Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 29

— Там щось… ходить.

— Подібні привиди з'являлися уже перед тобою, да Гама, на тубільному кладовищі Носі Мазави, коли ми збиралися піднімати лакану. Невже на ньому човні, як і твердить Альфред, справді якесь закляття? Як тільки починаємо з ним вовтузитись, тут тобі й привиди!

— На жаль, цього разу не привиди.

Та Кім Михайлович і сам переконався в цьому. Нашорошивши вуха, він вслухався в досвітню тишу, яку, ніби сріблясті голки, то тут, то там раз у раз прошивали тоненькі пташині голоси.

— А й правда — хтось ходить.

— Що ж нам робити? Може, спуститися?

— Зачекаємо.

Крім Зайця, прокинулися всі — баламут міцно спав.

І ось — уявіть картину! — ми стоїмо в човні: Кім Михайлович, Барарата, я на кормі, а спереду в носовій частині — Лота. Неначе три брати, засновники Києва — Кий, Щек, Хорив із своєю сестрою Либідь, — як їх ото зобразив скульптор у гранітній, встановленій на березі Дніпра композиції. Тільки одяг на нас не слов'янський та засмага густіша.

Чагарі внизу не переставали хитатися. Те хитання, мов хвилі, наближалося до нашого дерева. Потім запала тиша.

Напружуючи зір, вдивлялися ми в гущавину, прислухалися до шерхоту. Нічого не видно, нічого не чути — безгоміння.

Біля дерева з торчма поставленими рейками, по яких спускатимемо лакану, деінде кущилися чагарі, а далі, підковою розсунувши їх, в оточенні стрімких пальм біліла простора галява. Прямуючи до лагуни, ми по ній проходили кожного разу. Ніхто там нібито нічого не лишав. А це, на тобі, стоять якісь кошики, довкруг повтикано лозини.

— Ти часом по спускався туди, поки ми спали?

— Ні, Кіме Михайловичу, — відповів я.

— Тоді тим наче не зрозуміло.

Раптом кущі розсунулися і на галяву вибігли… Ви, мабуть, здогадалися, що то були тубільці. Так, чималий гурт тубільців.

У коротких натільних пов'язках, розтатуйовані з ніг до голови, вони, за чиїмось владним велінням, несподівано впали ниць. Полежавши так нерухомо, звелися на коліна. І, заломивши руки та звертаючись у бік нашої піднебесної домівки, навперебій загаласували:

— Касманавта!.. Касманавта!.. Касманавта!..

Вигукуючи отак, тубільці довели себе до самозабуття. Вони то падали ниць, то знову ставали на коліна і, мов за командою, повторювали одне й те ж.

Не інакше, вони нас мали за пришельців з інших планет, корабель яких змушений був сісти на їхньому острові, більше того — на дереві.

Було чого дивуватися!

Цікаво, а як би вчинили ви, коли б у вашому селі одного прекрасного дня на вербі чи то на груші, де мостять гнізда лелеки, раптом опинився невідь-чий і невідь-звідки велетень-човен? Мабуть би, відразу кинулися на пошту — дзвонити в редакцію районної газети, оповіщаючи світ про летючі блюдця.

Завжди легше осуджувати інших, ніж себе: чужі помилки ми бачимо краще.

— Касманавта!.. Касманавта… — долинало до нас знизу.

Звичайно, тубільці, коверкаючи слова, вигукували: «космонавти». Якщо сто років тому папуаси Нової Гвінеї, уздрівши Миклуху-Маклая, подумали, що він — людина з Місяця, то в наш час, навіть на віддалених островах, люди чули й знають (одні менше, інші — більше) про космічні кораблі та супутники, які часто літають і в них над головою.

— Я зараз із ними побалакаю, — мовив я, заносячи ногу на щабель драбини.

Але не встиг ступити й кроку, як галява спорожніла — остров'яни злякано кинулися врізнобіч, попід кущі.

Ми ждали. Проте на галяві ніхто вже не з'являвся… Потім уздовж стежки, що вела до лагуни, хитнулося гілля. І — стало тихо.

— Прокинься, фавне! — штовхнув я під бік Зайця. — Ти знаєш, хто до нас приходив?

— Хто?

— Люди.

— Да Гама, — презирливо глянув на мене геолог. — Хто з нас учора сп'янів: я чи ти? Що ти торочиш?

— А от і не торочу!

Я розповів йому про все, що сталося.

— Шедеврально! — піднесено сказав Альфред, причісуючи скуйовджену шевелюру. — Не прийшла гора до Магомета, то прийшов Магомет до гори.

