Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 95
Десь за півгодини вони вже були на землі. Звідси Тейрм здавався слабким сяйвом на півдні, а промінь маяка був не яскравіший за зірку.
Сапфіра сіла на березі, усіяному деревиною, яку виносили сюди океанські хвилі. У місячному сяйві матова поверхня прибережного піску здавалася майже білою, а хвилі, що набігали на неї, були сіро-чорні, так, ніби океан за щось розлютився на землю і тепер намагається поглинути її.
Ерагон розстебнув пряжки навколо ніг і зіскочив із Сапфіри. Треба було трохи розім’яти м’язи. Вершник постояв, повернувся й, набравши повні легені пропахлого солоною водою повітря, побіг униз по прибережній смузі до купи принесеної океаном деревини. Його плащ тріпотів під поривами вітру. Ще кілька хвилин — і Ерагон уже біг назад до Сапфіри.
Сапфіра сиділа там, де він її й залишив. Вона мовчки дивилася на море. Ерагон почекав трохи, сподіваючись, що Сапфіра заговорить,— він відчував якусь її внутрішню напруженість,— але вона так і продовжувала мовчати. Тоді Вершник повернувся й знову побіг назад до корчів.
«Нічого,— думав він,— Сапфіра заговорить, коли буде готова».
Ерагон бігав туди-сюди, аж доки не розім’явся як слід, а його ноги не почали трохи боліти від утоми. І весь цей час Сапфіра сиділа й пильно дивилася кудись удалину.
Коли Ерагон почав умощуватися на очерет поруч зі своїм драконом, він почув, як Глаедр, наче продовжуючи розмову із Сапфірою, сказав:
«Це було б дуже нерозумно з твого боку».
Ерагон підвів голову, так, як роблять дракони, коли розмовляють.
«Ні, я можу це зробити»,— рішуче відповіла Сапфіра.
«Ти ніколи раніше не була на Вройнгарді,— стояв на своєму Глаедр.— Якщо буде шторм, то він занесе тебе далеко в море, а може статися й щось гірше. Хіба один дракон загинув через свою надмірну самовпевненість? Вітер не твій друг, Сапфіро. Він може допомогти тобі, а може й знищити тебе».
«Я не мала дитина, щоб ти розказував мені про вітер!»
«Ясна річ. Але ти ще молода, і я не думаю, що ти готова до цього».
«Інший шлях займе дуже багато часу!»
«Може, й так, але краще дістатися туди пізніше, ніж не дістатись узагалі».
«Про що це ви там говорите?» — спитав Ерагон. Сапфіра нічого не відповіла, але пісок під її передніми лапами зашарудів — вона глибоко занурила в нього свої кігті.
«Нам треба вирішити одне питання,— мовив Глаедр.— Звідси Сапфіра може полетіти або прямо на Вройнгард, або спершу вздовж берегової лінії на північ, до найближчої до острова точки материка, а вже звідти повернути на захід і перетнути море».
«А який шлях коротший?» — спитав Ерагон, попри те що відповідь була надто очевидна.
«Летіти навпростець»,— сказала Сапфіра.
«Але якщо вона так зробить, тоді доведеться весь час летіти над водою»,— зауважив Глаедр.
«Не далі, ніж від табору варденів сюди,— огризнулась Сапфіра.— Чи я помиляюсь?»
«Але ти вже втомлена, і якщо буде шторм...»
«Тоді я буду літати навколо нього!» — роздратовано сказала Сапфіра й пирхнула, випустивши з ніздрів цівку синьо-жовтого вогню.
Вогонь, здається, трохи засліпив Ерагона.
«Ой,— мовив Вершник,— тепер я нічого не бачу,— він протер очі, намагаючись зробити так, щоб зникли барвисті кола.— А що, летіти прямо справді так небезпечно?»
«Та звісно!» — Глаедр потроху дратувався.
«Скільки часу потрібно,— спитав Вершник,— якщо летіти вздовж берегової лінії?»
«Десь півдня,— відповів Глаедр,— може, трохи більше».
Ерагон мовчки почухав підборіддя і втупився поглядом у чорну далечінь. Так вони й сиділи.
«Ти справді можеш це зробити?» — нарешті озвався Вершник, глянувши на Сапфіру.
Вона повернула шию й подивилася на нього своїм великим оком. Її зіниця все ширшала й ширшала, аж доки не стала майже кругла. Вона була величезна й чорна. Ерагон подумав, що міг би залізти туди всередину й зникнути назавжди.
«Я впевнена, що можу це зробити»,— сказала Сапфіра.
