Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич. Страница 25

— Це чому? — гостро відреагував Гайдук.

— Вона дуже потрібна в Києві. На ній — підготовка асамблеї, всі оргпитання. Залиште її.

— Я її не залишу хоча б тому що цієї неділі одружуюсь з нею. Вас запрошую на весілля.

Це повідомлення анітрохи не здивувало Василя Волю. Навпаки – він заспокоєно сів й почав дожовувати шматки круасана. Посміхнувся широко — за цю відкриту усмішку його любили кияни.

— Ну ви даєте, Ігорю Петровичу… Заздрю вам… І щиро радий за вас і Олю. Це перше весілля в ЦКР. Давайте за це.

Вони випили ще по краплі коньяку.

29

У неділю 19 лютого 2079 року над Києвом та околицями стояв теплий туман, що пробуджував щемливі спогади про весну. І хоч небо все ще було щільно встелене хмарами, але здавалось, що темрява над землею почала потроху розсмоктуватись, втрачаючи свою абсолютну владу.

На вінчання їхали втрьох — водій «Козака Мамая» Крук, Гайдук і Оля. У бак залили двадцять літрів води з «Валер'яновими краплями», відключивши газогенераторні печі, від чого двигун працював потужно.

— Пєсня! — захоплювався Крук. — Ви чуєте, як тягне? Це вам не дрова!

Оля, що сиділа між водієм та Гайдуком, щосили притискалася до Гайдука, поклавши руку йому на шию. Гайдук про всяк випадок тримав на колінах автомат НК–МР 5/П, заряджений китайськими набоями з самонавідними розривними кулями.

— Куди ми їдемо? — весь час питала Оля, цілуючи його в ліве вухо, від чого лоскоти йшли по всьому тілу.

— Потерпи, побачиш.

Вони їхали тим самим шляхом, яким поверталися до Києва зі Спасо–Дніпровського братства зовсім недавно, в тому ж самому «Козаку Мамаї», тільки тепер без капітана Середи. Оля подумала, що повертаються до братства, хоча там церкви не було, або прямують до Обухова. Але, проминувши оборонні загородження біля Південного мосту й територію автоцентру з тисячами понівечених, розкурочених легкових автомобілів, вони звернули праворуч й виїхали на порожнє Окружне шосе, почавши підніматися вгору.

І біля першого ж переліску, з якого починався Феофанійський ліс, були раптово обстріляні. Гайдук помітив короткі кулеметні зблиски, наче пелюстки сліпучих, злих квітів, що розкривалися на мить у пульсуючому ритмі. Кулі зацокотіли по бронесклу та правих дверях. Рефлекторно, не думаючи, він кинув Олю, яка нічого не зрозуміла, на підлогу і, піднявши броньовий щиток на правих дверях «Мамая», вистромив з амбразури автомат. Водій різко зупинив важку машину і наступна черга пройшлася по шосе в п'яти метрах перед ними, дроблячи на маленькі шматки порепаний асфальтобетон. Гайдук послав довгу чергу туди, де працював кулемет.

— Що робимо? Повертаємо назад?

— Жени вперед! — гукнув Круку — Не зупиняйся більше!

За кілька метрів перед «Мамаєм» вибухнула граната. «Хоч би не вжарили протитанковою ракетою», — подумав Гайдук, не припиняючи вогню. Побачив, як падають тоненькі берізки, зрізані його кулями, — наче сінокосилкою пройшовся. Маленькі, самонавідні на живу ціль, кулі несли потужну вибухову силу «Козак Мамай» на повній швидкості пронісся повз місце засідки, і Гайдукові здалося, що він побачив у тумані три постаті нападників, які тікали вглиб лісу Одна постать була охоплена полум'ям. Він послав навздогін ще одну чергу.

Підняв з підлоги перелякану Олю.

— Ти в порядку?

— Все плаття весільне мені зіпсували, — ображено задихаючись, вимовила вона. — Як я виглядаю?

— Як найкраща наречена Європи, — поцілував він її в носик. І визвірився на водія: — Хто знав про наш маршрут?

— Я нікому не казав, — повернув до Гайдука бліде, наче засохле від страху обличчя Крук. — Стривайте, коли підписував путівку в Богошитської, вона дуже цікавилася, в якій церкві, де… А я саме повернувся з Пирогова… Після того, як домовився про весілля. Вона за вас дуже раділа. Мабуть, хотіла, щоб ви її запросили.

«На похорон її свій запрошу — подумав Гайдук, — fucken dyed bitch».

— Ви в порядку пане генерале? — ніжно притулилася до нього Оля. — Ще не передумали вінчатися на лінії вогню?

