Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 125

На сходах між третім і другим поверхом мене покликали згори:

— Товаришу Сміян! Миколо!

Я став на площадці, згори дріботіла до мене Леся Шепелява.

— Я вас скрізь шукаю…

— Тебе, — поправив я.

— Так, тебе, — вона зітхнула, округлила очі,—це така трагедія і така підлість! Я не наважилась тоді виступити і тепер… Цей Сирота!..

— Все, що він сказав, правда.

— Але ж це підло!

— Лесю, — сказав я, — забудьмо про емоції. І давайте вийдемо, коли хочете, на свободу. Мені однаково, а вас не треба, щоб бачили зі мною.

— Ах, що мені до того!

Але слухняно пішла за мною, і коли ми вже були за квартал від інституту, вхопила мене за руку, вискочила поперед мене, загородила дорогу.

— Миколо, послухайте… послухай! Цього не можна допустити! Людину з таким життям, з такими блискучими здібностями і отак! Ми вирішили писати про тебе Хрущову! Хай знає керівник українських більшовиків, як у нас подекуди розправляються з найціннішими людьми! А коли не поможе, тоді…

— Стривай, — перепинив я її,— хто це „ми“?

— Ми — це викладачка історії землеробства Катерина Петрівна Ситник, аспірантка Ліда Фрусин і я. Ми вже склали попередньо…

— Слухай, Лесю, — накрив я її пухкеньку долоньку обома своїми грубими долонями, — ти зможеш виконати одну мою просьбу?

— Ну!

— Скажи, зможеш?

— Ну, Миколо! Навіщо питати?

— Так от. Борони вас, боже, посилати такого листа! Ні Хрущову, ні комусь іншому. Буде гірше, і мені, й усім, хто писатиме. Це треба просто пережити — от і все. Обіцяєш мені, що не станете писати?

— Миколо! Але ж стільки підлості!

— Може бути й більше.

— Ти дозволиш писати тобі про інститут? Хоч зрідка?

— Пиши мені в село. Бо я повертаюся в первісний стан.

Я полишав інститут з набагато страшнішими ранами, ніж фронтові. Тоді злий ворожий метал перекалічував моє тіло, тепер вражено душу, і ніхто не скаже, чим і як її загоїти.

Два роки в місті — і чужий. Я пройшов скрізь, де бували з Оксаною. Гіпсовий Чкалов, вождь і морозиво, меблі за сотню студентських стипендій, дорога порцеляна і шкури білих ведмедів. Ведмеді вбиті давно, я — щойно. Будинок професури, вікна Олексія Григоровича Черкаса не світяться, темні вікна, темно в очах, темно у душі. Горобці в деревах на проспекті цвірінькають навіть уночі. Сільські сплять під стріхами, а ці безсонні навіть уночі, як таємниче управління в домі з ротондою. В забігайлівці, де я виручав колись Сироту і де він уперше зрадив мене, а я не надав тоді значення, — знов „йорж“: пиво з горілкою. І знов наряд міліції, але не по мою душу.

Можна було пішки до автозаводу, який чомусь засекретили, або до палацу студентів. Головне — відбудувати заводи й палаци. А тоді—бути розчавленим заводами і палацами. А також передовою наукою. Що таке передова наука? А що таке прогресивне людство?

На Барикадній біля фабрики імені Кагановича два миршавих чоловічки вантажили на тачку сміття. „Еч, який здоровий! Поміг би!“ А хто поможе мені? Може, я теж сміття передового суспільства і передової науки? Сміття і жертва. І, мабуть, тільки тонкі жіночі душі здатні все це відчути і в найтяжчу хвилину прийти коли не з допомогою, то бодай із співчуттям. і коли моя Оксана зникла безвісті, то я не вірив, що її душа покинула мене. На свої тендітні плечі вона добровільно звалила незносний тягар. Спокута чужих гріхів. Уряд не знає гріхів, все зіпхнуто на просту нещасну людину, вона приречена мучитися, каратися і каятися чужим каяттям. О, прокляття!

Оксани я так і не знайшов. З роботи вона увільнилася. Там шкодували за прекрасною працівницею, але нічого не могли сказати, де вона тепер і що з нею. Загубився слід Оксанин, а з ним і всі мої надії. Я спакував своє шкамаття, дотягнув тяжкого чорного чемодана до річкової пристані, взяв квиток третього класу на пароплав „Сталінська конституція“ і поплив до мами й малого братика.