Вершник кивнув і в задумі провів рукою по волоссю:
«Ну, що ж... У нас є шанс зробити це... Глаедре, якщо буде потрібно, зможеш їй підсобити?»
Старий дракон трохи помовчав, а потім від нього долинули якісь дивні наспіви — так наспівувала Сапфіра, коли їй було приємно або весело.
«Чудово,— сказав Ерагон— Якщо вже ми спокушаємо долю, то не будемо сперечатися через це. Перетнімо море — і все».
Питання було вирішене. Ерагон заліз у сідло Сапфіри, а та одним стрибком залишила позаду безпечну тверду землю й полетіла над бездоріжжям хвиль.
ЗВУК ЙОГО ГОЛОСУ, ДОТИК ЙОГО РУК
— А-х-х-х!
— Присягнеш мені на вірність прадавньою мовою?
— Ніколи!
Його питання і її відповідь стали свого роду ритуалом. Питання-відповідь, питання-відповідь — як у дитячій грі, з тією лиш різницею, що цю гру вона вже програла, навіть якщо виграє.
Ці ритуали були одним-єдиним, що дозволяло Насуаді не збожеволіти. Завдяки їм вона наводила такий-сякий лад у своєму світі, мала змогу переноситися з одного моменту до наступного, вони давали їй можливість втриматися за щось, коли все інше було далеко від неї. Обряди думки, обряди дії, обряди болю й розради — усе це була та основа основ, від якої залежало її життя. Без них вона б загубилася, як вівця без пастиря, як ревно віруючий, що втратив віру... як Вершник без свого дракона.
На біду, цей своєрідний ритуал завжди закінчувався однаково — дотиком розпеченого заліза.
Насуада скрикнула й прикусила язик — її рот наповнився кров’ю. Тоді вона кашлянула, намагаючись очистити горло, та крові було так багато, що дівчина почала захлинатись. Її легені горіли від нестачі повітря, візерунки на стелі попливли й зблякли, її пам’ять відключилась, і нічого більше не було, навіть темряви.За якийсь час Галбаторікс почав розмовляти з нею, доки залізо потроху набувало червонястого кольору. Це теж стало одним з їхніх ритуалів.
Він зцілив їй язик. Принаймні вона почала думати, що це був він, а не Мертаг, після того як король сказав:
— Цього не станеться, якщо ти не зможеш говорити, чи не так? Як же я тоді дізнаюся, коли ти будеш готова служити мені?
Король сів праворуч від неї, як і колись. Сів так, що вона могла бачити лиш тінь його постаті, схованої під довгим важким плащем.
— Знаєш, я зустрів твого батька, коли він був управителем головного маєтку Ендурієль,— сказав Галбаторікс.— Він не розповідав тобі про це?
Вона здригнулась, заплющила очі. Сльози текли й падали з куточків її очей. їй було гидко слухати його. Голос короля був владний, звабливий, він наче змушував її зробити те, що хотів король.
—Так,— пробурмотіла вона.
— Я трохи спостерігав за ним у той час. Чому я? Він був слугою, не з тих, хто грає важливу роль. Ендурієль дозволив йому трохи більше свободи, як з’ясувалося,— король зробив зневажливий жест, і світло осяяло його худу, кістляву руку,— навіть забагато... Але ж яку дивовижну й цікаву вервечку подій влаштувала нам доля! Подумати Тільки — людина, яка стежила за тим, щоб мої черевики були начищені, стала моїм найлютішим ворогом після Брома, а тепер ти, його донька, повернулася в Урубейн і майже стала служити мені так само, як служив твій батько. Справжня іронія долі, чи не так?
— Мій батько втік, і він мало не вбив Дурзу, коли зробив це,— відповіла вона.— І всі твої заклинання не змогли втримати його. І мене ти не зможеш втримати.
Вона подумала, що Галбаторікс, мабуть, насупився.
— Так, це була помилка. Дурза не врахував однієї обставини... Сім’ї, здається, існують для того, щоб людям було простіше стати тими, ким вони є насправді... Саме тому зараз я обираю собі прислугу тільки з тих, хто безплідний чи неодружений... Так чи інакше, ти дуже помиляєшся, сподіваючись на порятунок. Єдиний шлях покинути Кімнату Провидиці: присягнути мені на вірність або померти.
— Тоді я краще помру.
— Як нерозумно! — позолочена тінь короля нахилилась до неї: — Ти ніколи не думала, Насуадо, що світ був би гірший, якби я не скинув Вершників?
— Вершники зберігали мир,— сказала вона.— Вони захищали всю Алагезію від війни, лиха... від загрози Тіні. А за часів голоду вони приносили людям їжу. Хіба може ця земля бути кращою без них?