Знайти і затримати - Тимчук Віктор. Страница 3

Махов оформляв протокол. Гліб зважував, аналізував здобуті відомості. І, зважаючи на його зайнятість, я запитав Ричко:

– Ви нікому не казали про купівлю будинку?

– Ні.

– А де зберігали гроші?

– Вдома.

Гліб звів на мене очі, і я зрозумів, що він збирався запитати про те ж.

– О котрій годині ви приїхали?

– П'ять хвилин на дев'яту. Терентій ще глянув на годинник, – відповіла змореним голосом.

А труп виявили о 8. 25, і аж тоді старшина повідомив. У злочинця було 10-15 хвилин і все через той пасок.

Я не покладав великої надії на перевірку у міжміських автобусах. Нападник намагався якнайшвидше втекти з місця злочину. І коли у нього є досвід, він не наважиться сісти в автобус, що з якоїсь причини міг затриматися з від'їздом. Залишалися тролейбус з маршрутом на залізничний вокзал, таксі і власна машина.

– Вам уже краще? – запитала медсестра у Ричко.

– Трохи… – Дарія Савівна приклала долоню до грудей.

А якщо злочинець викинув сумку або поклав її у свій чемодан? Викинути – навряд: великий пакунок, гроші у газеті – ненадійний сховок. Перекладати, коли в запасі лічені хвилини, – це викликати до себе підозру, потрібен спільник, щоб тримав чемодан напохваті. Так, без спільника не обійшлося. До кімнати увійшов засапаний, збуджений Яків Пазов.

– Нічого підозрілого, товаришу капітан, – доповів лейтенант. – Я навіть оглянув урни й газони навколо автовокзалу. Нема сумки, – розвів руками. – І в автобусах теж.

– Гаразд, іди в машину.

Тепер у мене зажевріла надія, що по тій сумці впізнають убивцю. Я остаточно впевнився: йому не відомо про дружину Ричка. Він переконаний, що про сумку й гроші ніхто не розповість. Нам нічого тут робити. Треба розшукати власника будинку й «Волги».

Махов звівся й відкликав мене в куток кімнати.

– Займемося, Арсене, хазяїном хати. Поки що це добрий слід, – сказав Гліб. – А там буде видно. Я трохи затримаюся тут: оформлю протоколи, ще декого допитаю.

Я кивнув на знак згоди. Ми намірилися йти, коли зненацька задзвонив телефон. Ричко аж здригнулась, а медсестра злякано дивилася на чорний апарат. Я взяв трубку.

– Загайгора слухає.

– О, добре, що застав, – зраділий голос Скорича. – Є повідомлення з транспортної міліції: лейтенант Загата вскочив за кимось до вагона приміського поїзда. Наче за двома хлопцями. Під'їдь на вокзал і точно взнай. Не гайся!

Я переказав Махову повідомлення майора.

– Може, вскочив за дрібними злодюжками? – засумнівався Гліб.

Я знизав плечима.

– Давай перевір. А раптом… Шкода, у нас жодної прикмети вбивці. Хіба що сумка.

Ми заспішили надвір, підійшли до «газика».

– Рація мовчить, товаришу капітан, – із жалем мовив Бунчук, заводячи машину. – Куди зараз?

– На залізничний вокзал, і швидко, – наказав йому.

Побачив, як з вбиральні, виносили ноші з тілом Ричка, накриті простирадлом. Чомусь завважив, що смерть людини не тільки горе для рідних і близьких, але й великий клопіт з влаштуванням похорону: замовлення домовини, вінків, стрічок, оркестру, транспорту, місця на кладовищі, отримання довідки і свідоцтва про смерть, поминки, потім спорудження надгробка чи пам'ятника.

– Невже його засікли на вокзалі? – збуджено запитав. Микола. – А я думав: якщо поруч тролейбусна зупинка, то чому б йому не дременути на вокзал?

– Правильно подумав, – похвалив сержанта Пазов. – Але на вокзалі його нема.

Он і та зупинка тролейбуса. Неподалік від неї – газетний кіоск. У віконці – знуджена кіоскерка. Можливо, їй і впали в око коричнева сумка і той, хто її ніс. Деякі продавщиці володіли чудовою пам'яттю й при нагоді згадували риси обличчя, що мигнуло в юрбі. А коли ще підказати незначну прикмету… А вона була – сумка.

– Арсене, кіоскерка, – нагадав мені Пазов.

– Угу. Потім, Яшо… – Я задумливо крутив у руках білу кулькову ручку.

