Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 92
Справді: кого питав? Кітель у старшинки щойно з цейхгаузу, ґудзики сяють, канти цвітуть первозданною блакиттю, зате простір, призначений для належного розташування бойових нагород, зяє такою безнадійною порожнечею, що від неї здригнулася б неминуче і найтвердіша душа. Та тільки не душа цього старшинки!
— Я виконую наказ товариша майора і попрошу вас!.. — спесиво задер голову старшинка.
— Виконуй далі,— добродушно порадив я йому і, легко відгорнувши мізерного служаку, відчинив двері до штабу. Вартові заклацали затворами, старшинка щось вигукнув погрозливе, але все те я вже поминув і проминув, я рвався сліпо вперед, я кипів таким обуренням і такою ненавистю, перед якими навіть вигаданий мною панцер-фауст у руках у Гаврила Панасовича видавався б дитячою іграшкою.
І на кого ж я натрапив у своїй роз’юшеності? Кого першого зустрів у цих нікчемних лабіринтах контрольної влади? Коли б трапилася там цариця Катерина, яка зруйнувала колись Запорозьку Січ, гоголівська панночка, що призвела до загибелі нещасного бурсака Хому Брута, або навіть полум’яна революціонерка Роза Люксембург, іменем якої названо вулиці буквально всіх міст Радянського Союзу, — то й тоді я б не сторопів так, як нині, коли на мене, щойно я переступив поріг просторого штабного приміщення, пішла груди в груди молода висока жінка. Гнучка і гожа, з чорних очей так і вистрибують цілі оберемки чортів, з-під коротенької рожевої комбінації вистромлюються ноги, на яких могла б утриматися добра половина світу (не прогресивного, ні, ні!), ніжні плечі грубо обіймає офіцерський кітель з майорськими погонами, який нахабно тре своїм цупким сукном високі дівочі перса, і рожевий шовк комбінації перед цим сукном безсилий, бо це німецький дерев’яний шовк, підробка, ерзац, як підробкою слід було вважати все в оцій жінці: погляд, голос, усмішку, рухи, всю поведінку.
Бо це була моя знайома з Бергіш-Гладбаху Зоя, племінниця особистого ад’ютанта генерала Власова.
А я оберігав її чистоту від підлого Козуріна! «Она безгрешных сновидений тебе на ложе не пошлет». Яка марнота!
— Що ж це ви, Зою, в такому розтерзаному вигляді? — не втерпів я від докору.
— Вночі тут у нас був невеличкий сабантуй, от і заспали, — пояснила вона, позіхаючи.
— Бачу, ти не розгубилася: не заарканила капітана — хапонула майора.
— А що — завидки беруть? Хочете, капітане, поясню, чим відрізняється жінка від лисиці?
— Чи не один чорт!
— А от і ні. У жінки та перевага, що вона може вибирати мисливця, який її уб’є, а лисицю вбивають без вибору.
— Ну, ти, бачу, вибирати навчилася.
— Війна навчила.
— Хіба ти була на війні?
— А де ж я була? Дядечко мій теж вважав, що на війні тільки він, а ми — ніби пил од його чобіт.
— Ти мене з своїм христопродавцем-дядечком не зрівнюй. Де його поділи?
— Відтарабанили кудись у тил. Пообіцяли мінімум десять років.
— Хто ж це такий тут добрий — обіцяти карателеві всього десять років? Може, твій майор?
— А ось ви його й спитайте самого! — кивнула Зоя на присадкуватого лисого чоловіка, що з кректанням виповз із сусідньої кімнати, чухаючи крізь трикутний виріз у спідній армійській сорочці руді волохаті груди.
— В чім справа? — прохрипів цей майор, що мав звичай носити свої погони на плечах ППЖ. — Хто такий?
— Це той капітан, що затримав нас там, — махнула собі рукою за спину Зоя.
— А-а, ловець мікробів? Вітаю і поздоровляю! З чим припожалував?
— Вертаюся після виконання урядового завдання. Щойно довідався, що один мій клієнт побував тут, ну і — цілком природно — зацікавився.
— Зою, — полупав сонними очима майор, — поясни капітанові.
— Роз’яснення вже одержано. В червні я послав сюди дуже цікавого німецького підданого. Обіцяли мені, що його ждатиме тут літак.
— В червні мене тут не було. В червні я, капітане, був знаєш де? Нічого ти не знаєш, мілко плаваєш. Зою, скільки тобі казати, щоб не брала мого кітеля!