Навігація вже кінчалася, ночами на прибережних мілинах Дніпро брався крихким льодком, вода в річці впала так низько, що на перекатах „Сталінська конституція“ довго сопіла, чиргикала днищем об шорсткий пісок, іноді зовсім застрявала на кілька годин, так що моє плавання розтягувалося в часі неймовірно, але я не переймався цим, бо поспішати не мав куди. В каютах першого й другого класу їхали кудись веселі, мовби не з нашими достатками люди, згукуючись, ішли до ресторану, довго і всмак сиділи там, тоді провітрювалися на своїй палубі, замикалися на якийсь час у каютах, щоб знов нагрянути на ресторан і весело нищити наїдки й напитки. Я теж заходив до ресторану, більше пив, ніж їв, бо шматок ставав мені поперек горла, каюти не мав, тому йшов до трюму, де у вузькому безкінечному проході грілися біля всіяного заклепками металевого тіла пароплавного котла давно неголені і немиті дядьки з клунками, замучені роботою колгоспниці з кошиками, дівчата в барвистих хустках, бліді хлопчики з ремісничих училищ, вічні солдати, які їдуть, самі не знаючи куди і чого, бідні студенти, що вирвалися на Жовтневі свята до мами, поласувати пиріжками з сметаною та жирним борщем. Я знаходив незайнятий шматок теплого котла, тулився спиною до металевої обшивки, спокійно ждав, поки прогріє наскрізь товсте шинельне сукно, цупку тканину кітеля, тонку натільну сорочку, а мої сусіди перелаштовувалися, зсувалися тісніше, вивільняючи місце на залізній підлозі, кликали:

— Офіцер! Сідай ось тут біля нас. Чого ж його стояти? В ногах правди нема.

А де вона є? — хотілося мені спитати, та я знав, що не тут і не цих треба питати, але де і кого — не знав і не мав тепер певності, що коли-небудь знатиму.

До моєї пристані „Сталінська конституція“ доповзла з запізненням мало не на півдоби — не помогла й назва, що, здавалося б, повинна була давати змогу пароплавові проникати навіть крізь непроникне і достроково з’являтися там, де ніхто тебе не жде. Було вже далеко за північ, діди-перевізники давно спали десь у своєму теплому кублі (може, й у човні, незважаючи на осінній холод), я вже змирився з думкою, що доведеться до ранку гибіти на холодній і темній пристані, однак виявилося, що пристань живе, світиться і навіть веселиться. Електрики тут, ясна річ, не було ніколи, але повсюди висіли ліхтарі „Летюча миша“, і в їхньому тьмавому світлі, заповнюючи весь простір дерев’яного дебаркадера, бокові галереї, внутрішній простір, широкі сходні, що вели на берег, ворушилася, здригалась, судомилася в солодких конвульсіях невиразна темна маса, але то тільки здалеку, а коли я зійшов з пароплава і занурився в збуджене тепло тіл, коли обкресали мене вогнисті дівочі погляди, коли обпалили нестерпно-сліпучі блискавиці безнадійно-чекальних усміхів, тоді вся невиразність і загадковість розвіялася, очі побачили, вуха почули, всі мої змисли з мобілізувалися для відповідних почувань і потрібних діянь.

— Що це тут у вас? — спитав я казенну особу, що, прикрившись форменим кашкетом, невиразно стовбичила в кінці сходні.

— Дівчата з каменоломні гуляють. Пробували заборонити — не слухаються.

Хто б там послухав цю невиразну істоту? Невидима гармонь захлиналася: „тува-тува-тува-ва!“, а твердий, як мужчина в повнім соку, бубон прибухкував кожен той тужливий схлип: „бух! бух! бух!“. І так без кінця і завжди, і вічно, — яке щастя, що мої рідні береги зустрічають мене в моїй безнадії такими буйнощами буття, цим виявом могутніх сил, розкошуванням молодості і пожадань!

Я тягнув свій чемоданяру крізь несподіваний розтанцьований натовп, я терся своєю жорсткою фронтовою шинелею об м’які й ніжні дівочі тіла, своїм прямолінійним, примітивним просуванням я з нещадністю криголама нищив гармонію їхніх порухів, ледь відчутних дотиків, невиразних натяків, прекрасних сподівань на несподіване, і саме тут, саме тоді, коли я беззаконно і неждано, як той татарин, вторгся в чужі сподівання, чужий і незнаний для всіх, нікому не потрібний, наздогнав мене під тьмавим світлом „Летючих мишей“, в теплій клубочняві молодих тіл тривожний, як зла доля, жіночий голос, такий знайомий мені, що краще б його й не знати: