Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 28

Усе трапилося в лічені секунди. Лежачи на мок­рій траві, я ніяк не міг отямитись од несподіваної пастки. І лише коли мені стукнуло в голову, що саме зараз найкращий момент вчинити напад на мене, безпомічного і розгубленого, миттю вимкнув фару й заглушив двигуна, вивільнив ногу з-під «Яви» і відповз од неї, причаївся, сторожко вслухаючись. Під рукою ні каменя, ні дрючка — мокра трава.

Навколо мерехтіли зорі і німували дерева в лісо­смузі, купчилися темними тінями віти й кущі. Мені ввижалося, що за ними хтось чаївся, дивився ли­ховісними очима... Чув калатання власного серця.

Не знаю, скільки часу пролежав у рові — п'ять чи десять хвилин, бо звівся уже без страху й ледве не зойкнув, ступивши на праву ногу. Помацав — кістки цілі. Напевне, вивихнув. І пекла рука. З тру­дом витягнув мотоцикл на узбіччя, дістав із сум­ки найбільшого ключа і побрів до дерева, до якого прив'язано дріт. Довго вовтузився, заки відкрутив його, намагаючись не затоптати слідів зловмисни­ка, потім перейшов до стовпа. За роботою трохи вляглося хвилювання.

Відразу не поїхав. Зрозумів, що той, хто підготував мені пастку, втратив слушний момент, коли я лежав, щоб остаточно звести рахунок. Тому сидів на мотоциклі на самотині, під зоряним небом, праг­нув осмислити все, що сталося. Випадковість чи хуліганство відпадали. Йшлося про життя. І це вперше за рік Служби на мене замахнулись. Один Великошич знав, куди я мав їхати. І Шепета могла здогадатись. Сергій Антонович поза підозрою. Ше­пета... Чи залишала вона пост, щоб із кимсь зустрі­тись? Відповідь на це питання — в Ніни.

Не сумнівався, що мене вистежили і чатували в лісосмузі на повернення з полустанка. Впевнився, що став комусь на заваді. Отже, натрапив на слід, який може привести до злочинця. Інакше я не мис­лив. Але Шепета, худорлява, непоказна жінка... Невже вона? Чи існував якийсь зв'язок між нею і зникненням Карпаня? Пригадалось із розповіді Ду­бовенко, що Тетяна на другий день знову пішла на обхід колії, залишивши Ганну з Петром.

А коли повернулась? Якщо після проводів Петра...

Аж ніяк не чекав, що саме на Шепету впаде підозра. Звичайно, в неї був спільник.

Мене лихоманило від збудження.

Розділ шістнадцятий

Я передчасно радів, що мати не встала і не ви­йшла з кімнати, коли, накульгуючи на праву ногу, дістався свого ліжка. Швидко скинув і сховав бруд­ні теніску і штани, змастив йодом, а потім зеленкою глибоку подряпину на руці, зав'язав бинтом і одяг­нув футболку з довгими рукавами.

Сподівався, що мати нічого не помітить, а коли ще виперу одяг, взагалі ніколи не взнає про мою пригоду.

Нога в щиколотку припухла, і я, тамуючи біль, пошкутильгав на кухню щось перекусити, бо, якщо не з'явлюся, мати обов'язково встане. Не вмикаючи світла, надибав на столі склянку молока й спрагло припав до неї.

—Тебе не намочив дощ? — долинув із-за дверей сонний голос матері.

Я завмер.

—Ні, — і знову припав до склянки.

Мати деякий час помовчала і мовила невдоволено:

—Негарно, Арсене: вже як працює дядько Гав­рило, то ти нікуди не зникай. Василь теж подався, і тебе нема, а Горак сам. З мене який помічник?

Вона мала рацію, і я не перечив. Навіть стало незручно й соромно.

—Більше не буду, — пообіцяв їй. — На добра­ніч, мамо.

Сон не йшов. Спливали останні події, й виринало два запитання: коли повернулася Шепета з обходу колії — до того, як пішов Карпань, чи опісля? Хо­дила вона кудись до мого другого приїзду чи за­лишалася на чергуванні? Два запитання, але за ними крились, як мені здавалось, страшні злочини в минулому. Й ось я ледве не поплатився життям за свою цікавість. Затим ніяк не міг добрати, що штовхало Шепету в спільники? Страх? Заздрість?..

Вранці я за звичкою рвучко схопився на ноги і, скрикнувши, сів на ліжко. Очманіло дивився на розпухлий щиколоток. Доторкнувся до нього — про­низливий біль вернув мене до вчорашнього вечора. Вбігла мати, вже одягнена, з кописткою, якою ви­ймала із пральної машини білизну.

