Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 12

—Як ти мене розшукав?

—Мати дала адресу.

—Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсе­не. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей,— Я весь час чекав на цю зустріч.

—Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

—Добре, що приїхав.

—Я не міг не приїхати.

—Як здоров'я матері?

—Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

—Да-а, війна,— звівся, пройшовся до вікна, ви­сокий, плечистий, мало схожий на того гінкого вій­ськового, вернувся до стола, згорнув грубого зоши­та. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попере­джу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібра­тися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адре­су. Лише прохопився отим «нарешті»... Чи він пов­торить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

—Ходімо, Арсене,— зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом.— Ти власним транспор­том?

—Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

—Що то за танк?

—Т-34, на такому ми воювали,— відповів Кур­тій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку ба­чив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив бать­ко, керуючи грізним громаддям криці.

—Дмитре Семеновичу, я...

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій кра­сі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з гли­бини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

—Обережно, не вдарся,— попередив Куртій.

Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моє тіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до при­смерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика ра­ція, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у лю­кові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи... Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед... Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невраз­ливої зброї.

Я вслухався у металеву тишу.

Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зу­стрів мене провинним поглядом. Я теж уникав його очей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.

—Утрапиш до мене? — запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.

—Я вже був у вас,— повернувшись, голосно від­казав.

—А хто сюди направив?

—Ваш сусід з сьомої квартири.

—А-а, Юрко.

Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.

—Зараз я холостяк,— мовив Куртій.— Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.

—Може, вас завезти до них?

—Коли б це субота...

Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в кори­дор.

—Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пи­люку?

—Не проти.

—Тоді гайда у ванну,— відчинив двері.— Он чи­стий рушник, мило, а я приготую вечерю.

—Не треба, Дмитре Семеновичу,— мені стало не­зручно від його турботи.

—Що не треба? — суворо глянув на мене.— При­їхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди,—під­штовхнув мене у ванну.

Крізь плюскіт і шум води до мене долинали бряз­кіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, ме­ні була приємна та музика гостинності. Куртій ви­явився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.

Розділ дев'ятий

Ми сиділи за столом у великій кімнаті. Я з при­ємністю вдихав пахощі картоплі, що парувала в мис­ці. Після ванни відчув, що зголоднів, бо вдома не хотілося вовтузитися з каструлями. Куртій, в сороч­ці з розстебнутим комірцем, ніби помолоділий і стримано збуджений, відкоркував чвертку коньяку.

—Я на мотоциклі,— застеріг Куртія.

Гаразд, Арсене, ти символічно,— звівся Дмит­ро Семенович і втупився у стіл, мовив по паузі: — Вип'ємо за тих, хто не повернувся з війни, за світ­лу пам'ять твого батька.

Куртій неохоче длубався в тарілці, замислено по­глядаючи на мене. Після кількох виделок картоплі у мене теж пропав апетит, чомусь на думці крути­лися слова: світла пам'ять, світла пам'ять... Завва­жив, що добре, коли залишається на згадку про лю­дину щось світле, чисте й ніжне, як сонячний про­мінь, що гріє і осяває здалеку чийсь шлях.

—А ти терплячий, Арсене,— раптом мовив Кур­тій.— Нічого не питаєш, а мені важко розповідати. Коли б ти не син Федора...— Він знову налив собі коньяку, і чарочка сховалася у його великій доло­ні.— За твою матір, Арсене, мужню і розумну жінку.

Дмитро Семенович випив і вкинув до рота кру­жальце лимона. Я не поцікавився, чому йому не­легко. Здогадувався, що з однієї причини: сумління вимагало сказати правду, та, знаючи материну таєм­ницю, не наважувався її розголосити. От і мучився.

Рожева обпалина на його лиці зблідла, і воно на- було нормального кольору. Куртій крутив у цуп­ких пальцях виделку, розглядав її, ніби вперше ба­чив. І мені стало шкода його. Щоб не завдавати при­крощів викриттям неправди, не поставити Куртія в незручне становище, довелося сказати:

—Мені все відомо, Дмитре Семеновичу.

—Він скинув на мене уважні, сполохані очі.

—Що все? Мати розповіла?

—Ні, я випадково дізнався.

—Як?— поклав виделку.

—Натрапив на справу в архіві.

—У якому архіві? Де?— витяглося його лице від напруги.

—У нас. Я ж працюю інспектором карного роз­шуку.

—А-а...— і Куртій осів, наче зів'яв. — Пробач, я й забув — колись мати говорила про твоє бажан­ня. Молодчина, таки досяг свого. Н-да, тепер мені легше. А як ти з матір'ю?

—Усе гаразд. Інакше вона не могла,— заспоко­їв його.

Куртій відверто, лагідно подивився на мене.

—Почну здалеку, Арсене. Я познайомився з тво­їм батьком на початку тридцять дев'ятого року в школі механіків-водіїв танків. Час був тривожний: ворушилися білофінни, фашисти крокували Євро­пою, тому ми швидко, вже маючи деяку підготовку, пройшли науку, і в листопаді нас направили в тан­ковий батальйон однієї стрілецької дивізії, що ді­яла на Карельському перешийку. Морози стояли жахливі. Всі подробиці пригадати зараз неможливо. Але пам'ятаю, як у лютому сорокового року ми ата­кували висоту під назвою «Кулеметна гірка», і пер­шим пройшов крізь заміноване поле танк твого бать­ка, розірвав дротяну загорожу, вихопився на вер­хівку пагорба, знищив вогневі точки ворога. Потім ми штурмували хвалену «лінію Маннергейма», і вона луснула під нашими гусеницями.—Куртій знову поклав до рота кружальце лимона, задумли­во пожував і продовжував:— Після миру з Фін­ляндією нас, що відзначилися у боях, зарахували на короткотермінові курси командирів, а весною сорок першого отримали призначення на західний кордон України. Ми з Федором потрапили в баталь­йон командирами танкових взводів. Двадцять дру­гого червня вступили в бій з фашистами. Відступа­ли...— Голос його надломився, і Дмитро Семенович звівся, сутулячись, підійшов до вікна, заклав руки за спину.

На шибки падало призахідне сонце, і вони рожеві­ли, ніби десь палахкотіла заграва. На їхньому тлі чітко вирізьблювалась кремезна постать Куртія, біла сорочка зробилася малиновою, наче він загор­нувся у китайку. Куртій не хотів, щоб я бачив його обличчя.

Ми відступали,— глухо повторив, і шибка, відлунюючи його слова, дрібно забриніла.— Важ­ко залишати свою землю. А люди, особливо жінки й діти... Як вони дивилися на нас.— Він притулився лицем до шибки і замовк.