не зразу зметикував, що то спалахнули освітлювачі планетольота. Ще чорнішою стала темрява, потьмяніли люті зірки, але платформа і каркас помітно виділялися в білому яскравому світлі. Через кілька хвилин “Алтай” зменшив напругу. Світло стало жовтим і слабшим. Планетоліт економив енергію своїх акумуляторів. Знову, як і вдень, зарухалися квадрати і еліпси листків обшивки, решітки ферм кріплення, циліндри і труби резервуарів, поступово знаходячи своє місце на каркасі супутника.

Дар Вітер намацав поперечну балку, схопився за роликові ручки на тросових поруччях і, відштовхнувшись ногою, злетів угору. Біля самого люка планетольота він стиснув гальма в ручках і зупинився якраз вчасно, щоб не вдаритись об замкнуті двері.

У перехідній камері не підтримували нормального земного тиску, щоб зменшити втрату повітря під час входів та виходів великої кількості працівників. Тому Дар Вітер, не скидаючи скафандра, ступив у другу, тимчасово споруджену допоміжну камеру і тут вимкнув шолом і батареї.

Розминаючи стомлене від скафандра тіло, Дар Вітер твердо ступав по внутрішній палубі, втішаючись, що майже повернулась нормальна вага. Штучна гравітація планетольота працювала безперервно. Неймовірно приємно почувати себе людиною, яка твердо стоїть на ґрунті, а не легкою мошкою, що кружляє в хиткій непевній порожнечі! М’яке світло й тепле повітря, зручне крісло вабили лягти і віддатися бездумному відпочинку. Дар Вітер переживав утіху своїх предків, яка колись дивувала його в старовинних романах. Саме так, після довгої дороги в холодній пустині, мокрому лісі чи обледенілих горах люди входили у тепле житло — будинок, землянку, повстяну юрту. І тоді, як тут, тонкі стіни відділяли од величезного і небезпечного світу, ворожого людині, зберігаючи їй тепло і світло, даючи можливість відпочивати, набиратися сили, обдумувати дальші справи.

Дар Вітер відмовився од спокуси крісла і книги. Довелося зв’язатися з Землею — запалене вгорі на всю ніч освітлення могло викликати переполох у спостерігачів обсерваторій, які стежили за будівництвом. Крім того, треба було попередити, що поповнення буде потрібне раніше строку.

Сьогодні зв’язок виявився вдалим — Дар Вітер розмовляв з Громом Ормом не кодованими сигналами, а по ТВФ, дуже потужному, як у кожного міжпланетного корабля. Старий голова лишився задоволений і негайно подбав про те, щоб підбирали новий екіпаж і безперебійно доставляли деталі.

З поста управління “Алтаю” Дар Вітер пройшов через бібліотеку, переобладнану на спальню встановленими по стінах двома ярусами койок. Каюти, їдальні, кухні, бокові коридори і передній зал двигунів теж мали додаткові койки. Планетоліт, перетворений на стаціонарну базу, був переповнений. Дар Вітер, ледве переставляючи ноги, ішов коридором, облицьованим коричневими плитками теплої пластмаси, і ліниво відчиняв та захлопував тугі герметичні двері.

Він думав про астрольотчиків, які проводили десятки років усередині такого корабля, без будь-якої надії вийти з нього раніше страшенно довгого строку. Він живе тут шостий місяць, щодня залишаючи тісні приміщення і працюючи в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі. І вже тоскно без милої Землі — її степів, моря, вируючих життям центрів жилих поясів. А Ерг Ноор, Ніза та ще двадцять чоловік екіпажу “Лебедя” повинні будуть провести у зорельоті дев’яносто два залежних роки, або сто сорок земних років, враховуючи і повернення корабля до рідної планети. Ніхто з них не зможе прожити стільки! їхні тіла будуть спалені і поховані там, у безмірній далині, на планетах зеленої цирконієвої зірки…

Або їхнє життя припиниться під час польоту, і тоді, ув’язнені в похоронній ракеті, вони полетять у космос… Так виходили в море похоронні човни його далеких предків, вивозячи мертвих бійців. Але таких героїв, які погодилися б на довічне ув’язнення в кораблі і вилітали без надії на повернення, ще не було в історії людства. Ні, він не має рації, Веда докорила б йому! Хіба він забув про борців за справедливість і свободу людини в давні часи, коли люди йшли на значно страшніше — довічне ув’язнення у сирих підвалах, на жахливі катування. Так, ті герої були сильніші і достойніші, ніж навіть його сучасники, що готуються здійснити величний політ у космос, на дослідження далеких світів!

