Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович. Страница 76

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Усольцев. — Але ж вони так і не піднялися на найвищу вершину Евересту?

Очі Віри Борисівни потемніли.

— Так, з вашої точки зору, це — поразка. Вони самі це визнали. “Нам немає пробачення, нас розбито в цьому чесному бою, перемогла висота гори і розріджене повітря”, — прочитала Віра Борисівна, взявши книгу з рук Усольцева. — Хіба цього мало — обрати собі високу, неймовірно важку мету, хай і надмірну, як на ваші дані? Вкласти всього себе в її досягнення. Я так ясно уявляю собі Еверест! Згубна, гола, скеляста гора. На тій неприпустимій висоті жахливі вітри, навіть сніг не тримається. Навколо — страшні безодні. Руйнуються льодовики, скочуються лавини. І люди вперто повзуть угору, вперед… Коли б ми частіше могли ставити перед собою такі цілі, як завоювання Евересту! Усольцев мовчки слухав.

— Але тільки одиниці здатні на такі подвиги! — вигукнув він. — І Еверест, зрештою, теж тільки один на світі.

— Неправда, це просто неправда! У кожного можуть бути свої Еверести. Невже вам потрібні приклади з нашого життя? А війна — хіба вона не дала героїв, що піднялися вище за свої власні сили?

— Але той, справжній Еверест, він безумовний для всіх і кожного, — не здавався Усольцев, — а у виборі власного Евересту можна ж і помилитися.

— Це ви добре сказали! — вигукнула Віра Борисівна. Вона насмішкувато глянула на Усольцева. — Справді, уявіть собі: ви вкладаєте все, що у вас є, в Еверест, а насправді він виявляється невеличкий горбочок… ну, хоча б такий, як оці наші. Який жалюгідний кінець!

— Такий, як оці наші? — здригнувшись, перепитав Усольцев.

І тієї миті з разючою чіткістю згадав, що лише кілька годин тому він розплатався на стрімкому кам’янистому схилі, по якому, неначе шріт, котилися дрібні вугласті шматочки щебеню. Намагаючись затриматися, він припадав до схилу всім тілом. Відчував, що при найменшому русі вниз або вгору неминуче зірветься із стометрового урвища. Як повільно линув час, поки він, збираючи всю волю, боровся з собою і, нарешті, наважившись, різко відштовхнувся, покотився, перевернувся і повис, учепившися скарлюченими пальцями за тріщини в камінні.

Самотня мовчазна боротьба в смертній тузі…

Усольцев витер піт з чола і не прощаючись вийшов…

* * *

Чотири голови схилилися над придавленою камінчиками картою. Палець виконроба дряпав папір зламаним нігтем.

— Сьогодні ми досягли нарешті північно-східного кордону планшета. [30] Ось тут ця долина, Олегу Сергійовичу. Там знову скид, [31] впритул стоять стародавні діорити. [32] Отже, кінець нашого острівця метаморфічної товщі [33] — остання точка.

Виконроб почав розв’язувати торбинки, кваплячись до настання темноти показати зразки.

Усольцев розглядав вивчену до найменших подробиць карту. За хвилястими лініями горизонталей, [34] стрілками, за кольоровими плямами порід і тектонічними [35] лініями перед геологом поставала історія навколишньої місцевості. Зовсім недавно — що таке мільйон років за геологічними масштабами! — низьке, рівне плоскогір’я розкололи гігантські тріщини, вздовж яких почали рухатись, опускаючись і піднімаючись, великі ділянки земної кори. На півночі утворився провал; тепер там, у цій улоговині, тече річка Ілі і розстилається широкий степ. На південь од того місця, де стоять їхні намети, здіймається уступами хребет, неначе гігантські сходи. На найвищих уступах робота води, вітру й сонця зруйнувала рівні східці, утворивши безладне стовпище гірських вершин. Верхні пласти на цих горах знесено. Вони розсипались і лягли рихлими пісками та глинами на дно низької улоговини. Але цей перший уступ повинен зберігати під прикриттям наносів ті породи, які зникли на горах: його поверхня не зазнавала розмиву. Якби пробити верхній шар уступу шурфом або шахтою — адже він не більше як тридцять метрів завтовшки! Але для того, щоб розпочати таку роботу, треба знати хоч приблизно, що обіцяє верхня товща, яка зникла на горах. Відповідь на це питання може дати тільки Білий Ріг: на його неприступній вершині уцілів невеличкий острівець верхніх шарів. Грань між темними метаморфічними породами і загадковим білим вістрям видно дуже чітко — падіння у бік скиду. Отже, немає сумніву, що в ділянці, яка опустилася, ця біла порода цілком збереглась. А гора наче зачарована:, скільки не шукав він серед осипів зруйнованої породи біля її підніжжя, не зміг знайти жодного шматка, що відпав од Рогу… З якоїсь вічної, незламної породи складається білий зубець! Але саме біля підніжжя Ак-Мюнгузу було знайдено два величезні кристали каситериту — олов’яного каменю…

