Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 14

За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назу­стріч, узяв господарську сумку. Мати привітно всміхнулась.

—Чому ти мене не розбудила? — дорікнув їй. — Я ж у відпустці.

—Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? — запита­ла напівжартома.

Я скоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати си­ні півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув — не прокидався серед ночі. Ма­ти попрямувала до лавки.

—Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?

—Не дуже, — я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.

—Розкажи, як там Дмитро Семенович.

Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише про­мовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала. .

—Добрий він чоловік, — по всьому сказала і гля­нула на мене сумними очима. — Що ти збираєшся робити?

—Спробую розшукати свідків.

—Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, — мовила безнадійно. — Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.

—Ні, я не відступлюся. Що зможу, те й зроблю. А ремонт... Якось обійдемось.

—А Оля? Що подумає, коли відкладемо ре­монт? — стурбовано дивилася на мене. — Адже во­на не знатиме причини.

Я замислився. Мати мала рацію. Справді, як по­яснити Олі? Навіщо я своє одруження пов'язав з ре­монтом? А небо — чисте, ніжно-блакитне. Коли б затяжні дощі, можна було б і не вигадувати при­ключок. Ох і в дурному становищі я опинився: ще не одружився, а вже доведеться обманювати май­бутню дружину.

—Мовчиш,— скрушно похитала головою мати.— Я, Арсене, не фахівець, але мені здається, однієї відпустки на розшук тобі не вистачить.

Так, слушне зауваження.

—Нехай, але інакше я не можу. Не встигну те­пер, продовжу потім. Шукатиму доти, поки не з'я­сую остаточно, — вперто заперечив, стримуючи роз­дратування.

—А Оля?

—Невже все щастя у відремонтованій хаті? — випалив я.

—Коли ви... — мати знічено втупилась у мої ру­ки.— Але від Олі, коли поберетесь, уже нічого не приховаєш, Арсене.

Так, забила мати мені цвяха в тім'я. Поки ми не одружені, я міг не звітувати перед Олею, чим зай­маюсь у відпустці, а тоді — вибачайте. І до підозр недалеко. А як би Оля сприйняла, коли б дізна­лась?

—Отож, Арсене, помізкуй, — звелася мати, бе­ручи сумку. — Я тобі бажаю тільки щастя.

—То... то мені відмовитись від розшуку?— за­питав розгублено.

—Знаєш, чого я боюсь? — Вона стояла наді мною і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Неслави, пліток, поголосу. А почнеш дошукуватись, дехто згадає.

Вона стомлено, з опущеними плечима, ніби на них лежав якийсь тягар, пішла до ґанку. Таки не спала ніч і все обдумала зі всіх боків. Краще за мене. Я почувався людиною, яка досі бігла швидко, впевнено, не бачачи перед собою жодних перепон, та враз наткнулась на високу глуху стіну. Що ж робити? Справді, зловісна тінь підозри, що лежала на трьох колишніх військових із Березівки, завдяки моєму втручанню могла виринути із забуття і торкнутися чорним крилом мене, матері, рідних Карпаня та Замрики. Чи варто ворушити минуле?

Мати заради мого благополуччя жертвувала па­м'яттю батька. Я розумів: від великої віри в ньо­го, якої нікому й ніколи не зламати, не похитнути у ній. Мене, мабуть, вважала нестійким, не загарто­ваним життям. Звичайно, за рік роботи я придбав не лише друзів, а й недругів. Від злих язиків мене ніщо не врятувало б. І я засумнівався у доцільності відвідин Кедровського.

Сидів і сам собі здавався нікчемним, безпорад­ним до сліз. У голові роїлося безліч думок, а рі­шення не поспішало окреслитись, встановитись. По­чув, як мати розчинила вікно, напевне, щоб покли­кати мене снідати, і встав з лавки.

—Арсене, стигне бараболя! — гукнула.

За сніданком мати сторожко позирала на мене, напевне, очікувала на продовження розмови, але я мовчав.

—Ти гніваєшся? — запитала вибачливо, підкла­даючи мені салату з редьки, цибулі, политого сме­таною.

—Ні, мамо.

—Я багато думала... Тепер не має значення, як загинув батько — вона майже не їла, тримаючи в руці виделку з наштрикнутим кружальцем редьки.

