Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор. Страница 39

– Занесете мені й підете додому. Мати вже виплакала очі…

Вадим мерщій подався з кабінету. Ми трохи помовчали, потім Гліб добув список викрадених речей з магазину, уважно переглянув його і захоплено вигукнув:

– Ну от! Глянь, Арсене, на вартість цих обручок!

Обручки, знайдені у Шалапухи і Зубовського, коштували найдешевше порівняно з іншими. Я вловив думку слідчого: злодії пошкодували дорогих.

– А тепер зверни увагу на коміри, – підказав мені Гліб.

І комір, якого знайшли у Валуйка, теж невеликої вартості. Лише норкова шапка, знайдена Агаповим, мала пристойну ціну.

– Доведеться звільняти Шалапуху, – сказав я.

– Авжеж, – погодився слідчий. – І просити його хоч на тиждень виїхати з міста. Хай собі думають бандити, що ми пошилися в дурні.

Хід непоганий. Тоді злочинці втратять пильність: мовляв, підозрювані затримані, проводиться слідство, а там суд, а ми на волі. О, як здивується Шалапуха, побачивши Зубовського! Як він пояснить те, що зустрічався з дружком біля м'ясного павільйону?

– Ну, з цими шалапутами ніби все з'ясували, – підбив підсумок Гліб. – Зараз мене турбує одна обставина: хтось добре вивчив цю двійку, слідкував за ними для організації прикриття.

– А як з Корчем?

– Наче ти не знаєш. З ним складно. – Махов нахмурився. – Заваров посвідчив, а Роптанов і Шалапуха заперечують, Зубовський не пам'ятає. До того ж Роптанов справді вранці був на базарі. Кому вірити? Нічого, розберемося. Я сьогодні отримав відповідь на Котова. Пишуть, у війну всіх мешканців його села знищили фашисти. Спробуй встанови особу. Дуже копітка робота.

Зайшов Вадим. Поки слідчий читав його показання, Зубовський стояв біля столу й сторожко поглядав на двері. Напевне, чекав на появу міліціонера, який забере його звідси.

– Підпис, число і рік, – підказав йому Махов. – І затямте: тиждень нікуди з дому. Ні-ку-ди.

Хлопець розгублено, бокаса, не вірячи, що не затримали, позадкував до дверей. Вийшов.

– Є новина, Арсене, – мовив Гліб. – Днями з Тбілісі вилетить оперативник. Твоя ідея втілюється. Чи ти вже забув про неї?

– Ні.

46.

Щовечірня нарада не затяглася, квитки не пропали, як минулого разу, і мені не доведеться вибачатися перед Ніною за спізнення. Вона чекала у скверику навпроти кінотеатру «Промінь», що поруч із фотографією, де колись працював Личаков, а тепер Ламбуцький.

Я поспішав. Хотілося бачити Ніну, мовчазну і несмілу, соромливу, знану, з давніх-давен, відчувати її поруч і чути голос. Прислухався до себе і з недовірливим подивом помічав якісь зміни на краще: наче відтавав душею і серцем. Невже мені подобалась Ніна?

Порівнявся з іще незачиненим універмагом. Біля нього юрмилися перехожі. Мимоволі зиркнув на оранжеву будку телефону-автомата, звідкіля невідома дівчина дзвонила матері Шалапухи – цікавилась Богданом і Вадимом. До початку сеансу ціла година, і я думав, як провести її з Ніною. Може, запросити в кафе? А чого ж, повечеряємо, пригощу морозивом. Адже вона з роботи.

Он і сквер. Він на узвишші, і до нього з тротуару вели сходи з мармуровими левами обабіч на постаментах. Шумів, весело плюскотів фонтан, спорхували зграйками голуби, лякаючись малюків, що снували навколо водограю. На лавах дрімали пенсіонери, розмовляли матері, погойдуючи коляски. Я угледів Ніну біля газетних вітрин, вирізнив її поставу у волошковому платті з-поміж читачів.

Спинився збоку. Ніна розглядала карикатури в журналі «Перець». Її кирпатий носик морщився від стримуваного сміху. Я замилувався її безпосереднім сприйняттям, дитинною захопленістю. Вона навіть погойдувала сумочкою від задоволення. Помітив, що якийсь хлопець не так дивився на журнал, як скоса позирав на Ніну. Я нахилився до неї і тихо, басовито мовив:

– Дівчино, познайомитися з вами можна?

Ніна злякано відсахнулась і повернула до мене гнівно насуплене обличчя.

