Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 93

«Яку ж саме історію ти хочеш почути?»

«Ту, де вас із Оромисом захопили клятвопорушники, і як ви потім утекли».

Правду кажучи, Ерагонові теж дуже хотілося почути цю історію. Вона давним-давно його цікавила, та він усе ніяк не міг набратись сміливості, щоб запитати про це в Оромиса.

Якийсь час Глаедр мовчав.

«Коли Галбаторікс і Морзан повернулися з диких земель і почали кампанію проти нашого ордену,— почав він нарешті,— ми навіть не уявляли собі навислої над нами загрози. Ясна річ, ми були стурбовані, але не більше ніж тоді, коли б, наприклад, дізналися, що по нашій землі ходить Тінь. Галбаторікс був не першим Вершником, який утратив розум. Щоправда, він був першим, на чиєму боці виступив Морзан. Мабуть, уже одна ця обставина повинна була насторожити нас, та, на жаль, ми зрозуміли, що відбувається, аж після того, як усе вже закінчилось.

А на той час ми навіть не здогадувались, що вслід за Галбаторіксом піде чимало Вершників. Ми навіть уявити не могли, що наші побратими можуть піддатися на солодкі обіцянки Галбаторікса. Морзан? Що Морзан?! Він був новачком, його слабкість зрозуміла. Але ті, хто були досвідченими Вершниками,— ні. Ми ніколи не сумнівалися в їхній відданості. І тільки коли вони опинилися під владою спокуси, ми зрозуміли, як сильно злоба та слабкості їх розбестили. Дехто з них жадав помсти за старі образи. Інші вважали, що завдяки нашій силі дракони й Вершники повинні правити всією Алагезією. А були ще й такі, як не гірко про це казати, які просто раділи можливості руйнувати все навкруги й ні в чому собі не відмовляти».

Старий дракон замовк. Ерагон відчув, як давня ненависть і давній жаль затуманили йому розум.

«Словом,— продовжував Глаедр,— події, які невдовзі почали відбуватися... не надто збентежили нас.

По-перше, ми мало що про них знали. Та навіть те, що до нас доходило, було так переповнене всілякими чутками й здогадами, що скидалося на звичайну вигадку. Щоправда, мені чомусь здавалося, що відбувається щось набагато гірше, ніж ми собі думаємо. І я пробував переконати в цьому декого зі старих драконів і Вершників. Але вони не хотіли навіть слухати й усіляко розвіювали мої перестороги. Я не хочу сказати, що вони були дурні, але цілі століття миру зробили їм млявими, і вони не змогли побачити, що світ навкруги змінюється.

Так чи інакше, ми з Оромисом вирішили не покладатися на недостеменну інформацію і покинули Ілірею для того, щоб самим усе розвідати. Із собою ми взяли двох молодших Вершників. Обидва вони були ельфи, чудові воїни, які нещодавно повернулися з патрулювання північних районів Хребта. Зрештою, вони й самі виказали бажання вирушити разом із нами... Ти, Ерагоне, мабуть, чув про них. Це були Кіаланді й Формора».

«Ага»,— відповів Ерагон, пригадавши про кого йдеться.

«Так ось. На другий день ми мали зупинитись  на Едур Нарох — старій сторолсовій вежі, яка була колись давно збудована для захисту лісу Сільвервуд. А далі вийшло ось що. Кіаланді та Формора тайкома від нас швиденько полетіли до цієї вежі й убили трьох ельфійських воїнів, які стояли там на варті. Потім вони встановили на каменях, що оточували вежу, пастку. І ця пастка спіймала нас у ту ж мить, як тільки мої кігті торкнулися трави на пагорбі. Це було майстерне закляття — Галбаторікс сам навчив їх цього. У нас не було проти нього захисту. Ні, воно не завдало нам жодної шкоди, але зробило нас такими повільними, ніби на наші тіла та розум хтось вилив мед. Поки ми були в пастці, збігали хвилини й секунди. Кіаланді, Формора на своїх драконах літали навкруг нас, немов колібрі. Здавалося, що це всього лиш ледь помітні темні цятки.