Ні, таємницю Білого Рогу треба розкрити за всяку ціну! Тільки на цій вершині лежить ключ до рудних скарбів, похованих унизу. Олово! Як воно потрібне нашій країні! Це ясно усвідомлює він, геолог. Значить, геолог і повинен зробити те, чого не можуть інші — ті, хто не розуміє всієї важливості відкриття!

Втомлені за день помічники Усольцева швидко заснули. Чисте холодне повітря спускалося на теплу землю. Місячне світло струменіло зеленкуватими каскадами по темних урвищах. Усольцев лежав недалеко від наметів, підставляючи вітру гарячі щоки, і намагався заснути.

Він знову переживав невдалу спробу сходження на Білий Ріг. Він вважав своє врятування від неминучої загибелі чудом і в той же час знав, що повторить спробу ще раз.

“Зараз же, на світанку! — вирішив він. — Поки не зайшов місяць, треба дістати зубила”.

Усольцев підвівся, обережно пробрався між мотузками наметів до ящика із спорядженням і, намагаючись не шуміти, почав копирсатися в ньому.

Від далекого намету почувся тихий спів. Усольцев прислухався: співала Віра Борисівна.

“Дізнаєшся, княже, про тугу, незгоди, велику борню і печаль…” — линув голос степом, що білів під місячним сяйвом.

Усольцев закрив ящик і повернувся на своє місце.

“Ні, почекаю трохи, поки не поїде. Коли розіб’юся, ще подумає щось… Начебто я через неї поліз… А тут ще ця розмова про Еверест… Добрий мені Еверест — триста метрів заввишки!”

* * *

— Куди ми сьогодні поїдемо, Олегу Сергійовичу? — запитав Усольцева виконроб.

— Нікуди — планшет закінчено. Даю вам два дні на впорядкування зйомки та колекцій. Потім поїдете в Киргиз-Сай по підводу.

— Значить, переїдемо ближче до кордону?

— Так, у Такир-Ачинохо.

— Це добре, там місця значно кращі: гори вищі і гайки трапляються, не те що тутешнє пекло. А ви сьогодні відпочиватимете?

— Ні, проїдусь уздовж головного скиду.

— До Ак-Мюнгузу?

— Ні, трохи далі.

— Знаєте, я забув вам сказати. Коли я був у Ак-Тамі, начальник прикордонного загону розповів мені, що на Ак-Мюнгуз пробували підніматися альпіністи. Приїжджали якісь специ з Алма-Ати…

— Ну й що? — нетерпляче перебив Усольцев.

— Визнали Білий Ріг абсолютно неприступним.

* * *

Хмара куряви здіймалася за рудим інохідцем. Усольцев їхав вивчати непереможного противника. Білий Ріг повис над ним усім своїм виступаючим у степ громаддям, наче велетенський бик, який намагається піднятися з хвиль кам’яного моря, що заплеснули його. Прямо до підніжжя гори вітер котив клубки сухих колючих рослин. Тут колись зяяла тріщина, тут, змішуючись, терлися один об одного два гірські масиви. Сліди цього тертя — блискуче поліроване каміння — залишилися на грудях скелі. Темно-сірі й шоколадні метаморфічні сланці, пересічені тонкими жилами кварцу, були нахилені всередину гори і утворювали дрібношарувату поверхню урвища — стіну з тонких, щільно складених плиток. Хоч як напружував свою уяву Усольцев, але ні найменшої надії піднятися вгору бодай на півсотню метрів з цього боку Ак-Мюнгузу не було. Східний відріг гори являє собою гостре, як ніж, ребро, глибоко вищерблене посередині. Ні, єдиний шлях — з південно-західної сторони, з долини, що відокремлює Білий Ріг од інших вершин, там, де Усольцеву вже пощастило піднятися майже на сто метрів, тобто на третину висоти страшної гори. До вершини лишилося ще двісті метрів, і кожен з них був неприступним.