Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 90

— Стій! — гукнув я, вихоплюючи з кобури пістолет. — Стій — стрілятиму!

Треба було гнатися, бігти слідом, а я стояв, мов пам’ятник, і вважав, що від самого тільки мого крику хтось теж може остовпіти, забувши про святу давньопредківську істину: бери ноги на плечі й утікай.

Я ще раз по-дурному повторив свою обіцянку стріляти, хоч прекрасно розумів, що це цілковите безглуздя: стріляти в дружину академіка Лисенка. Моя повторна загроза тільки додала снаги й сприту жінці, яка вже добігла до вікна і тепер, не вагаючись жодної миті, вдарилася в нього всім тілом і, чи то відчинивши, чи просто вибивши тоненьку раму, стрибнула вниз, згинула з моїх очей.

Тільки тоді я теж кинувся туди, обстукуючись плечами й ребрами об усе оте тверде причандалля, згромаджене запасливим інженером, доскочив до вікна, в якому зникла втікачка, насилу протиснувся крізь його вузький отвір і шелеснув униз. Глянути, куди я стрибаю, в мене просто не було змоги, коли б унизу була купа каміння, я низринувся б і на неї, потрощивши свої ноги, та, на щастя, там була купа сухого колючого віття (хазяйновитий Гюнтер, щоб не пропадало добро, звалив їх тут, підстригаючи обрамлення аллеї), яке замортизувало моє падіння, але й затримало мене на якийсь час, чіпко обплутавши мої ноги.

Коли я нарешті видобувся з цієї безглуздої пастки, переді мною постав один з наших автоматників, вологодський хлопець Вася Дедюхін, кров з молоком, зріст під два метри, ноги, як колони, але не рухаються, не біжать, а вросли в пісну німецьку землю, мовби навіки.

— Товаришу капітан! Вона побігла он туди вниз.

— А ти чого ж стовбичиш? Чому не переслідуєш?

— Сержант Наумкін поставив мене тут на посту і звелів нікуди не відлучатися, товаришу капітан.

О, вологодські хлопці, кров з молоком! Та хіба тільки вологодські? Проклинаючи сліпе виконання наказів, я ринувся, мов дикий тур, униз по косогору до темної стіни лісу, до того Одентальського — чи я там знаю? — ручая, який міг би затримати мою втікачку, віддати її мені до рук, помогти заблуканій душі, капітанові ж Сміяну сповнити свій військовий обов’язок.

Хоч і видалося мені, що на всі мої шамотання я витратив безмежну кількість часу, насправді все тривало якісь миті, і вже я котився, мов величезний колобок, по схилу, а поперед мене, в полі мого зору, в межах, сказати б, досяжності летіла жінка, за якою мені довелося полювати ось уже два чи три місяці. Синій жакет, темна спідниця, світле буйне волосся, міцні ноги, молода гнучка спина — може, це зовсім не та жінка, за якою я ганяюся? Бо хіба академік Лисенко міг мати таку молоду дружину? Я не знав, скільки йому років, але здавалося мені, що всі академіки безмежно старі, мало не столітні, тоді до чого ж оця молода гнучка спина, що вихитується переді мною в згасанні осіннього німецького дня? Ну, гаразд. Академік Лисенко такий знаменитий, такий великий улюбленець товариша Сталіна, що йому могли дозволити поміняти жінку. Стару відсунути, взяти молоду. Тоді як же ця молода опинилася в Німеччині і чому вона не хоче повертатися до такого великого вченого? А повертатися вона справді не хотіла ні до академіка Лисенка, ні до всіх тих громадян, яких, тяжко хекаючи і глибоко вгрузаючи в турнепсове поле, репрезентував тут капітан Сміян власною особою.

Я трюхикав за цією тричі проклятою лахудрою і не знав, що діяти. Наздогнати її вже не міг. Надто далеко вперед вирвалася вона та й легконога, як коза. Зупинити? Але як? Стріляти по безборонній жінці — це ганьба. Гукати, наказувати зупинитися, погрожувати? Лишалася ще надія на ручай. Для військової душі водна перепона завжди заслона перед ворогом: не дає йому втекти і заважає непомітно вдарити. Але то ж для ворога, а не для такої клятущої жінки! Вона влетіла в ручай, як бомба, здіймаючи бризки, мабуть, вище голови, перескочила на той берег і зникла з-перед моїх очей в темних глибинах лісу.

— Стій! — розпачливо все-таки заволав я. — Стій! Стрілятиму!

