Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор. Страница 32

– Марфо Властно, а кого ви знали із товаришів Данила?

– Всіх знала, – і почала загинати пальці. – Сидора, Феофана… А тих уже й забула.

– Як ви познайомилися з ними?

– А ніяк, – облизала губи, не спускаючи очей із1 вина. – Колись працювала у шинку Євсагана, батька Данька, мила посуд, прибирала.

– То ви і Кальчевського бачили?

– Бачила: ось так, як тебе. Страшний чоловік. Коли посміхався, наче різав живцем. Данько змалку перейняв у нього посмішку. Боялися його, песиголовця, навіть найближчі друзяки.

– Після війни, крім Данила, до вас ніхто не приходив, не здибали когось із них?

– Ні. Правда, об'явився Сидір без ноги, лагодив шкарбуни на базарі, а потім кудись зник. – Вона благально подивилася на мене.

Дивина: жила із Страпатим в одному місті, а від війни ні разу не здибалась. Звісно, коло її інтересів надто вузьке – цвинтар, церква і найближчий магазин. Ох і цікавого свідка я розшукав! Баглай, напевне, давно вважав бабу померлою, якщо перестав надсилати гроші. А вона, мабуть, колись перепродувала крадене й награбоване.

– Скільки вам років?

– Вісімдесят шість, – прошамотіла. – Натупалась на цьому світі, засиділась, а бог не кличе.

Я показав їй фотографію Личакова. Ладанюк начепила окуляри з товстими скельцями, глянула.

– Ох, який нещасний… – пошепки мовила й перехрестилася. – Не здибалася з ним, ні.

Мене вже ніщо не затримувало у баби Марфи. Стежкою через кладовище, поминувши таємничий склеп купця, вийшов до трамвайної колії, а потім до зупинки біля універмагу. Моє відрядження до Вінниці скінчилось, і не без успіху. Я тепер достеменно знав, з ким ми зіткнулися, – з нащадками банди Кальчевського «Білий хрест».

35.

Я зійшов з трамвая на Ленінській, навпроти відділу міліції. Сподівався застати Моренцова й попередити про свій від'їзд. Звичайно, Володимир не зрадіє, що так скоро. Проте зрозуміє. Я піднявся на другий поверх. У кабінеті начальника відділення карного розшуку чувся голос Моренцова. Він розмовляв по телефону. Володимир кивнув мені, посміхнувшись.

– Ні, засідку влаштуємо у підвалі, де він сховав сумку з грішми. Опівночі обов'язково з'явиться. – Моренцов поклав трубку. – Ну, як твої справи, Арсене?

– Завдання виконав. Думаю сьогодні додому.

– Швидко впорався. – Володимир простяг руку по аркуші паперу і болісно скривився.

– Що з тобою?

– Вранці затримали двох. Один і почастував кастетом. Цілився в голову, а попав у плече. – Взяв аркуш, глянув у нього. – У мене недавно був швець із «Каблучка», Страпатий. Згадав, що Квач працював у таборі золотарем і завжди від нього тхнуло нужником. А батько Баглая Данила був скарбником у Кальчевського. Колись вони переховувалися на цвинтарі, у склепі купця Овчара.

Порадував мене згадкою Страпатий. Адже колгоспний сторож із села Щасливого Халазій колись золотарював і водив знайомство з фотографом Личаковим. Звідси Халазій – Квач. Вірогідно на сто відсотків. І Баглай познайомився з ним у таборі. Мене охопило хвилювання. Треба негайно попередити слідчого Махова або майора Скорича. Я попросив Моренцова замовити моє місто. З нетерпінням чекав виклику.

– Варто, Арсене, побувати у тому склепі, – порадив Моренцов. – Можливо, щось залишилося. Речові докази – безголосі свідки.

– Так, – погодився. – Я вже бачив склеп. Сьогодні підемо.

– Бачив? – здивовано звів брови. – А Страпатий…

– Не він показав. – І я коротко розповів Володимиру про бабу Марфу.

– Колоритна особа. Просто тобі типаж із творів Едгара По, – зауважив Моренцов.

Нарешті довгі дзвінки. Я схопив трубку. Телефоністка сказала, що перший номер (Скорича) не відповідав. Дала другий – Махова.

– Слухаю, – близько, наче сидів поруч, обізвався слідчий прокуратури.

– Це Загайгора. Привіт, Глібе.

– О, Арсен! Здоров! Ти скоро додому?