—Що трапилось, Арсене?

Я силкувався видушити посмішку. А мати при­кипіла очима до моєї ноги. Присіла і, розглядаючи її, легенько провела по пухлині пучками.

—Господи, що це? Коли? — стривожилась. — Арсене...

—Оступився, — сказав, що спало на думку. — Легкий вивих. Ти не хвилюйся.

—Оступився? Але ж ти їздив, — засумнівалась, оглядаючи мене всього. Нараз її очі зупинились на лівій руці. Я й собі глянув — на рукаві жовтої фут­болки проступала риска засохлої крові. Напевне, вві сні ліг на руку і придушив рану. — А це? — про­шепотіла сполотнілими губами.

—Дрібниці, до весілля заживе, — я намагався звести на жарт, щоб розраяти її.

Мати звелася, відійшла і сперлася плечем на од­вірок. Зажурено дивилася на мене. Я не знав, куди подітися від її погляду.

—І чого я не відрадила тебе від цієї професії? Чого? Все життя себе каратиму, все життя, — заго­ворила тихо, мов сама до себе. — Вивчився б на вчителя, інженера, на будь-кого, і моє серце... Ох, не витримає. Передчасно... — Заплакала.

Я сидів і мовчав, похиливши голову, почувався страшенно винним перед нею. Але що мені робити? Кинути роботу? Дурниці. Не щодня ж перетинати­муть шлях дротом, щоб вибити з сидіння. Тепер матір не переконаєш, що їй нічого боятися за мене. Не повірить. Тепер не спатиме, коли я десь затри­маюсь. І з її серцем... Я завбачливо став на одну ногу, хотів підійти до матері, але вона кинулась до мене, обняла, ховаючи обличчя на шиї. Яка во­на маленька, тендітна й беззахисна.

—Арсенчику, дитино моя! — схлипувала, і га­рячі сльози падали на мою шию. — Бережи себе. Ти ж у мене один, один...

—Добре, мамо, добре, — стримував зрадливий голос, щоб не виказував збентеження та розчуле­ності.

Я досі вважав себе дорослим, але, мабуть, для матері назавжди залишився дитиною.

—Ти лягай, лягай, — забідкалась. — Я викличу лікаря.

—Не треба лікаря. Поклади компрес — і стух­не, — порадив їй.

—Покладу, покладу, — підтримуючи мене, наче маленького або дуже хворого, вкрила ковдрою. — Я зараз, зараз.

На порозі оглянулась, засмучена й розгублена. От і поїхав на блокпост. От і не дізнається мати... Дивився у стелю і від безсилля кусав губи. Спробу­вав, зціпивши зуби, поворушити стопою — нила, але рухалась. На днів три-чотири виб'є вона мене з ко­лії. Скільки б встиг за цей час! Прийшла мати і почала мовчки накладати компрес. Обережно, май­же нечутно торкалася пальцями ноги, все погляда­ючи на мене, чи не відіб'ється біль на чолі.

—Давай руку.

До рани присохла марля, і мати не наважувалась її відірвати. Я вхопив за кінчик і різко смикнув. Ну, рука загоїться швидко. їй менше перепало. Ото коли б на швидкості й грудьми... Хтось непогано вигадав. А щоб убився, тихцем зняв би дріт — і ніяких тобі слідів. Пиши — нещасний випадок. По­передження серйозне.

Я глянув на етажерку, вибираючи книжку, щоб не думати про вчорашнє, про неприємне. Ніколи не захоплювався детективною літературою. Мати вва­жала її несерйозною і виховала мене на творах класиків та сучасних письменників. Значно пізніше, десь у восьмому класі, почув про твори Сіменона, Едгара По, Агати Крісті, Конан-Дойля. Хлопці торочили про якихось Шерлока Холмса і комісара Мегре. Я поцікавився і прочитав якусь річ. У ній розгледів холодну нарочиту вигадливість. Я вже мріяв стати слідчим і зі слів Великошича знав, що то нелегка щоденна робота з людьми, не позбавлена небезпеки, яка вимагала терпіння, спостережли­вості, пильної уваги до дрібниць і знання психоло­гії. Найбільше припала до душі книжка «Сержант міліції».

Але взяв «Молоду гвардію». Розгорнув на остан­ніх сторінках, де описано жахливі тортури. «Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг, закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці, і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом, Серьожка заскреготав зубами....

Земнухов, похитуючись, стояв перед майстром Брюкнером, кров текла по обличчю, голова безсило хилилася, але Ваня раз по раз намагався її під­няти і все-таки підняв і вперше за ці чотири тижні мовчання заговорив.