І тут я ледве не прохопився, що не один батько не повернувся в свою частину та не доїхав до Бе­резівки, що він таки зійшов на вінницькому вок­залі з великою сумою грошей. І ті факти нараз геть притлумили моє вагання.

—Я зобов'язаний позбавити його підозри, що ба­гато років тяжіє над ним. Зобов'язаний, мамо, — сказав рішуче.

Мати зітхнула, провела долонею по обличчю і звелась до плити по чайник.

—Що ж, Арсене, ти дорослий. Роби, як велить совість, — мов благословила моє рішення, і мені відлягло од серця.

Невдовзі я вирушив до Кедровського, прихопивши справи. Його будинок розташований поблизу мас­лозаводу, за універмагом, але я навмисне обрав кружний шлях, щоб крізь вікно мене не бачила Оля. Загадав собі завітати до неї після відвідин Платона Сидоровича. Як він мене зустріне? Я Кед­ровського не знав, як Великошича, нічого не чув від Сергія Антоновича про нього як про людину і фахівця, хоч вони працювали разом кілька років.

Була десята година ранку. Сонце парило, мов у полудень. Я купив морозиво і з приємністю відку­шував солодкого холоду. В дитинстві колись мріяв наїстися його досхочу і напитись від пуза морсу. Час настав, але після однієї порції більше не кор­тіло.

Порівнявся із швейною майстернею. На даху щось бухнуло — я глянув угору. Там Василь і Го­рак знімали стару черепицю.

—Добридень, Арсене Федоровичу, — привітався дядько Гаврило.

Василь щось загув, жартома погрозив кулаком і затикав пальцем у бік універмагу.

—Добридень, — я зупинився, не знаючи, куди подіти морозиво.

—То як відпочиваеться? — Горак лукаво, а мо­же, мені здалося, глипнув з-під кошлатих брів І по­клав черепицю на стос.

Звідкіля йому відомо, що я у відпустці? Невже сказав Василь, довідавшись від Олі?

—Нормально,— я задер голову, щоб краще його бачити, і відчув незручність. — На мене теж чекає така робота.

—Зволікати не слід, — поважно мовив дядь­ко. — Після жнив завсіди дощить.

Значить: Сава Архипович з ним говорив. А мо­же, Балюк?.. Відчув, як по пальцях потекло моро­зиво, і мені довелося хутко його лизнути, бо в дру­гій руці тримав теку із справами і ніяк було діста­ти хустинку.

—Еге, Арсене Федоровичу, не зволікай,— по­вторив дядько Гаврило, беручи у Василя черепицю і тим даючи зрозуміти, що розмову закінчено і йо­му ніколи правити теревені.

Я пішов, картаючи себе, що спокусився морози­вом, наче ніколи його не куштував. Позаду зата­рахкала бляха, немов бубон. Оглянувся — рудоголовий Василь тримав лист жерсті і гатив по ньому кулаком, вигинаючись, мов у танці. Горак замах­нувся на нього дерев'яним молотком, і Хавара від­сахнувся, перестав викаблучуватись. А батько Ми­коли делікатний чоловік. І я подумав, що незабаром доведеться сидіти з ним за одним столом. Батько!.. Я ніколи ні до кого так не звертався. А чи стане мені Сава Архипович, досі чужий чоловік, бухгал­тер райкомунгоспу, рідним? Що я, взагалі, до ньо­го відчуваю? Поки що повагу й незрозумілий ост­рах, як, мабуть, кожен хлопець до батька дівчини, яку покохав.

Обігнув мурований паркан маслозаводу і за ним побачив зелений дах з їжакуватою антеною на тич­ці. Якось з Великошичем заїжджав до Кедров­ського і запам'ятав, де він жив. Відчинив хвіртку на тугій пружині — десь калатнув дзвоник. З хліва викотився Платон Сидорович у майці, з окулярами на носі.

—А, це ти! Заходь, — зраділо мовив, йдучи на­встріч.— Давно до мене наші не заглядали, — не то дорікнув, не то пожартував, міцно тиснучи руку.

—Робота, Платоне Сидоровичу.

—Звісно, голубе, поки що наш брат не дрімає, — доброзичливо погодився, оглядаючи мене малень­кими меткими очима. — Але про роботу опісля. Спочатку я тобі дещо покажу, — і змовницьки під­моргнув.