— От вона й прийшла, — втрутився в розмову Кім Михайлович. — Тепер готуймося, друзі, до зустрічі — вогонь наш учора таки помітили…

Не гаючи часу, ми спустилися з дерева і знайомою стежкою майнули за тубільцями. Коли вийшли з гущавини, над лагуною побачили біле вітрило. Проворні руки остров'ян налягали на весла.

— Зустрілися. Аякже! — хмикнув Заєць. — Нас вони тільки й чекали.

Високий, гостроносий човен навкіс перетинав лагуну, наближаючись до острова-вулкана. А ми, похнюплені, побрели додому.

— Отож атол населений, — сказав Кім Михайлович. — Шкода, звичайно, що жителі його, злякавшись, так швидко зникли. Але нічого — ми самі до них припливемо. Ось тоді й порозуміємось.

— Як ви гадаєте, Кіме Михайловичу, — запитав я. — Що це може бути за атол, на якому ми знаходимось? Які його координати?

Командир вагався зразу відповідати. Та, помовчавши, відповів:

— Якщо нас несла лише Екваторіальна протитечія, смуга якої пролягає між третьою й восьмою південною паралеллю, то, за моїми підрахунками, протягом тих довгих днів плавби ми пройшли, приміром, до сотого меридіану східної довготи, тобто опинилися на південному заході Зондського архіпелагу, десь у районі Кокосових островів.

— Чого ви так вважаєте? — поцікавився й Заєць.

— Інакше бути не може, — впевнено мовив Кім Михайлович. — Екваторіальна протитечія (на відміну від своєї тезки — глибинної Екваторіальної протитечії, що теж струмує в межах другої північної й південної паралелі, на схід) несе свої води на поверхні океану. Це — могутня ріка. І чим далі вона просувається на схід, тим вужчає, а швидкість її збільшується. Не дійшовши трохи до Суматри, вона круто повертає на південь і з'єднується з Пасатною течією. Ото я й кажу: якщо нас несли потоки лише Екваторіальної протитечії, то ми зараз десь на південному заході від Суматри чи Яви. А коли ми, як м'яч, перейшли з рук однієї течії до іншої, тоді та, інша, тобто Пасатна, течія нас підхопила й закружляла на своїй каруселі.

— Каруселі?

— Так, Васько, каруселі. Інакше її й не назвеш.

Розрівнявши пісок під ногою, командир присів над ним, як з олівцем, із бамбуковим стебельцем у руці.

— Глянь-но сюди, — мовив. — Пасатна течія, прийнявши від Екваторіальної протитечії естафету стрімливих вод і перетнувши центральну область Індійського океану, помчала їх у протилежний бік — зі сходу на захід. Ця течія не залежить од мусонних вітрів. Її погоничі — південні пасати. Саме вони й підганяють і крутять велетенську карусель. Широчезний потік води перетинає центральну частину океану з півдня і, досягнувши Мадагаскару, розгалужується. Одна течія обгинає той острів з півдня, друга — з півночі. Ну і так далі і тому подібне.

— Отож нас могло винести не до Суматри, а до Африки?

— Могло статися й це, — відповів Кім Михайлович.

— Твій штурман Сакало, — озвався Заєць, — сказав би: «Їхали в Жмеринку, а потрапили в Бердичів».

— Мені однаковісінько, де ми — біля Африки чи Суматри. Аби пошвидше причалити до рідного берега, — сказав я.

Спустившись із дерева та погнавшись за тубільцями, ми не звернули уваги на те, що вони залишили на галяві. Тепер ось, вертаючись од лагуни, роздивилися: То були звичайні, сплетені з бананового листя, кошики, на дні яких лежали нанизані на довгу волосінь гачки та кілька перламутрових тесаків.

— Люди, видно, збиралися ловити рибу, — розглядаючи те причандалля, сказав Кім Михайлович. — Що ж, нехай лежить. Може, втікачі передумають і вернуться.

Крутими сходинами полізли ми у свою лакану.

Тепер, коли до дерева з одного боку були прихилені довгі рейки, а з другого — драбина, воно стало схожим на готову до польоту ракету.

От вона стоїть на космодромі, чекаючи команди: «Пуск!» Останній ступінь її, подумав я, — це наш човен, лакана «Рю де ля Пе», як зве її Лота.

Ракета, ракета! — зітхнув я. Хоч би на тобі до сусіднього берега добратися, не говорячи вже про космос.

Рештками вчорашньої вечері поснідали.

— Що ж, хлопці, почнемо! — після сніданку оголосив командир. — Ти, Альфреде, спускайся вниз — підтримуватимеш (та, гляди, будь обережним) рейки, а ми тим часом підтягнемо до них лакану.