Вона, на щастя, не зрозуміла тої смертельної небезпеки, яка їх щойно спіткала. «Хто виконавці? — похмуро міркував Гайдук. — Наші нездари чи «Вовки Півночі»? Схоже, що аматори. Варяги не залишили б жодного шансу Ми щасливчики сьогодні».

Туман уже майже розтанув. Вони звернули на територію колишнього ЗЕК-116. «Козак Мамай» легко вискочив на пагорб — туди, де влітку 2077 року стояли з Невінчаним. Перед ними знову відкрилася ця земля, але нічого ідилічного в ній не залишилось. Наче художник, що змалював цю нову картину, мав усього дві фарби: чорну і білу, змішуючи які, досягав небаченого розмаїття усіх відтінків сірого кольору — навіть білі колись церкви стали на цій картині тьмяно–сірими, а поверхня ставків здавалася мертвою, наче риб'яче око.

Біль сповнив Гайдукове серце: так болісно, так до нестями безнадійно любить син своїх батьків, які ще зовсім недавно були сповнені сил, молоді й гарні, а сьогодні — смертельно хворі, виснажені, бліді й упокорено смиренні перед відходом у вічність. Не можна було з цим змиритися.

«Козак Мамай» наблизився до майдану, на якому стояла церква, і Гайдук зі здивуванням відзначив, що храм уже відновлений, охайно пофарбований — слідів пожежі не залишилось. Шинок також залатали картоном та фанерою. Біля церкви стояла група людей, серед яких був священик у святкових золотаво–рожевих ризах, що вирізняли його з–поміж темного одягу селян.

Священик — старий сухенький дідок з білим, як у кульбаби, пушком замість бороди — ступив назустріч Гайдуку та Олі.

— В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — перехрестив він молодих. — Чекаємо на вас, пане генерале.

Крук почав виносити з «Мамая» весільні дари — свіжоспечені хлібини, пляшку іспанського хересу для весільної чаші, кільця ковбаси, свіжі китайські овочі, темно–червону банку розчинної кави «Taster's Choice» і навіть торт «Київський», замовлений Гайдуком у спеццеху їдальні № 1 для членів ЦКР.

Побачивши кілька озброєних людей з синьо–жовтими пов'язками членів місцевої самооборони, що стояли осторонь. Гайдук підійшов до них і розповів про стрілянину на феофанійському узліссі. Попросив — але тоном наказу, що не підлягає обговоренню, — негайно піти на місце перестрілки й подивитися, чи не залишилися там мертві й поранені. Мертвих обшукати, забрати зброю й документи, поранених привезти до села.

Четверо хлопців знехотя пішли запрягати воза, а Гайдук повернувся до церкви, де його з нетерпінням чекала Оля.

І тут він побачив Аскольда О'Коннела — міцної статури сивого чоловіка, який тримав на руках хлопчика років півтора–двох. Хлопчик з великою цікавістю дивився своїми світлими оченятами на яскраву ризу священика, на Гайдука та Олю, на броньовик, яким приїхали гості, й доброзичливо усміхався до всіх. Поряд стояла постаріла, але все ще вродлива Ликера, тримаючи за руки худенького білявого хлопця років п'яти та семирічну дівчину в пальтечку перешитому з камуфляжної військової куртки. У дівчинки — чорнявої й смаглявої, як батько, — був не по–дитячому недовірливий, відчужений погляд. Ярема та Михайлина.

Гайдук підійшов до О'Коннелів. Хоч вони й розцілували його, але не було в їхніх обіймах колишньої теплоти: наче щось безцінне, якесь тепле марево любові й довіри, зникло за півтора року що не бачились. Гайдук, представивши їм Олю, подумав, що, либонь, Божена незримо стоїть між ним і цими людьми, вони ніколи не подарують йому цього весілля, цю молоду його наречену це швидке і безжальне забуття Божени. Хоча насправді ніякого забуття не було — була спроба втечі від минулого, спотвореного тортурами, окупацією та Великим Спалахом, втечі від безчасся, від смерті, від Флори. Божена залишалася його болем, якого він марно намагався позбутися. Оля стала його спасінням, і їй не треба було знати його минуле — те, що пов'язувало його з цими не знайомими їй людьми, з цією церквою і селом.

— Вибачте, пане генерале, треба починати, — отець Михаїл підійшов до молодих. Старечі його очі сльозилися. — 1 ради Бога пробачте, що я в цій ризі. За каноном потрібна біла риза для вінчання, але, бачите, всі ризи згоріли — і біла, і червона, і зелена. Доведеться в цій…