І він, Дар Вітер, який ще ні разу не залишав надовго рідну планету, — маленька людина порівняно з ними і зовсім не ангел неба, як його глузливо називає безмірно мила Веда Конг!

Розділ XIV

СТАЛЬНІ ДВЕРІ

Двадцять днів перевертався у вологій темряві автоматичний гірський прохідник-робот, поки йому вдалося розібрати завал в десятки тисяч тонн і закріпити обвалені склепіння. Дорога в печеру стала доступною. Лишалося тільки перевірити безпечність її. Візки-роботи, які рухалися за допомогою гусениць і архімедового гвинта, безшумно ковзнули вниз. Прилади повідомляли через кожні сто метрів просування про склад повітря, температуру і вологість. Спритно обходячії перешкоди, візки опустились на глибину чотириста метрів. Тоді Веда Конг з групою співробітників проникла в заповідну печеру. Дев’яносто років тому, під час розвідки підземних вод, серед вапняків та пісковиків аж ніяк не рудоносного характеру індикатори раптом відзначили велику кількість металу. Незабаром з’ясувалося, що місцевість відповідає описам розташування легендарної старовинної печери Ден-Оф-Куль, що зниклою мовою означало “Притулок культури”. При загрозі страшної війни народи, які вважали себе найпередовішими в науці і культурі, сховали в печері скарби своєї цивілізації. У ті далекі часи секретність і таємність були дуже поширені…

Веда хвилювалася не менше, ніж наймолодша її співробітниця, коли спустилася вниз по мокрій червоній глині, що вкривала долівку похилого ходу.

Уява малювала величезні зали з герметичними сейфами фільмотек, креслень, карт, шафи з котушками магнітофонних записів або стрічками пам’ятних машин, полиці з зразками хімічних сполук, сплавів та ліків. Чучела давно вимерлих тварин у непроникних для вологи й повітря прозорих вітринах, препарати рослин, кістяки, зібрані з закам’янілих кісток вимерлого населення планети. Далі ввижалися силіколові пластини з залитими в них картинами найелаветні-ших художників, цілі галереї скульптур прекрасних представників людства, його видатних діячів, майстерно зображених тварин… Моделі знаменитих споруд, написи про визначні події, увічнені в камені й металі…

Замріяна Веда Конг зайшла в гігантську печеру площею близько трьох-чотирьох тисяч квадратних метрів. Скеля, що входила в темряву, випиналася крутим склепінням, з якого звисали довгі сталактити, що виблискували в електричному світлі. Зал справді був величним. Втілюючи думки Веди в реальність, у нішах стін, які мали безліч ребер і виступів вапнякових напливів, виднілися машини і шафи. Археологи з радісними вигуками розійшлися по периметру підземного залу. Багато машин, що стояли в нішах і подекуди ще зберегли блиск скла й лакової поліровки, виявились екіпажами, які так подобались людям далекого минулого і в еру Роз’єднаного Світу вважалися вершиною технічного гепія людства. Тоді чомусь будували дуже багато машин, що перевозили на своїх м’яких сидіннях лише по кілька чоловік. Конструкція машин досягла витонченості, механізми керування й руху були дотепними, але в усьому іншому такі машини здавалися величезним безглуздям. Сотнями тисяч вони снували по вулицях міст і дорогах, перевозячи туди й сюди людей, які чомусь працювали далеко від свого житла і щодня квапилися вчасно прийти на роботу й повернутись назад. Цими машинами небезпечно було керувати, вони вбивали величезну кількість людей, спалювали мільярди тонн дорогоцінних запасів органічних речовин, накопичених у геологічному минулому планети, отруювали атмосферу вуглекислотою. Археологи епохи Кільця розчарувались, побачивши, що цим дивовижним екіпажам відведено так багато місця в печері.