Він посунув на дівчину, карячконогий, майже на цілу голову нижчий од неї, простягнув руку, щоб зірвати в неї з плечей свій кітель з самотньою, як у Козуріна, медалькою над лівою кишенею, зате з широкими золотими погонами, увінчаними майорською зіркою. Зоя відсахнулася, майорова рука безсило звалилася вниз.
— Я там до останнього дня ганявся за дружиною самого академіка Лисенка, — щосили намагаючись говорити спокійно, не відставав я від майора, — запевняли мене, що її, як і отого важливого німця, ждатиме тут літак, щоб негайно на Москву. Був літак?
— Літак? Де? — майор лише тепер, здається, починав розуміти сенс моїх слів.
— Тут, на аеродромі. Є у вас аеродром?
— У нас, тут? — майор подивився на мене з відвертою зневагою. — Який аеродром? Хіба що на моїй лисині? Що ти мені морочиш голову, капітане? Ти як сюди попав?
Я показав йому в вікно на свій «мерседесик», розкарячений, як і сам майор.
— Машиною? Машину здати!
— А це мій трофей.
— Однаково. Не положено. Капітанові не положено.
— У мене в машині майор сидить.
— Що за майор? Чому не з’явився сюди?
— Я старший — я і з’явився.
— Ну, тоді ясно, який це майор. Усі СМЕРШі плачуть за твоїм майором.
— Він працював з нами.
— Хоч з самим генералом Ейзенхауером! Та мені чхати. Не хочеш залишати машину — відберуть в Магдебурзі.
— Я прямо на Потсдам.
— Значить заберуть у Потсдамі. і машину, і твого майора. Зойко, віддай кітель!
Я для ввічливості мовчки козирнув і лишив тих двох вирішувати проблему майорського кітеля. В машину всовувався якось незвично тяжко, аж Гаврило Панасович занепокоївся:
— Що з тобою?
— Та нічого особливого. Просто відчув, що ми вже вдома.
— Я теж відчув. Ніби й далеко ще від дому, а вже в повітрі щось таке квилить-проквиляє…
— Ну, Гавриле Панасовичу, ну що ви ото? Квилить, проквиляє… Просто — п’яний майор, варнякання якого ви не могли чути.
— Так я ж і не казав, що чую. Мені не чулося, а вчувалося…
Вчувалося, а краще б — передчувалося.
В Потсдамі нас ніхто не ждав, взагалі там не ждали нікого, всі прилаштувалися так вдало й вигідно, що негайно привели в дію хитромудрі механізми тилової спихотехніки: Іван киває на Петра, моя хата скраю, я нічого не знаю. Довелося метнутися до Берліна, тоді назад, тоді знову до тих куп цегли й каміння, що звалися колись столицею Німеччини. і в цій їзді, в писанні рапортів, пояснень, клопотань я несподівано загубив майора Михна. Точніше кажучи, не загубив, а втратив.
Може, почалося з мене самого? Починаючи з тих квітневих днів, коли мене висмикнуто з майже рідного фронтового оточення і пересунено, мов маленького пішака, на величезній шахівниці війни, пересунено і засунено, так от, починаючи з того часу, я став помічати, як поволі обсипаються з мене не тільки обов’язки, але й права, заслуги, розтрушується, ніби сіно з полудрабків, усе набуте мною кров’ю і потом за всі роки війни, і я повертаюся в первісний стан з порожніми руками. Порожні руки ще не біда, а коли й душа порожня? Чим вона заповнювалася всі ці страшні роки? Твердістю, мужністю, виконавством, клопотами, владою. Дійти від командира кулеметного взводу до начальника штабу стрілецького полку, маючи на плечах капітанські погони, займати, власне, полковницьку посаду? Не так і погано, капітане Сміян, зовсім непогано. Та ось уже в тебе немає полку і немає нічого, крім капітанських погонів на плечах і орденів на грудях, ось уже командуєш не ти, а командують тобою, і хто ж? Паршивий лейтенантик, тилове щеня, генеральський родич? Дика несправедливість оця трохи врівноважувалася незвичним відчуттям свободи і власної самоцінності в чужому зачаєному світі, а там ще дарунок долі — Оксана, і я знову жив, був сам собою, і душа моя росла, мов буйне дерево.
Повертався додому, серце рвалося від нетерплячки, а дорога виявилася далека, і ще довго розлунюватимуться в мені тужним стогоном Малишкові слова про Україну. Перед недосяжною Україною я зненацька відчув себе маленьким хлопчиком, безрадною дитиною, в якої віднято батька, а тут був ще безраднішим перед тупою машиною, яка могла більш-менш справно функціонувати під час війни, а тепер тільки гарчала своїми сталевими трибками і нещадно перемелювала всіх, хто мав нещастя або необачність потрапити між ті трибки.