Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович. Страница 77

Задерши голову, Усольцев дивився на вістря гори.

Якби було спеціальне спорядження, гаки, вірьовки, досвідчені товариші! Але де ж усе це дістати? Альпіністи, і ті відмовилися піднятися на Білий Ріг.

Усольцев повернув коня і поїхав навколо Ак-Мюнгузу до гирла сухої долини. “Еверест, Номіомо, Макалу, Кангченгюнга — найвищі піки Гімалаїв, — думав він. — Та що Гімалаї? Зовсім близько звідси світиться голубий Хан-Тенгрі, алмазні зубці Сариджасу. Красиві, грізні снігові вершини. Царство прозорого повітря, чистого світла. Все це якось мимоволі настроює на подвиг. А тут — низькі, похмурі, всипані уламками гори, тьмяне, лілове від спеки небо, пилюка і тремтливе степове марево… Ні, не треба перебільшувати, і цей вітряний пекучий простір теж прекрасний, і в цих уламках старих, напівзруйнованих гір є своя особлива, сумовита чарівність. Навіть на блідих, простих за обрисами хмаринках, що висять над обрієм, теж печать сухої, сумної Азії, країни голого каменю і високого чистого неба”.

У задушливій спеці долини душу огорнула тінь пережитого тут… Ось цей стовп пегматитової [36] жили, схожої на рване м’ясо. Він перетинає темну масу сланців… По виступах цього стовпа із срібними дзеркальцями слюди Усольцев добрався тоді до другої жили, що йшла навскоси. Але далі, далі шляху не було. Він спробував повзти по крутому схилу, звиваючись, як черв’як. Виявилося, що схил всипаний дрібними шматочками щебеню, які котилися, неначе шріт, од найменшого дотику і не давали ніякісінької опори. Тут мало й не сталася катастрофа.

Усольцев спішився і піднявся на протилежний схил долини. Ні, нічого не вийде, не обійдеш оцю крутизну. Якби подолати північно-західне ребро, то звідти майже до самого Рогу рівна поверхня схилу. А якими силами втримаєшся на ребрі? Хто спустить вірьовку з самісінького піка? Усольцев простежив поглядом за уявно протягнутим канатом і раптом помітив коло основи білого зубця невеличку площинку, точніше виступ нижніх чорних порід, що прилягав до прямовисної білої стіни. Поверхня площинки знижувалась до зубця і була майже непомітною знизу.

“Дивно, як це я раніше не бачив цієї площинки? Правда, тепер вона не має значення: добратися до неї — це значить добратися до зубця”.

Усольцев втомився і, знайшовши зручний виступ, сів, не зводячи очей з гори.

* * *

— Який холодний вечір! — Виконроб ліниво розвалився на кошмі, ждучи чаю.

— Так буває в середині місяця, — пояснив Арслан. — Потім п’ять днів дме сильний вітер звідти. — Уйгур махнув рукою в напрямі Ілі. — Буває зовсім холодно.

— Відпочинемо од спеки перед від’їздом. Правильно, Олегу Сергійовичу?

Усольцев мовчки кивнув головою.

— Товариш начальник який став: сидить, мовчить. Раніше чому був інший? — Уйгур засміявся дрібним смішком, але очі лишилися серйозні. — Я розумій: начальник Ак-Мюнгуз любить. Скоро їхати Ачинохо, як покидатиме? Жінка краще — з собою тягти можна. Ак-Мюнгуз не можна.

Молодь зареготала: мимоволі всміхнувся й Усольцев. Підбадьорений тим, що жарт сподобався, Арслан вів далі:

— У нас старий казка є, як один батур виліз на Ак-Мюнгуз.

— Чому ж ти раніше не казав, Арслане? Розкажи! — вигукнув зацікавлений виконроб.

— Джахши, чай готую, потім буду розказать, — згодився Арслан.

Старий уйгур поставив на кошму чайник, дістав піали, коржики, сів, схрестивши ноги, і, сьорбаючи чай, почав розповідати.

Хоч говорив уйгур каліченою російською мовою, Усольцев слухав з жадібною увагою. Його уява прикрашала легенду яскравими, гарячими барвами. Такою вона, мабуть, була насправді у цих поетичних жителів Семиріччя.

Усольцева вразило, що, за словами уйгура, все це відбувалося порівняно недавно — років триста тому. Легенда так відповідала його власним думкам, що геолог не переставав думати про неї, коли всі полягали спати. Сон тікав. Усольцев лежав під яскравими, близькими зорями, згадуючи розповідь Арслана і доповнюючи її новими подробицями.

