Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 27

Захопилась, що ледь не проґавила поїзда: ви­бігла з хати, а він уже наближався трьома цятка­ми вогнів. Ганна поколихала йому ліхтарем, їжа­чись від їдкої вогкості. Густа темінь, що звідусіль обсідала її, щомиті яснішала, і тишу будив пере­стук коліс. Відчуття самотності зникало, перекре­слювалось золотим мереживом дощу, вихопленим яскравим промінням потяга з ночі. Ганну обдало теплом і сухою парою: через хвилю, поминувши її, поїзд зупинився чахкаючи. У вагонах деінде бов­ваніли пасажири. Аж десь у хвості ніби брязнула сходинка, і поїзд рушив. Вона з незрозумілим су­мом дивилася на теплі червоні жаринки, що мен­шали віддаляючись.

І коли знову запала тиша й напосівся морок, по­чула кроки. До неї наближалась розпливчаста, неоковирна постать. Здогадалась, що то, мабуть, єдиний пасажир, який зійшов на полустанку. В пі­тьмі не розгледіла, який він: старий чи молодий, і по хрипкуватому голосі теж не визначила віку. Подорожній напівжартома попросився до хати пе­реждати Дощ. Він ступив у жовте кружальце про­міння ліхтаря, і вона спершу побачила мокрі поли шинелі, речмішок, забрьохані хромові чоботи, в яких не здолати п'яти кілометрів розгрузлої грунтівки до села. В примарному світлі вимальовувалася ши­рокоплеча, висока фігура військового в кашкеті. Од неї війнуло непередаваним духом солдатського вбрання та міцного тютюну, чомусь воно видалося їй незбагненно рідним: як батька чи тих бійців, що визволили їх із вагонів.

Ганна завела військового до нежилої кімнати, де, крім лавки і стола з огарком свічки, не було ніяких меблів. Запалила її. Подорожній виявився офіце­ром із трьома зірочками на погонах, молодим. Він почепив шинелю на цвях, скинув кашкета—звільнив чорняве хвилясте волосся і доброзичливо посміх­нувся дівчині. Вона подумала, що десь у Березівці його зачекались батьки і, може, дружина чи наре­чена, а він з'явиться до них, мов сніг серед літа, здоровий та неушкоджений. Знала, яке то велике щастя вихопитись із страшного виру війни хоч на день-два й посидіти в рідній хаті.

Він роззувся, залишившись у шкарпетках, і си­дів поруч з Ганною, мирний та домашній, розпитував її про життя-буття, а потім розповів про себе, бої, своїх товаришів. Ганна теж докидала слово, рада розмові й пойнята якимось незрозумілим почут­тям до незнайомого чоловіка. А дощ не вщухав — ковзав по шибках пучками крапель. І вона, сором­лячись та лякаючись, зловила себе на думці, що бажала протриматись негоді до ранку або щоб вона зовсім не припинялась. Їй було з Петром затиш­но і спокійно на серці, а під груди чомусь підступа­ла невимовно хвилююча млость...

Потім Петро Карпань, ляснувши себе по лобі, розв'язав речмішок і виклав на стіл флягу, бля­шанку консервів, кружку і буханець білого хліба. Господи, білого хліба! Ганна вперше в житті випи­ла (не відмовилась, бо ж за повернення на рідну землю). Погляд Петра пом'якшав, полагіднішав, чорні очі сповнилися ніжністю та ласкою. Ганна вже не боялася задивлятися у них, не здригалася, коли його пальці ненароком торкалися її рук.

Огарок свічки догорав — блимав тремтливий кво­лий вогник, а Ганна зовсім не зважала, що скоро він погасне і їх сповиє темрява. І коли востаннє мигнув язичок полум'я, затим щез, вона не руха­лась, щоб засвітити ліхтаря, принишкла, ніби вмер­ла, в якомусь дивному, тривожному й солодкому очікуванні...

Він пішов на другий день надвечір. Дощ уже вщух. Я провела його до повороту на Березівку. Просив мене йти з ним, до його батьків, а вранці, мовляв, зразу до сільради розписуватись, — Дубо­венко, тереблячи френзлі скатертини, журно посмі­хнулася своїм нездійсненним мріям. — Я залиши­лась, бо його батьки нічого про мене не знали. Так і сказала Петрові. Він обіцяв уранці прийти з ними за мною. І досі... Добре, хоч фотокартку залишив, — вона знову гірко, вибачливо і провинно всміхнулась.

—А на дорозі до Березівки нічого не помітили?

—Ні, тільки блищали калюжі.

—Ви подумайте, Ганно Микитівно. Це надто важливо.