– Ой, це ви! – здивовано вигукнула. – А я вже думала…

Вона думала – не прийду або знову спізнюся. Пам'ятав, як учора зніяковіла Ніна, коли вибачився, і попросила мене більше не казати того слова. Мені було легко з нею. Звичайно, нашої роботи вона не знала, але їй, напевне, багато про неї говорила моя мама – скаржилася на часті затримання та виклики, недоспані ночі.

– Ти вечеряла?

– Я вечеряю у гуртожитку.

– Тоді ми зовсім охлянемо, – пожартував я. – Ходімо в кафе.

В кафе «Чайка» Ніна поводилась скуто, наче вперше потрапила до закладу громадського харчування Мабуть, соромилась. Авжеж: ми досі не сиділи разок за одним столиком. Трохи пожвавішала, коли почали ласувати морозивом із вишневим варенням. Навіть усміхнулася.

– Я згадала, як у Вінниці відвела душу: зійшла з автобуса на автовокзалі, а там – морозиво. Один з'їла пломбір в шоколаді, потім другий, третій… Злякалася – захворію і зляжу, а навколо чужі люди, і не складу екзаменів у технікум. – В її ожинових очах майнув давній страх.

– І я мріяв у дитинстві колись досхочу наїстися морозива, – признався я.

– Правда? І ви теж?! – не повірила Піна. – А мені здавалося – тільки я мріяла.

– У нас в дитинстві було багато однакових мрій, – зауважив я і спохопився, бо надто повчально прозвучали мої слова, коли не гірше – банально.

– А ким ви себе уявляли? – затамовано поцікавилась вона.

– Не «ви», а «ти». Ну скільки можна?! – вдавано нагнівався.

– Це у мене… випадково. І мені важко… – сказала Ніна, і її очі волого заблищали.

Я бачив, вона от-от заплаче, й лагідно торкнувся її руки.

– Гаразд, важко – не треба, – доброзичливо сказав. – А я уявляв себе у дитинстві танкістом, і мій танк не брав ніякий снаряд, я на ньому мчав і нищив, нищив фашистів, трощив їх гармати, машини… Потім зустрічав батька…

– А я уявляла себе казковою чародійкою, – чомусь пошепки мовила Міна. – Захотіла – і взимку наставало літо, і мама не розчищала від снігу колію, або раптом з'являвся мій батько, а ще – у хаті маленькі звірятка, що вміли говорити, – ведмедики, зайчики, білочки, лисички, і я з ними граюся, граюся…

Мене й Ніну зненацька охопив смуток – ми обоє зросли без батьків. Принишклі, ми винесли свою зажуру на вулицю. Попрямували на Флотський бульвар. Чудовий краєвид на лиман, кораблі, яхти, чаїне кигикання поволі розвіяли наш сум..

Пройшли повз ювелірний магазин і фотоательє. З вітрини на мене з холодною посмішкою подивилась Єва.

Сеанс закінчився о 22.30. До Ніниного гуртожитку добиралися майже годину: спочатку трамваєм, потім автобусом. Серед особняків із садками й городами розпочали забудову нового житлового масиву, але спорудили тільки триповерховий гуртожиток і два п'ятиповерхові будинки. Того пізнього вечора вони подекуди привітно світили вікнами, здіймаючись над темними обрисами дерев і дахами хат. Деінде в глибині масиву горіли далекими вогниками ліхтарі, чувся гавкіт. Здавалося, потрапили у велике село.

Ми пішли провулком, скорочуючи шлях до гуртожитку. Обабіч тяглися глухі муровані паркани і з'єднувались у суцільну білу стіну, в якій темніли залізні ворота й хвіртки. Я взяв Ніну попідруч, і вона, відчув, уся напружилась, наче збиралась от-от зірватись і побігти.

Я скоса глянув на неї – в замріяних ожинових очах жовті цятки далекого ліхтаря і на припухлих губах щасливий усміх.

– Ніно, – тихо сказав.

– Га? – затамовано, мов чогось очікуючи, озвалась і повернула до мене бліде у нічному присмерку обличчя, обрамлене чорним, у золотих полисках волоссям.

Наші погляди зустрілись – у Ніни здригнулися вії, і дівчина опустила очі. А мені раптом захотілося взяти в долоні її лице й милуватися ним, погладити брови, кирпатого носика, торкнутися полохливих губ… Ніна, мабуть, відчула у мені якусь зміну, бо немов перестала дихати – завмерла, враз ставши беззахисною і ще милішою. Однак я стримався, боячись злякати її виявом своїх почуттів, у які вона, можливо, не повірить.

Ми мовчки дійшли до гуртожитку. Ніна глянула на освітлене вікно на другому поверсі.