Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 58

Загалом беручи, почувши від Ерагона про похід, дракон явно був не в захваті, проте не став і заперечувати.

«Остерігайся тіней, у темряві кояться дивні речі»,— попередив Вершника Глаедр, даючи йому настанови.

Юнак витер з обличчя краплини дощу, але так і продовжував тримати руку на мечі. Від напруги долоні під шкіряними рукавицями спітніли.

Опускаючи руку, Вершник зачепився великим пальцем за пояс Белотха Мудрого, оберіг із дванадцятьма чудовими діамантами, який уже не раз виручав його в різних халепах. Минулого ранку Ерагон спеціально ходив до скотарів, щоб підживити пояс енергією худоби, яку ті забивали війську на сніданок. Він ненавидів це робити — страх і біль кожної тварини перекочовували в його свідомість, а їхню смерть Вершник відчував так сильно, ніби це була його власна смерть. Йому довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб витримати це. Відчуваючи безмежний жаль і огиду, Ерагон шепотів і шепотів закляття прадавньою мовою, щоб хоч якось полегшити страждання бідолашних тварин. Часом це допомагало, часом ні, бо, як не крути, худоба все одно мала померти, і Вершник ніяк не міг позбутися відчуття власної провини. Йому здавалось, ніби тварини віддавали свої життя за нього, за його пояс, який вимагав усе нової й нової енергії.

Зараз оберіг Белотха Мудрого був важчий, ніж зазвичай. Воно й не дивно — пересилюючи себе, Ерагон заряджав його вранці впродовж кількох годин. Та навіть якби він був порожній, він завжди залишався б для юнака дорожчим за золото, оскільки всотав у себе енергію сотень життів.

— Ну як, знайшов щось? — спитала Арія, щойно Вірден припинив читати свої закляття.

— Нам сюди,— відповів ельф і звівся на ноги.

«А все-таки Джоуд мав рацію!» — з полегкістю подумав Ерагон.

Загін перетнув дорогу, оминув кілька невеличких пагорбів і спустився в неглибокий ярок.:

— Вхід у тунель повинен бути десь тут,— мовив ельф, показуючи на західний схил.

Знахарка змусила вогник світити яскравіше, так, щоб Ерагон, Арія й Вірден могли уважно обстежити зарості кущів. Продираючись крізь колюче гілля, Вершник кілька разів спотикався об стовбури повалених дерев, до крові розбиваючи собі ноги й прикушуючи язика, щоб не вибухнути прокльонами. Перед тим як зробити вилазку на ворожу територію, він хотів одягнути всі свої обладунки, але потім подумав, що вони надто привертатимуть увагу, якщо йому пощастить опинитися в Драс-Леоні. З тієї самої причини у варденському таборі залишився і його вірний бойовий щит.

Пошуки тривали хвилин двадцять; За цей час вардени обнишпорили весь західний схил ярка, прокладаючи собі шлях крізь зарості кущів. Урешті-решт Ерагон почув, як приглушено брязнув метал.

— Тут,— тихо сказала Арія.

Решта загону миттю опинилася поруч з ельфійкою. Арія тим часом заходилася розгрібати купу мокрого гілля, і невдовзі всі побачили вхід до тунелю. Він був п’ять футів заввишки й три фути завширшки. Залишалося тільки якось упоратися з кованими залізними воротами.

— Гляньте,— мовила Арія й показала пальцем на землю.

Ерагон подивився вниз і помітив доріжку, що вела з тунелю. Навіть у тьмяному світлі було видно, що нею користувалися зовсім недавно. Мабуть, захисники міста з якоїсь причини покидали Драс-Леону під покровом темряви. Удень цього статися не могло — вардени відразу покарали б супротивника за таку зухвалість.

— Нам треба бути дуже обережними,— прошепотів Вірден.

— А як іще ти хотів пробратись у місто? — глузливо спитала Анжела.— З герольдами й під звуки фанфар?

Ельф нічого не відповів, хоч з його обличчя й було зрозуміло, що йому не дуже сподобалось таке нешанобливе зауваження знахарки. Дивно, але двері до тунелю воїни Імперії залишили незамкненими. Арія й Вірден без особливих зусиль відчинили їх і ввійшли в темне нутро тунелю. Тієї ж миті на їхніх долонях спалахнули магічні ліхтарики, що поволі здійнялися під стелю проходу й зависли там, ніби два маленькі сонечка.

— А чого це ельфи тебе так поважають? Таке враження, ніби вони взагалі тебе бояться,— тихенько спитав Вершник, розвернувшись до Анжели.