…Усією цією округою володів могутній і хоробрий хан. Його кочовий народ мав величезні стада, які весь час збільшувалися завдяки вдалим набігам на сусідів. Одного разу хан з великим загоном вирушив у далеку подорож і дійшов до Таласа. Поблизу древніх стін Садир-Кургана хан наткнувся на цілу орду лютих джете. [37] Зав’язався кривавий бій. Джете були розгромлені і повтікали. Ханові дісталася багата здобич. Але найбільше тішився він однією полонянкою. Це була жінка надзвичайної вроди — коханка переможеного ватажка. Джете викрали її у Ферганській долині, коли вона їхала з якоїсь далекої країни до свого батька, що служив при дворі могутнього кокандського повелителя. Її врода, зовсім інша, ніж врода тутешніх жінок, причаровувала і запалювала серця чоловіків. Хан привіз полонянку до рідних гір, і тут вона, за стародавнім звичаєм, стала улюбленою наложницею самого хана і двох його старших синів.

Минуло два роки.

Сніги вже високо піднялися на схилах гір, коли хан став табором край зелених просторів Каркаринської долини. До нього на бенкет з’їжджалися володарі сусідніх дружніх племен. Дедалі більше юрт виростало на рівнині.

Несподівано до хана прибув високий на зріст, похмурий “воїн. Він приїхав сам один, не на коні, а на величезному білому верблюді з короткою, м’якою, наче шовк, шерстю. Дивним було і його вбрання: обличчя зав’язане чорною хусткою, на голові — позолочений плоский шолом із стрілою, широка кольчуга звисала майже до голих, перев’язаних чорними ременями колін. Меч, два кинджали, маленький круглий щит і велика сокира на довгому держаку — така була його зброя. Прибулий зажадав, щоб його провели до хана. Неквапливо склав він на білу кошму свою зброю, опустив на шию хустку, що закривала обличчя, шанобливо і сміливо вклонився владиці.

На його суворому обличчі були помітні сліди великого і важкого життєвого шляху — шляху воїна і начальника, шляху людини хороброї, нездатної на підлі вчинки. Хан мимоволі замилувався чужоземцем.

— Великий хане, — сказав прибулий, — я приїхав до тебе з далекої жаркої країни, де пломінь сонця палить мертві піски на берегах гарячого Червоного моря. Важкі були мої розшуки. Цілий рік блукав я горами й долинами від Коканда до синього Іссик-Кулю, поки чутки й поголос не привели мене до тебе. Скажи, чи в тебе перебував дівчина, яку ви взяли у джете Таласа і прозвали Сейдюруш?

Хан ствердно хитнув головою, і воїн вів далі:

— Ця дівчина, хане, моя наречена, і я заприсягнувся, що ніякі сили неба і пекла не розлучать мене з нею. Три роки воював я на кордонах Індії і в страшній пустелі Тар, повернувся і дізнався, що родичі, не дочекавшись мене, послали її до батька. Знову вирушив я в далеку й небезпечну дорогу, бився, гинув од спраги й голоду, пройшов багато чужих країн — і ось я тут, перед тобою. Швидко мчить ріка часу по каменях яшття. Я вже немолодий, але, як і раніше, безмежно люблю свого наречену. Скажи, хане, хіба не заслужив я її цим важким шляхом? Віддай мені її, могутній повелителю, — я знаю, інакше не може бути: вона теж довго і віддано чекала мого повернення.

Ледь помітна посмішка пробігла по грізному обличчю хана. Він промовив:.

— Благородний воїне, будь моїм гостем. Лишайся на бенкет, сідай в почесному ряду. А потім, увечері, тебе проведуть до мене, і збудеться, що заповів аллах.

Суворий воїн прийняв запрошення. Гості ставали дедалі веселіші. Нарешті з’явилися співці. Після улюбленої пісні хана про гірського орла залунали пісні, в яких вихвалялася Сейдюруш — коханка хана та його синів. Хан крадькома позирав на чужоземця і бачив, що його обличчя ставало чимраз похмурішим. Коли старий співець — гордість народу — заспівав про те, як любить і пестить Сейдюруш своїх повелителів, чужий воїн схопився і крикнув співцеві:

— Замовкни, старий брехуне! Як ти смієш зводити наклеп на ту, біля ніг якої ти негідний навіть повзати?

Гомін обурення пронісся в натовпі гостей. Старші вступилися за ображеного співця. Палких юнаків обурила презирлива гордовитість воїна. Двоє джигітів з люттю кинулися на чужоземця. Міцною нещадною рукою відкинув він нападників, і ось на ханському бенкеті заблискотіли мечі. Воїн сильним стрибком метнувся до своєї зброї, схопив щит і довгу сокиру. Притиснувшись спиною до стіни, зустрів натовп ворогів. Вони розбились об нього, як хвилі об твердий камінь, відхлинули, кинулися знову. Двоє, троє, п’ятеро впали, обливаючись кров’ю, а воїн був цілісінький. З блискавичною швидкістю рубав він праворуч і ліворуч, вражаючи найкращих джигітів. Дедалі грізнішим ставало обличчя воїна, сильнішими удари його сокири. Але нараз хан владним вигуком зупинив нападників.