– Сьогодні виїду. Підтвердилось: Личаков і Баглай перебували в одному таборі. Халазій Семен Якович – сторож із Щасливого – Квач – теж із того табору. Треба за ним…

– Вже не треба, – перебив мене Махов.

– Чому не треба? – я здивовано подивився на чорну трубку.

– Дещо сталося. Не телефонна розмова, – сухо нагадав мені Гліб.

36.

Коли ступив на перон, вокзальний годинник показував 15.15. Позаду тривожна ніч і половина дня, сповнені невідомості. Я заспішив до зупинки тролейбуса. З голови не виходили слова слідчого. Губився у здогадах. Невже Халазія спіткала доля Личакова? Як дізналися Тягун чи Баглай, що я вийшов на нього? Дивина. Коли ще із Корчем-Роптановим щось станеться, залишимось з одним Богом-Шалапухою, який ні в чому не зізнавався.

У мене було таке відчуття, наче тримав у руках в'юна, а він поволі вислизав… І багато зібрали відомостей, і знайшли свідків, а тупцювали на місці. Хтось нас обігравав, розгадуючи наші дії, вчасно нищив сліди і прибирав свідків. Невже Баглай і Тягун? Вони мали досвід. Як же до них добратися?

Провів рукою по обличчі, відганяючи невеселі думки. Завважив, немов стороння людина, що насамперед слід поголитись, а вже потім з'являтися на очі начальству. Згаяні десять-п'ятнадцять хвилин зараз не робили погоди. І перукарня по дорозі. Одначе там Єва. Не хотілося бачитися з нею. Вона дивилась на мене як на ошуканця. Авжеж, я не виправдовував її сподівань після того вечора: справжнього почуття не було.

Мені стало ніяково – зовсім забув про Ніну. А вона, мабуть, уже працювала і переїхала в гуртожиток. Чи дзвонила Махову? Я дав їй про всяк випадок телефон Гліба. Може, сьогодні навідаюсь до неї.

Чомусь спомин про Ніну надав мені рішучості: вийшов з тролейбуса й без вагання направився до перукарні. Звіддаля помітив Єву: як завжди, в білому халаті, золотаве довге волосся вільно спадало на плечі. Стригла якогось патлатого хлопця. Він щось говорив їй, а дівчина хмурилась. Відвідувачів небагато. Майстри зиркнули на мене, і один посміхнувся. Єва побачила мене у дзеркалі, і її каштанові очі розширились од подиву, втупились у мене. Дівчина на якусь хвилю завмерла з піднятими ножицями… Я аж засоромився, хай йому грець!

Єва оглянулась.

– Здрастуй, Арсене, – зраділо привіталась, і її очі спинилися на моєму дорожньому портфелі. – Ти з відрядження?

– Еге, оце з поїзда, – опустився на стілець за журнальний столик, потягся до газет.

– Куди їздив?

Назвав найвіддаленіший район області. Євин клієнт нетерпляче заворушився.

– Я скоро. Сядеш до мене, – сказала вона, беручись до роботи.

Хлопець непривітно блимнув на мене. Я не образився, бо він зрозумів, що майстер спішитиме позбутися його. Євині оголені засмаглі, гарні руки чаклували навколо голови кучматого. А вона таки була на пляжі – і обличчя засмагле, і груди у викоті халата не білі, й ноги. З ким же ходила? Ет, яке мені до того діло?! Я взяв газету.

Не встиг переглянути навіть першу сторінку, як Єва покликала своїм чарівним голосом:

– Прошу, Арсене.

Проходячи повз мене, хлопець заздрісно і тихо мовив:

– Ох, повезло тобі, старий, – і прицмокнув язиком.

– Що він тобі сказав? – поцікавилася кокетливо Єва.

– Остерігатися тебе.

– Чого? – насторожено запитала, пронизливо дивлячись мені в очі.

– Бо ти поганий майстер.

– Ох, як ти мене налякав, – недбало махнула рукою, враз повеселіла. – А він призначав мені побачення.

Про побачення вона сказала навмисне, з докором і натяком, мовляв, я неуважний до неї, до її почуттів. Що я міг відповісти? Прикинувся нездогадливим. Зручніше вмостився у м'якому кріслі, поклав голову на підставку, розслабився. Лише тоді відчув утому, й очі мимоволі заплющились. У тілі й досі відлунював перестук коліс і погойдування, яких набрався за чотирнадцять годин їзди. Отако й заснути, й позбутися клопотів…

– Боже, Арсене, який» ти стомлений, – мов здалеку долинув оксамитний, огортаючий теплом і затишком голос Єви. – Аж синці… І ти зараз підеш на роботу?