Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 68

Тим часом Сапфіра перелетіла на інший бік печери Торнака, трохи посиділа перед шпилем, з яким щойно зіткнувся Торнак, а потім, зібравшись на силі, ударила шпиль правою передньою лапою.

Її удар ущент розтрощив статуї й різьблені деталі оздоблення. Хмари пилюки огорнули її, порох забивав драконові ніздрі, шматки каміння та цементу дощем падали вниз на площу. Але сам шпиль стояв на місці. Тоді Сапфіра вдарила його вдруге.

Коли Торнак зрозумів, що вона робить, він шалено ревнув і почав щосили вибиратись нагору.

Після третього удару Сапфіри основа високого кам’яного піка тріснула, і він почав повільно-повільно падати на дах. Торнак лише встиг іще раз оскаженіло рикнути, як кам’яна вежа впала прямо на нього. Червоний дракон провалився всередину зруйнованої будівлі, і ціла гора каміння поховала його під собою.

Шпиль розлетівся вдрузки, а звук його падіння пішов по всьому місту, ніби гучний гуркіт грому.

Сапфіра переможно рикнула — якесь дике первісне відчуття насододи сповнило все її єство. Звісно, Торнак невдовзі вибереться з-під уламків, та тепер він був повністю в її владі.

Розправивши крила, вона кружляла над печерою Торнака, руйнуючи підпори, що підтримували стіни. Кам’яні брили з жахливим гуркотом падали на землю. А коли вже всі підпори були зруйновані, стіни заходили ходуном. Спроби Торнака вилізти з-під завалів іще більше розхитували їх. За мить стіни почали падати й уся будівля з гуркотом, подібним до лавини, завалилась, здійнявши вгору цілу хмару пилюки.

Тоді Сапфіра ще раз переможно крикнула, приземлилася біля руїн собору й почала поливати кам’яні брили струменем найгарячішого вогню, який тільки могла вивергнути. Магія могла відхилити полум’я, але позбавитися його пекельного жару було не так просто, бо це потребувало великих зусиль. Сапфіра хотіла змусити Мертага витратити якомога більше енергії на те, щоб вони з Торнаком не згоріли живцем і не були розчавлені камінням. Можливо, тоді його сила зійшла б нанівець і Ерагон та двоногі істоти з круглими вухами мали б змогу здолати його.

А поки вона видихала вогонь, Блодхгарм промовляв якісь заклинання. Сапфіра не знала, на що вони спрямовані,— та це й не цікавило її. Вона довіряла цьому двоногому. Вона була впевнена в тому, що його дії допоможуть їм, що б він не робив.

Аж раптом каміння посеред руїн злетіло в повітря, і Сапфіра стрімголов відскочила якомога далі. З-під уламків, похитуючись, вибирався Торнак. Його крила були зім’яті, як у метелика, на якого хтось ненароком наступив, а на його ногах і спині виднілося кілька глибоких ран, з яких струменіла кров.

Він глянув на неї і загарчав. Його рубінові очі потемніли від люті. Здається, Сапфіра вперше посправжньому розгнівала його. Тепер вона бачила, що йому хочеться вчепитись іклами в її тіло й скуштувати її кров.

«Добре,— подумала вона.— Може, Торнак — не такий уже й цуцик, як мені здавалось».

Тим часом Мертаг запустив руку в торбинку, що висіла в нього на поясі, і витяг звідти якийсь маленький круглий предмет. Сапфіра вже знала, що ця річ була зачарована і що з її допомогою Вершник зцілить рани Торнака.

Не гаючи часу, вона здійнялася в повітря, намагаючись злетіти якомога вище, поки Торнак не кинувся вслід за нею. Після кількох змахів крилами Сапфіра глянула вниз — червоний дракон на великій швидкості уже мчав до неї.

Тоді вона розвернулася в повітрі й уже хотіла атакувати його згори, коли почула десь у глибині свого розуму вигук Ерагона:

«Сапфіро!»

Стривожена, вона знов розвернулася — на цей раз убік південних воріт міста. Ерагон був там. Вона згорнула крила й полетіла вниз до арки воріт.

Невдовзі вона промчала повз Торнака. Навіть не обертаючись, вона добре знала, що він переслідує її.

Тепер вони обоє мчали наввипередки до тонкої стіни навколо Драс-Леони, і прохолодний вологий ранковий вітер завивав у вухах Сапфіри, немов поранений вовк.

МОЛОТ І ШОЛОМ

«Ну, нарешті!» — подумав Роран, коли сурми варденів подали сигнал до наступу.