Вона замислилась, не перестаючи перебирати френзлі, не піднімаючи голови, щоб. не зустрітися з моїм поглядом. Я терпляче чекав. У шибки вдарили перші краплини дощу. Таки «барометр» у Горака вірний.

—Дощ, — мовила тихо. Я зрозумів: у її пам'яті ожив давній дощ, і вся вона в минулому, особливо в своїх почуттях до Карпаня, зараз їй аж ніяк не згадати, що тоді не схвилювало, чогось дріб'язко­вого на перший погляд, а для мене важливого.

—Які речі віз Карпань?

—Речмішок, — стенула плечима. — Шинелю, зброю... Я вам уже казала... Ой, там же корова з телям!—Дубовенко метнулася з кімнати.— Ніно, зажени худобу в хлів! — гукнула.

Бачив крізь вікно, як неохоче вийшла з блокпо­ста Ніна, простягла руки долонями догори, ловля­чи краплини, потім збігла по приступках, перетнула освітлену, перекреслену серпантинами дощу, місци­ну й зникла в темряві. Ганна Микитівна вернулася, постояла перед фотографією, сіла на краєчок стільця, немов збиралася скоро встати. Я зрозумів, що їй треба видоїти корову й попорати своє гос­подарство. Тому заспішив із запитанням, яке вже крутилося на думці.

—Карпань часом не мав при собі гроші?

—Гроші? — Дубовенко злякано глянула на ме­не й потупилась. — Може, й були, не знаю.

—Багато грошей, Ганно Микитівно.

—Не знаю. Він мені не показував, — знову взя­лася за френзлі скатерки.

Я дістав фотокартки з батька і Замрики.

—Не пригадуєте, ці не сходили на полустанку?

—Ні, не пам'ятаю.

Звівся, подякував за розповідь і попросив нікому не говорити про нашу розмову. Дубовенко рушила за мною надвір. Дощ припинився, освіживши землю і повітря. Небо зоряне й світло-синє — час молодого серпневого вечора. Мокре листя на деревах наче вкрите темно-голубою емаллю. Ганна Микитівна провела мене до дороги. Тьмяно полискувала вмита бруківка, ділячи навпіл березовий гай. Нею йшов Карпань, тоді багнистою грунтівкою. Я попрощав­ся з Дубовенко і помалу поїхав. У світлі фари миг­тіли метелики, натикаючись на скло, руки й груди. Я мружився, щоб не потрапили в очі.

Відтворював у пам'яті почуте. Що ж, факт добув я вагомий, незаперечний, і з'явився справжній сві­док. Не засмучувало, що при Карпаню не було грошей. Підтвердилось важливіше: він не загинув у прифронтовій смузі, а щасливо дістався полустанка і вирушив до Березівки. Живий, здоровий, з на­міром одружитися з Дубовенко. І зник по дорозі до села.

Може, його перестріли на містку через Лебідку або випадково здибався уже в селі зі своїм старим недругом? Може... Скільки тих «може»! Тепер коло пошуку зовсім звузилось, перетворилось на крапку із назвою — Березівка. Факт переконливо свідчив, що тільки в селі Карпань пропав безвісти. Це по­легшувало розслідування. Не всі його ровесники загинули. Хтось та щось згадає, попри значний пе­ребіг часу.

Подумав, що таки час працював на мене: у со­рок четвертому ще не повернулися з війни ні Куртій, ні Горжій, з якими зустрівся б Кедровський. Проте за п'ять кілометрів од міста жили дві дівчи­ни, котрі на власні очі бачили старшого лейтенанта. І варто тільки... Мені аж перехопило віддих, стало невимовно боляче. Ех, Кедровський, Кедровський! За п'ять кілометрів, на забутому богом і людьми полустанку — свідки. І в пам'яті Дубовенко нічого не стерто, навіть незначне. Але спрацювала арифметика війни: більше тридцяти тих, що пропа­ли безвісти. Винятки не передбачались. А він зна­ходився поруч. І гарячі сліди.

Я ледь підтримував газ. «Ява», тихо повуркуючи, котила мене бруківкою. У світлі фари на шляху з'явився чорний живий клубочок, завмер на мить і рішуче почимчикував через дорогу до лісосмуги, їжак. Ліворуч, мов річка в тьмяній позолоті, текла стерня. Я піддав газу. Вдалині привітно світило ліх­тарями місто.

Спершу мені видалось, що над шляхом висіла па­вутина, і не встиг я змикитити, що ж то за велетен­ський павук її напнув між стовпом та деревом лі­сосмуги, як опинився за кілька метрів од неї.

Дріт! Дорога перетнута дротом. Я різко крутнув кермо праворуч — дріт гаряче шморгнув по лівій руці, мотоцикл ускочив у кювет, а я завалився на ногу.