За цей час вони встигли накласти десятки заклять, які повинні були скувати нас, осліпити, не дати Оромисові змоги говорити, щоб йому було важко вимовляти закляття. І на цей раз їхня магія начебто не завдала нам відчутної шкоди, але в нас не було проти неї жодного захисту... Як могли, ми атакували розум Кіаланді, Формори та їхніх драконів. Вони у відповідь робили те саме. І так кілька годин поспіль... Цей досвід мені... не дуже сподобався. Зрештою, усі вони були слабші за мене й Оромиса, але на кожного з нас припадало двоє ворогів. А крім того, вони мали із собою серце сердець дракона, якого звали Агаравель, і це збільшувало їхню силу. Як наслідок, ми ледь-ледь тримали оборону. Пізніше ми довідались, що наші нападники хотіли допомогти Галбаторіксу й клятвопорушникам непомітно ввійти в Ілірею, щоб зненацька застукати Вершників і захопити Елдунарі, які на той час були в місті».

«А як же ви втекли?» — спитав Ерагон.

«Ми вчасно зрозуміли, що навряд чи зможемо перемогти їх. Тоді Оромис вирішив ризикнути й застосувати магію, щоб звільнитися, хоч ми прекрасно знали, що це примусить Кіаланді та Формору атакувати нас магією у відповідь. Правду кажучи, це був відчайдушний крок, але іншого виходу ми не мали.

І ось настала мить, коли я, не знаючи про наміри Оромиса, атакував нападників, намагаючись завдати їм шкоди. Оромис якраз на це й чекав. Справа в тому, що він тривалий час знав того Вершника, який навчав магії Кіаланді та Формору, а ще був обізнаний зі способом мислення Галбаторікса. Так чи інакше, він зумів угадати, як саме Кіаланді та Формора вимовляли свої закляття, і знайти слабкі місця в їхніх чарах.

Оромисові вдалося звільнитися всього лиш на кілька секунд, бо в ту мить, як він почав чаклувати, Кіаланді й Формора зрозуміли, що він хоче зробити, запанікували й почали вимовляти власні закляття. Але з третьої спроби Оромис розірвав те, що нас стримувало. Правда, я не можу сказати, як саме він це зробив. Можливо, він і сам цього не зрозумів. Коротко кажучи, змахом пальців він переніс нас далеко-далеко від того місця, де ми перебували».

«Так само, як Арія перенесла моє яйце з Ду Вельденвардена на Хребет?» — спитала Сапфіра.

«І так, і ні,— відповів Глаедр.— “Так”, бо він переніс нас з одного місця на інше без перешкод. А “ні”, тому що Оромис не просто змінив місце нашого перебування, а переніс кожну клітинку нашого тіла, переставивши їх так, що ми вже були не такі, як раніше. Найдрібніші частинки наших тіл — кожен м’яз, кістку, орган — він замінив одна на одну, не завдавши при тому жодної шкоди».

Ерагон замислився. Таке закляття було під силу хіба лиш найвищим представникам ордену. Це було справжнє диво магічного мистецтва, яке могли зробити всього кілька осіб за всю історію. Вершник завмер від подиву.

«Як це могло спрацювати? — тільки й спитав він.— Невже ви не залишились такими самими, як були й до цього?»

«Залишились, а водночас ні. Різниця між тим, ким ми були й ким стали, була ледь помітна, та цього вистачило для того, щоб розвіяти чари Кіаланді й Формори, які нас опутали».

«А що то були за закляття, які вони почали промовляти в ту мить, як помітили дії Оромиса?» — озвалась Сапфіра.

Ерагонові здалося, що Глаедр змахнув крилами, так, ніби його тіло отерпло від довгої нерухомості.

«Закляття Формори,— відповів Глаедр,— повинно було вбити нас, але наш захист зупинив його. А от закляття Кіаланді... було інакше. Цього закляття Кіаланді навчив Галбаторікс, а сам він навчився його в тих духів, які заволоділи Дурзою. Я знаю про це, тому що був на зв’язку з розумом Кіаланді навіть тоді, коли він промовляв своє закляття. Це було майстерне, жахливе закляття, яке мало не дозволити Оромису торкатись і маніпулювати потоком енергії навколо нього, іншими словами, перешкодити йому використовувати магію».

«Кіаланді зробив те саме і з тобою?» — спитала Сапфіра.

«Він неодмінно зробив би так, якби не боявся, що це може мене вбити або розірвати мій зв’язок з моїм серцем сердець. Тоді виникли б дві мої незалежні версії, з якими їм довелося б мати справу. Дракони більше за ельфів залежали від магії, яка підтримувала нашу життєздатність — інакше ми б швидко загинули».

Ерагон відчув, як цікавість Сапфіри щомиті зростає:

«А колись таке бувало? Тобто я хочу спитати: чи обривався коли-небудь зв’язок між драконом та його Елдунарі, доки тіло дракона було ще живе?»