Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 10
«Як тебе звати?»— запитав.
«Віра».
«Віла»,— повторив.
Батько в дитинстві не вимовляв літеру «р». І мені чомусь здавалось, що вій її не вимовляв і опісля, тільки мати не признавалась. Набігавшись за день, я скоро засинав і ніколи не дослухав, що ж було далі. Тоді мені часто снилися хлопчик та дівчинка, яка жадібно їла хліб.
Коли підріс, мати перестала розповідати подробиці, напевне соромлячись. Ах, як невчасно морив мене сон! Я й досі шкодував, що через нього не дізнався багато дечого про батька, отих незначних штрихів, про які дорослим дітям матері вже не говорять.
я розсунув фіранки. Повз паркан прошкував Балюк у солом'яному брилі, вишиваній сорочці і чорних штанях, помахуючи ціпком, або, як учні казали, ковінькою Роман Гнатович не поминув хвіртки — відчинив і зайшов на подвір'я. Він мене не бачив, а я його добре: обличчя Балюка заклопотано-замислене, наче він зважився на дуже важливе рішення. Учитель здавався мені на когось схожим, особливо без бриля, у вишиваній дрібним барвінком сорочці, що пасувала до його прокурених вусів. Стій! Метнувся до календаря і почав гортати аркушики... Авжеж. Балюк схожий на Постишева.
Коли вийшов у двір, Роман Гнатович сидів на лавці, спершись підборіддям на руки, що лежали на ціпкові. Він пильно, вивчаюче подивився на мене, ніби відучора я міг змінитись. Е-е, мати ж йому все розповіла! Як це я відразу не здогадався?
На моє привітання Роман Гнатович кивнув, не міняючи пози. Я не наважився першим розпочати розмову і почав чистити другу свічку. Мовчання затяглось, і мені стало незручно. Нарешті Балюк повагом видобув пачку «Севера», закурив.
—Мати в школі, Арсене,— мовив.— З нею все гаразд.
—Угу,— я відчув, що йому важко підійти до головного,«з чим прийшов до мене.
Скоса зиркнув на Балюка — той похмуро розглядав кінчик цигарки.
—Я все знаю, Арсене,— здмухнув попіл з цигарки.— Ще з сорок четвертого року. Мене тоді призначили завідуючим райвно, і твоя мати, Віра Матвіївна, звернулась до мене стосовно переводу в іншу школу, я спершу відмовив їй, кадрів — мов кіт наплакав,— Роман Гнатович затягнувся, із зітханням видихнув дим — От і розповіла... Правильно зробила, що виїхала з Березівки. Я воював, Арсене, і скажу тобі, що часто пропадали безвісти наші військові у прифронтовій смузі. А перевірка — формальність, і не більше. До речі, в цьому ти сам переконаєшся, маючи доступ.— Балюк пильно глянув на мене, проникливо додаючи:— Як Віра Матвіївна боялась, щоб часом хтось із березівських не обмовився. Як переживала за тебе!
—Не треба, Романе Гнатовичу,— нечемно перебив я його, поклав ключ і сів поруч на лавку.— Моє ставлення до матері не зміниться. Я все зрозумів, не маленький.
—От і молодчина,— Балюк обняв мене за плечі, і його обличчя посвітлішало, вуса заворушилися від посмішки.— А того чоловіка розшукай.
—Він з міста не виїхав?— висловив побоювання.
—Та ні, три роки тому мати з ним бачилась,— сказав Балюк, здійняв бриля і почепив його на палицю.
—Це коли їздила на обласну нараду вчителів?
—Тоді,— покивав головою.
Той день я запам'ятав, бо саме готувався до вступу в спеціальну школу міліції, а мати приїхала з наради і прихворіла: знову дало знати про себе серце, хоча, здалося мені, їй нічого було хвилюватись. Виходить, що після зустрічі з Куртієм...
Як вона кріпилась, щоб не злягти! Нишком випила ліки, бадьорим голосом розповідала про нараду і якось запобігливо хвалила голубу теніску, яку купила мені, та дивно поглядала на мене, наче чимось завинила. І все ж я умовив її лягти в ліжко, а сам сів за підручники. Деякий час відчував на собі її погляд, потім, зітхнувши, вона повернулася лицем до стіни й принишкла. Я подумав, що мати заснула, і взяв ковдру, тихо ступив до неї — вона відчужено дивилася на килимок і безгучно плакала. Я не поцікавився, з якої причини, вважаючи, що сльози полегшать її біль.
—Куртій десь працює?
—Не знаю,— Балюк міцно стис моє плече.— Тепер тобі все відомо, Арсене.
—Ще не все, Романе Гнатовичу.
—Як не все?— звів руді острішкуваті брови — Ти хочеш... Як це по-вашому? Провести розслідування?
Я ствердно кивнув.
—Але ж майже двадцять років минуло!— сказав Балюк з відчаєм.
—Все одно шукатиму,— я рвучко звівся з місця і заходився загвинчувати свічку.
—Я б теж так зробив,— спроквола погодився Роман Гнатович.— Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допомогти?
—Спасибі, нічим.
—Не забувай, що я колишній партизан, розвідник,— гордовито нагадав Балюк.
—Я пам'ятаю.
—І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовився з Гораком?
—Якось незручно,— я відчув, як спалахнули мої вуха.— Після всього...
—Н-да, ситуація... Скажу Саві, хай попросить Гаврила,— і довірливо, зичливо додав:— Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.
Балюк замислено креслив палицею якісь лінії на землі, напевне, згадував своє минуле. Я знав, що Роман Гнатович ходив у розвідку і їхня група наткнулася на німців. У сутичці двоє його товаришів загинули, а він, поранений, заповз у верболози за глинищем, що на околиці нашого міста, де його уранці підібрав Сава Архипович, батько Олі, й приніс до себе додому. Переховував та лікував, поки той не одужав.
—Оля бідова дівчина, зросла без матері,— стиха мовив Балюк.
—А ви пам'ятаєте її матір?
—Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схожа на неї,— він зітхнув й перестав креслити лінії.— Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сього покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну дитину... І мов у воду впала — ні слуху ні духу. Не йму віри.
—А ви кажете — лагідна,— не стримав я іронії.
—Лагідна і чуйна, Арсене,— потвердив Роман Гнатович. — Проте сімейне життя — темний ліс. — Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною.— Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.
Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник — і бриль зник за рогом сусідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.
Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не застану вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.
Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона — без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувався з Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.
Оля не любила згадувати про неї. Тамувала образу.
Десь перед обідом задзвонив телефон.
—Добридень, Арсене,— привіталася мати і вибачливо сказала: — Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.
—Ти в школі?
—Еге. Й обережно їдь.— Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала:— Передай Куртію від мене привіт.
—Передам, мамо. Як Ти себе почуваєш?
—Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!
Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.
Розділ восьмий
У полудень сонце нещадно пражило землю. Проте я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідометрі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кілометрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де наче пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скошених хлібів та мріли комбайни.