Одначе через поспіх ми відклали розмову з кіоскеркою. Махов зверне на неї увагу. Це точно. А я сподівався отримати словесний портрет злочинця від працівників транспортної міліції. Адже помітили, що Загата скочив за двома хлопцями. Невже моє передбачення, що на автобусній діяв не один нападник, справдиться?

Був упевнений, що убивця відбував уже покарання, бо не кожен наважиться на вбивство. Ех, коли б у вбиральні відшукали відбитки його пальців! Взагалі, міркував я далі, лише щось непередбачене могло врятувати Ричка від пограбування. І коли б воно сталося на вулиці, в тролейбусі, – наслідки виявилися б не такими трагічними. Вбиральня стала пасткою для нього і слушною нагодою для рецидивіста замести сліди.

Глянув на годинник – 9.15. Вже промайнуло 45 хвилин, як ми займалися розслідуванням! І коли вони збігли?! До речі, мені подобалося працювати із слідчим прокуратури Маховим. Неговіркий, коректний, стриманий, він не сковував моєї ініціативи, не нав'язував своїх рішень. Між нами встановилися товариські, дружні стосунки, які аж ніяк не заважали у роботі, а навпаки – ми починали розумітися з одного погляду, з півслова. І молодий Пазов виявляв гарні здібності.

Повернули з проспекту Леніна ліворуч, на Пушкінську. Микола помітив моє нетерпіння і збільшив швидкість. Цікаво, чи виявили експерти щось суттєве на місці події? Пасок… Звичайно, він – речовий доказ, якщо належав убивці. Щоб на ньому хоч один відбиток пальця… Згодом Скорич повідомить по рації висновки експертів. Згодом… Якщо Загата помилився, нам доведеться шукати власника «Волги», до якого їхав Ричко.

– Де стати, товаришу капітан? – озвався Микола.

«Газик» в'їхав на привокзальну площу з невеликим сквером, оточену з трьох сторін п'ятиповерховими житловими будинками. Вокзал – приземкувате, сіре, довге приміщення. Розпеченою серпневим сонцем площею снували люди, розверталися тролейбуси, сигналили таксі.

– Ближче до входу, – відповів я Бунчуку.

– Мені в машині?.. – з надією, що. візьмемо з собою, запитав Микола.

– Коло рації, сержанте, коло рації. – Я вистрибнув за Пазовим з «газика».

У вокзалі повітря як у солдатській казармі. Ми увійшли до кімнати міліції. За столом сидів молодший лейтенант, під стіною – розхристаний, кучматий хлопець у сандалях на босу ногу. Поруч стояв міліціонер з напруженим обличчям.

– Вам кого? – глянув на нас офіцер.

– Капітан Загайгора, з карного розшуку, – відрекомендувався я. – І лейтенант Пазов.

– Ви не маєте права! – раптом схопився і сипло заговорив молодик. – Я їду до моря! А мої документи…

Молодший лейтенант скривився й махнув рукою:

– Сядьте, розберемося. – Й до нас: – Ви відносно Загати?

Я кивнув.

– Давайте прогуляємось, – запропонував йому.

Ми вийшли на перон.

– Чому тут опинився Загата? – спитав Пазов.

– Проводжав сестру. Я саме прийняв телефонограму, коли він зазирнув до нас. Розповів йому про вбивство на автобусній станції і про коричневу сумку з голубими ручками, – тихо, щоб не чули пасажири, говорив молодший лейтенант. – Потім я оглянув всі приміщення вокзалу – нема схожої сумки ні в кого.

Ми стали у затінку, під стіною вокзалу.

– Да, оголошують прибуття приміського поїзда, я сюди, – продовжував молодший лейтенант. – Пасажирів – повно. Ну, думаю, у такому стовковиську не те що сумку, великого ящика не помітиш. Ходжу, приглядаюся… Нічого підозрілого. А Загата із сестрою розмовляє і теж, бачу, крутить головою, поглядає. Підійшов поїзд, почалася посадка. Через хвилин десять на пероні – нікого… Поїзд рушив. Я пішов до Загати, а він дивиться на перший вагон і раптом вигукує: «Вони! Їй-бо, вони! Повідом!..» І на ходу на приступку… Я озирнувся – тільки встиг помітити, як мигнула чиясь нога, взута в кед.

– У який вагон стрибнули підозрілі? – уточнив я.

– Що за поштовим, – лейтенант уникав наших поглядів.

– А Загата?

– У передостанній. – Він знизав плечима й розпачливо додав: – І як я проґавив?! Коли б стежили удвох за посадкою, вони б не проскочили. Та я залишив Черняка із тим «зайцем».

– Де був поштовий вагон?