Стріляти я міг у білий світ, як у копієчку, а не в мадам Лисенко. Струмок виявився зовсім мілкий, з твердим кам’янистим дном, я перечалапкав на той берег, протупав поміж деревами й кущами, навпростець, наосліп, по-дурному. Нарешті здогадався стати й прислухатися. Щось бігло, ламало гілля, наближалося до мене, наздоганяло — може, я її випередив? Але з кущів вискочив засапаний Дедюхін з автоматом напоготові, метнувся поглядом туди й сюди.

— Сховалася? Дозвольте сікону по кущах, товаришу капітан.

— Одставити, Дедюхін. Дай коротку чергу в повітря! Дедюхін запустив патронів на дванадцять. Я гримнув на нього:

— Ти що? Я ж сказав: коротку!

— А це я щоб душу їй у п’яти загнати.

— Тихо! Давай послухаємо.

Знову тупання і тріскотнява і знову позад нас. Цього разу — Попов з автоматниками. Попов був настроєний рішуче: прострочити ліс в усі боки — десь ми її пришиємо!

Я припинив ці нездорові розмови і звелів прочісувати ліс. «Чесати» ми могли хоч до ранку. Ліс тягнувся навсібіч не знати й на скільки кілометрів, був густий, темний навіть удень, а тут уже наповзав вечір і довкола швидко сутеніло. Звичайно ж ми нікого не знайшли та й не могли знайти, довелося скомандувати припинити пошуки. Ця жінка була справді невловима. Може, це й на краще. Бо тільки подумати: чим ти тут займаєшся, капітане Сміян? Полюєш на хлястики? Застосовуєш свій багатий фронтовий досвід, ганяючись за беззахисними людьми, які зазнали стількох мук і страждань, виходить, лише для того, щоб тепер рятуватися ще й від тебе, від свого визволителя й збавителя? Ну, так, ти звик чесно виконувати свій обов’язок. Ніколи не задумувався, що то за обов’язок, — виконував, і все. Майор Михно пробував розкрити тобі очі — ти вважав, що це ворожі розмови. і ось ця невловима молода жінка своїм упертим утіканням, небажанням дістатися до твоїх безжальних рук ще раз, уже з іншого боку, не словами, а поведінкою своєю пробує достукатися до твого приспаного сумління. Та надто неповоротке воно в тебе, тяжкий спадок цілих віків сліпої слухняності гнітить його і, ледь зворухнувшись, сумління знов западає в сплячку, а натомість пробуджується вражена гордість і розпалює в тобі праведний, як на твою гадку, гнів проти тієї жінки, що так і лишилася для тебе загадковою. Ти навіть пробуєш втішити себе, відмахнутися від неї, презирливо кривиш губи. Ну, втекла, то й що? Подумаєш, яка велика цінність для батьківщини! А може, вона зовсім не дружина академіка Лисенка, а звичайна самозванка! Прізвище в неї Лисенко, от вона й вигадала, щоб набити собі ціну. А ми купилися на таку дешеву привабу. Лисенко. Лисенків на Україні хоч греблю гати. От Чубарів — цих чи й чув хто. Здається, був тільки один Влас Якович Чубар, та й той виявився ворогом народу. Звинуватили б мене в тому, що я випустив з рук мадам Чубар, — ото справді халепа! А Лисенків і вдома — дівати нікуди…

Приблизно з такими думками я постав перед Козуріним, але висловив їх набагато стисліше:

— Все, гаплик! Більше я за цією дамочкою не ганяюся!

— Можете заспокоїтись, капітане Сміян, — втішив мене Козурін. — Одержано наказ припинити нашу роботу. Завтра ви з майором Михном відправляєтесь на збірний офіцерський пункт у місті Вальдбрьоль, я з рештою особового складу повинен прибути до Хемера, щоб підготувати звіт.

— А Попов? — розгубившись од цієї несподіваної новини, геть по-дурному спитав я.

— Попов залишається в розпорядженні англійського командування.

— У нього ж виклик до СРСР?

— Немає підтвердження.

— А моя робота в польських таборах?

— Все згортається. Наказ.

Козурін смакував слово «наказ», так ніби це він командував нашими душами й тілами, а не якісь вищі сили з Берліна чи й з самої Москви. Хай повтішається!

В мені ж зродилося все, що я вперто заганяв на саме дно серця: спогади, сни, туга, розлука. і фронтовий вірш Малишка, так часто повторюваний мною під свинцевим небом війни: «Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч, Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч». Невже побачу незабаром маму, Оксану, свого маленького братика Марка, якого вже й геть забув?