Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 123

— Поїдете з нами, — повідомив старший.

— З якої речі?

— Ось повістка. До майора Хребетного в управління.

Я подумав: повернеться Оксана, довідається про все, що з нею буде? Страшно уявити.

— Тьотю Тоню, — попросив я хазяйку. — Не кажіть нічого Оксані. Приберіть тут, а я вже тоді їй усе сам…

Ті троє (третій засліплював мене ліхтариком у коридорі) повезли мене до управління держбезпеки, здали з рук у руки майорові Хребетному, лисому, карячконогому, страшенно схожому на майора Костюніна з Ельби, але, на диво, не такому похмурому, як той, а до непристойності розвеселеному, що зовсім не пасувало понурій установі, де ми перебували.

— Оце такий капітан Сміян? — оббігаючи довкола мене, сплеснув долоньками майор. — Так, так, так… Сядемо ось тут і для знайомства опишемо своє життя-буття. Від народження і до сьогоднішнього дня, якнайдетальніше, якнайточніше і якнайправдивіше. А тоді будемо знайомитись. Завдання ясне?

Він „грав“ під фронтовика, хоч кітель його був голий, як бубон. Навіть жодної медальки. Та я вже давно пересвідчився, що ордени не дуже помагають жити, а дехто й без нагород живе, як у бога за пазухою.

— Ви це серйозно — щодо автобіографи? — не одразу повірив я. Майор ляснув себе по стегнах, вдавано зареготав.

— Ох, жартівник! Чи серйозно і чи справді так? А як же інакше, коли не серйозно? Я ж пояснив: від дня народження і до самої агрономії і —як це воно? — до ґрунтознавства, тобто землезнавства. Правильно я говорю? Все з землі, і ми з землі, з неї народжуємося, в неї й підемо. Поки ж не пішли, ростемо. Люди і рослини — все росте. Без рук, без ніг, а на дерево лізе… Отак і попрошу. З подробицями. Як, коли, на які висоти. Служба, бої, нагороди, були поранення— і про поранення…

— Розміри рубців теж вказувати? І характер ран — рвані, від осколків, округлі — від куль, а ще невидимі, на душі, ще з фронту, надто ж після фронту…

— Філософ! — похвалив мене майор. — Доблесний воїн, прекрасні характеристики, здобуває наймирнішу професію, громадський активіст… Тоді виникає закономірне запитання: а навіщо нам вогнепальна зброя та ще й незаконна?

— Пістолет іменний. Там же значиться. І грамота, підписана генералом Тєлєгіним, — он вона перед вами.

— Ах, Тєлєгін? Та ще й генерал? Генерал?

Він оббіг стіл, нахилився наді мною, не лякався, що я можу зграбастати його — тільки кісточки захрумтять, бо й за віщо? Такого добродушного, симпатичного, дотепного майора — і грабастати?

— А ти знаєш, де тепер цей твій Тєлєгін? — засичав мені в обличчя майор. — Не знаєш? А статтю 58, пункт 10, антирадянська агітація— знаєш? Загримів твій Тєлєгін на 25 років, ти, коли не хочеш загриміти слідом за ним, пиши про всі свої зв’язки з цим зрадником і запеклим ворогом!

— Мої зв’язки? Генерал Тєлєгін був членом Військової Ради фронту. Весь фронт мав з ним зв’язки!

— Не всьому фронтові цей зрадник дарував іменні пістолети, а капітанові Сміяну. От і напишіть про це. А тоді ми подивимося і попросимо написати ще дещо.

— То я що — до ранку тут писатиму?

— Буває ще довше. Все буває.

Я відклав ручку, випростався на стільці, сказав, не приховуючи ненависті:

— А де ви всі були чотири роки війни, коли треба було не писати, а стріляти?

Майор швиденько шмигнув на своє місце, наставив на мене через стіл лискучу лисину, помахав з-під лисини кривеньким пальчиком:

— Кому треба, писали й тоді. Ще й як писали! А чотири роки війни?.. Де вони тепер? Все сметено могучим ураганом… Вам же, шановний колишній капітане, а тепер студенте Сміян, в актив зараховуються не чотири роки війни, а півроку після війни, коли ви мали щастя співробітничати з органами.

— Я? З органами?

— А з ким же? Чиє завдання ви виконували в Західній Німеччині? І це ваше щастя, інакше ми б з вами не панькалися й хвилини і давно вже відтарабанили до тих, кого ви там ловили! Пишіть, пишіть. Все написане зостається. Хто це сказав — Юлій Цезар чи Александр Македонський?

Цей знавець Юлія Цезаря протримав мене до самого досвітку. Надзвичайно добродушний майор! Не було в них проти мене нічого, крім цього „вальтера“, і дотепному майору довелося розпрощатися зі мною, пригрозивши: „Не пробуйте від нас щось приховувати! Ми про вас усе знаємо. Все до нитки!“

Ще б вони не знали! Насадили по всій землі квадратно-гніздовим способом таких негідників, як Полубара з мого району, і тепер шаліють, мов кати з революційної пісні.

До управління мене везли, звідти довелося добиратися додому на власних двох. Я біг навпростець через Сінний базар, відчуваючи на спині холодний погляд темних шибок округлого фронтону управлінської споруди, тоді метнувся вулицею Карла Лібкнехта, який своєю мученицькою смертю мовби передрік не менше мучеництво всіх дітей революції навіть після її остаточної перемоги, далі лежала вулиця Виконкомівська — в назві символ влади, яка покликана виконувати волю народу, а насправді виконує вказівки загадкової, майже містичної сили, і нарешті вулиця Шевченка, вгору, вгору, крутіше й крутіше, але вже легше на душі, вже ти не спотикаєшся на горбатій бруківці, вже не зауважуєш незграбних цегляних будинків обабіч, бо незримо витає над тобою дух генія, який надихає і захищає тебе навіть тоді, коли вже не захистить ніяка сила. „Щоб милость душу осінила“. Ще від Шевченка це слово, а я в дурощах своїх офіцерських пояснював малому Маркові сталінське „пусть осенит вас победоносное знамя“ так, ніби слово „осенит“ вигадав сам товариш Сталін, а до нього ніхто такого слова й не чув. Чи товариш Сталін читав нашого Шевченка? Тільки вічність зможе відповісти на це запитання, а я того тривожного досвітку був надто далекий від вічності, бо рвався всім серцем туди, де була моя Оксана.

Оксана сиділа на верху трухлявих сходів, що вели до такого ворожого тепер нам підвалу, і плакала.

— Ну, чого ти, дурна! — обіймав і обціловував її сльози я, не знаходячи інших слів, крім цього освяченого віками горя й принижень дивогляду, який, мабуть, не надається для перекладу на жодну з відомих мов. — Все буде гаразд, мала! Ну, чого ти справді, дурненька?

Вона плакала, бо передчувала лихо ще більше.

Далі все пішло, як у дитячій примовці: „Котилася торба з великого горба, а в тій торбі хліб-паляниця…“. Моя торба справді покотилася з великого горба, тільки не було в ній хліба-паляниці, нічого мені не зоставлено, зіжмакано порожню торбу, а з нею зіжмакано й моє життя.

З посади секретаря факультетського партбюро мене зняли за чверть години. Пришкутильгав секретар інститутського парткому Іван Панасович, зиркнув на принишклих членів партбюро (один студент, сім викладачів), повідомив про мої зв’язки зі зрадником генералом Тєлєгіним і про мою одноосібну підтримку запеклого вейсманіста-морганіста професора Черкаса і запропонував відмовити мені в довір’ї, як секретареві, бо партком інституту такого довір’я далі не може виявляти.

Проголосували без думок, мовчки, з полегкістю, навіть з радістю.

Ну, гаразд. Секретарство — це ще не кінець світу. Ніхто не народжується секретарем, вмирати можна і рядовим комуністом. Але маховик уже розкручено, і ніяка сила його не зупинить. Факультетські партзбори, той самий Іван Панасович Михно, рідний брат такого близького мені Гаврила Панасовича, знов ті самі камінної твердості звинувачення і вже нова пропозиція: „Виключити з лав ВКП(б)“. І знов одноголосно, хоч тут і колишні фронтовики, мужні люди, биті й перебиті, безстрашні воїни, мужні душі. Що ж це діється? Тільки тепер я зрозумів, який ще молодий і дурний, як погано знаю людей, життя і світ і який, власне, безпорадний і безсилий, попри мою видиму певність себе, могуття роду і минулі заслуги перед вітчизною.

Ніщо не могло мене захистити, крім споконвічної селянської впертості, і я заявив на тих переляканих зборах, що партквитка не віддам.

На інститутському парткомі, який з величезним задоволенням одноголосно викинув мене з партії, я знов повторив свою обіцянку нікому не віддавати свого партквитка, освяченого моєю кров’ю.