Він глянув на Драс-Леону й краєм ока обачив, як Сапфіра летить униз до орних будинків міста. Її луска сяяла в променях вранішнього сонця. Унизу заворушився Торнак, схожий на величезного кота, який грівся на паркані. Невдовзі він уже здійнявся в небо й кинувся за нею навздогін.

Роран відчув приплив енергії. Ось і настав час битви, а йому не терпілось покінчити з цим. Десь глибоко в душі промайнула тривога за Ерагона. Та це тривало всього лиш мить. Міцний Молот зіскочив з колоди, на якій сидів, і поспішив приєднатися до решти воїнів, котрі вже встигли вишикуватися широким прямокутним строєм.

Роран оглянув ряди бійців, щоб переконатися, що загони готові до бою. Вони чекали майже всю ніч, люди були втомлені, але він знав, що страх і збудження знімуть утому, мов рукою. Роран і сам дуже втомився, але не звертав на це уваги, знаючи, що зможе виспатись як слід уже після закінчення битви. Та поки що треба було спробувати залишитися принаймні в живих та ще й зробити так, щоб його люди також уціліли.

Щоправда, зараз він би не відмовився мати вільну хвилину-другу, щоб випити чашку гарячого чаю й заспокоїти шлунок. На обід він з’їв щось несвіже, і тепер йому дошкуляли спазми й нудота. Але це не повинно було заважати йому битися. Принаймні Міцний Молот сподівався, що так воно й буде.

Задоволений станом своїх солдатів, Роран одягнув шолом, підняв свій молот і просунув ліву руку в петлі щита.

— Чекаємо твоєї команди,— сказав Хорст, підходячи до нього.

Роран кивнув. Він призначив коваля своїм заступником, і Насуада відразу ж затвердила це рішення. Кращим помічником для Рорана міг бути хіба що Ерагон. Зрештою, Міцний Молот знав, що це трохи егоїстично з його боку, адже Хорст був батьком щойно народженої дитини, до того ж, його майстерність коваля стала б у пригоді варденам. Але Роран не бачив інших кандидатів, гідних посісти це місце. Судячи з усього, і сам Хорст аж ніяк не був у захваті від свого призначення, але намагався нічим цього не виказати. Навпаки, він узявся за справу організації батальйону з тією спокійною впевненістю й діловитістю, які Роран у ньому дуже цінував.

Сурми прозвучали ще раз, і Роран підняв молот над головою.

— Уперед! — вигукнув він і побіг.

Сотні воїнів рушили з місця слідом за ним. З обох боків до них пристали інші батальйони варденів.

Поки воїни бігли через відкриті поля, що відділяли їх від Драс-Леони, з міста почали долинати перші крики тривоги. За мить до них приєдналися дзвони та сурми, а невдовзі уже все місто сповнилось галасу — оборонці готувалися до бою. Але все це сум’яття перекривали жахливе ревище й гуркіт у центрі міста, де билися два дракони. Час від часу Роран бачив, як блискуче тіло то одного, то іншого з них зринало над дахами будівель, але здебільшого обидва гіганти були приховані від очей.

Незабаром вардени вже досягли лабіринту старих будинків, що оточували місто. Вузькі темні вулиці виглядали зловісно. Вони сповнили Рорана недобрим передчуттям. У цих заплутаних ходах солдати Імперії або навіть самі мешканці ДрасЛеони могли легко влаштувати засідку й напасти на них зненацька. Битва в цих тісних кварталах була б куди більш жорстокою й безладною, ніж на відкритій місцині. Роран розумів, що якби, крий боже, таке сталося, то мало кому з його людей пощастило б уціліти.

Коли Роран ступив у морок під карнизами найближчих халуп, його охопила тривога, яка ще більше посилила нудоту. Він облизнув губи, почуваючи себе геть розбитим.

«Добре, коли Ерагонові вдасться відкрити ті кляті ворота,— подумав він.— А коли ні... ми застрягнемо тут, мов ягнята в загоні, перед тим як іти на забій».

І СТІНИ ВПАЛИ…

Гуркіт падаючого каміння змусив Ерагона упинитись і глянути назад.

Між дахами двох віддалених будинків, там, де щойно височів гострий шпиль собору, він побачив порожнє місце, а ще — височенний стовп пилюки, схожий на колону з білого диму, який здіймався ледь не до небес.

Ерагон мовчки посміхнувся: Сапфіра знала свою справу. Коли треба було сіяти хаос або щось руйнувати, з драконами ніхто не міг зрівнятись.