і— А що, хіба я не заслуговую на повагу?!

— Колись ти все мені про себе розкажеш,— якось невиразно відповів на те Ерагон.

— Іще чого! — пирснула знахарка й пірнула в тунель так прудко, що її плащ залопотів, ніби крила летрблака.

Ерагон тільки скрушно похитав головою й поспішив слідом за нею. Знахарка була невеличка на зріст, тож могла просуватися тунелем, не нахиляючись. Натомість Вершнику та двом ельфам доводилось згинатися ледь не навпіл. Тепер вони нагадували старих, скутих ревматизмом дідуганів.

Тунель був порожній. Його підлогу вкривав товстий шар багна, в якому траплялося дрібне гілля, камінці й зміїна шкура. Сперте повітря, просякнуте смородом гнилої соломи, ледь не забивало памороки.

Загін намагався рухатись якомога обережніше, бо кожен звук у тунелі підсилювався в десятки разів, розлітаючись в обидва кінці гучною луною. А потім відлуння звуків поверталось назад і спліталося в якийсь містичний шепіт, через що починало здаватися, ніби тунель живий, а шепіт — то не що інше, як його. збуджене й важке дихання. Ерагонові, який з дитинства не любив підземель, почали скрізь увижатися духи.

«У цій норі й незчуєшся, як до тебе хтось підкрадеться»,— подумав Вершник і в розпачі буцнув камінець, що трапив йому під ногу. Камінець підлетів і вдаривсь об стіну, через що по всьому тунелю пішла луна.

— Вибачте,— буркнув юнак, помітивши невдоволені погляди супутників.

«Принаймні тепер джерело дивних звуків під ДрасЛеоною для нас уже не таємниця,— подумав він, криво посміхнувшись.— Треба буде неодмінно розповісти про все старенькому Джоуду після того, як повернемось».

Забрівши в тунель уже достатньо глибоко, Ерагон озирнувся назад, щоб глянути, чи далеко вони від входу. Утім ковані двері розчинилися в темряві, ніби їх ніколи й не було. Сутінки стали такі густі, що Вершник боявся навіть дихати, аби не набрати в легені вогкої темряви. Тунель тиснув на нього й пригнічував, нагадуючи грубі проходи Хелгрінда, в яких він разом із Рораном бився з разаком.

Намагаючись позбутися невеселих думок, Вершник розмашистими кроками поспішив уперед, аж раптом помітив у темряві чиїсь очі, що виблискували, ніби пара багряних місячних камінців. Юнак схопився за руків’я Брізінгра, готовий відбити атаку незнайомця, але з темряви, нечутно ступаючи м’якими лапами, випірнув Солембум. Кіт-перевертень зупинився перед світлом і притис вуха. На його морді наче завмер подив.

«Міг би й здогадатися»,— заспокоїв себе Ерагон. Воно й справді, де б не з’являлася знахарка, її незмінно супроводжував величезний кіт-перевертень.

«Цікаво, як вона його приручила?» — подумав Ерагон і вирішив, що перегодом будь-що-будь розвідає все про минуле Анжели.

Кіт тримався позаду, прикриваючи загін з тилу, що не могло не тішити. Тепер Вершник швидше пішов уперед наздоганяти своїх супутників.

Перш ніж купка зухвальців покинула варденський табір, Насуада належно їх підготувала. Вони знали про Драс-Леону майже все: точну кількість солдатів, задіяних в обороні, місце їхнього розташування, їхні обов’язки, розпорядок, звички. Насуада розповіла навіть про те, коли зазвичай спить Мертаг, що він полюбляє їсти і в якому настрої був напередодні. Слухаючи її, Вершник і ельфи не могли надивуватися. Побачивши їхній подив, Насуада посміхнулась і пояснила, що всю цю інформацію вивідали коти-перевертні, які шпигували в місті ледь не з першого дня, відколи вардени розбили табір під стінами Драс-Леони. Власне кажучи, загін міг розраховувати на їхню підтримку й під час захоплення воріт. Щоправда, Насуада попередила, що ті не будуть виказувати себе аж до останньої миті. Мовляв, так воно і безпечніше, і дієвіше. Хоча, коли розібратися, хто міг запідозрити, що вгодований котище, який вештається вулицями міста, є ворожим шпигуном?

Просуваючись тунелем усе далі й далі, Ерагон чомусь подумав, що потреба в сні є справжнім слабким місцем Мертага.