Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 37

З приємністю простягнувся на траві. Тиша, мов у вусі, і небо чисто-голубе. Додолу звисали довгі коричневі батоги, усіяні дрібними листочками. Десь неподалік тонко сюрчав коник. Пролетів червоний метелик. Як славно думалось! Я мізкував над версією комбайнера. Сестра викликала підоз­ру Замрика молодий, йому необхідна жінка, і батьки знайшли  її, таку ж сектантку, як вони. І си­дить кротом Северин у підвалі, постукує молотком, шиючи чоботи, а вночі, наче сова, вилазить зі своєї криївки та, ховаючись, нипає подвір'ям, жадібно дихає... Ех, ордер би на обшук! І як усе легко. Стій, а може, саме що легко, я й учепився за цю версію?

Перевернувшись ниць, покусував травинку. Поблизу жаріла пізня суниця. Було соромно призна­тись самому собі, що спокусився на чужий сумнівний здогад. Ні фактів, ні побічних доказів, голе мудрування. Інспектор-дилетант, як Горжій, що чапів у засідці на Северина. Краще поміркувати над Карпанем. Я простяг руку й зірвав суничку, вкинув до рота, щоб забити гіркий присмак тра­винки.

   Найбільше фактів і доказів набралося по справі старшого лейтенанта. Тут уже визначилась не нит­ка, а міцна дратва з багатьма вузликами. От їх і слід розплутувати насамперед. Чому я беззасте­режно повірив Дубовенко і сприйняв її розповідь за щиру правду? У неї всі підстави покривати Кар­паня як батька своєї дитини. Хіба не могла ста­тися на полустанку велика драма кохання і пок­лику обов'язку перед Батьківщиною? І перемогло в ньому перше, він спочатку спізнився з повернен­ням у частину на день, потім па два, на тиждень... А тут нагодився Замрика, випадкова зустріч і... Так, чудовий сюжет для роману.

Але як опинився біля Мошняка образок Карпа­ня через три роки? А чи не тихий, непоказний ков­басник порішив Петра? Я сів, пронизаний новим здогадом. Мошняк! Відтоді він носив образок при собі, а вбивця, нишпорячи по кишенях, викинув його. І знехтував грішми? Ні, він свідомо йшов ті­льки на вбивство. Гроші його не цікавили. Помста? Знищення свідка? Тоді що знав Мошняк? Я зга­дав обстановку в кімнаті, Копійочку, дружину Мо­шняка, її вбрання, дорогий перстень і зрозумів, що не прості вони люди, як зазначено в їхніх ан­кетних даних.

Мене чомусь охопив неспокій і щемливе підсві­доме відчуття чиєїсь присутності, недоброзичливо­го погляду, спрямованого в потилицю. Мимоволі напружився, мов очікував зрадницького нападу ззаду, і сторожко вслухався у тишу березового гаю, яка видалась тривожною та підступною. Загурко­тіла на дорозі машина... Я різко оглянувся — ген колихнулася гілка на кущі ліщини. Схопився і швидко, наскільки дозволяла вивихнута нога, по­прямував туди. Нікого. Тільки стрибала з гілки на гілку берестянка. У мене відлягло од серця.

Побрів далі, вийшов на стежку, що в'юнилася поміж березами, бігла понад очеретяним берегом Лебідки. Ні душі. Завів мотоцикл і виїхав на шлях. Та через кілька хвилин зловив заднім колесом цвяха, мабуть, єдиного, кимось кинутого на дорогу, і він виявився моїм. Аж зачортихався спересердя. А до міста добрих шість кілометрів. Довелося вес­ти мотоцикл.

Сорочка змокріла на спині. Коли дістанусь додо­му? Дорога трохи бралася на підйом, і саме в тому місці найближче підступали берези. Я завжди тут газував, щоб одним махом вискочити на верхівку невеликого пагорба. Тепер пхав свого «горбокони­ка». Оглянувся доокруж — довгокосі, мирні берези, і ні душі. Низько над гаєм пролетів журавель, мабуть із поля до річки. Ще кроків п'ятдесят — і верхівка. Звідтіля вже «Ява» покотиться сама.

Сів на мотоцикл і, відпихаючись ногою, розігнав його. Спущене заднє колесо стукало на кожному камінчику. Наближався поворот до блокпоста. Над верхівками дерев виднівся дах будинку, де мешкали Дубовенко та Шепета. Поминув стежку і за інерцією проїхав ще метрів тридцять. Попере­ду лежала рівна дорога до міста, п'ять кілометрів штовхання. І, як на зло, жодної машини.

Я трохи перепочив.

Сонце опускалося все нижче, ген за містом, за хлібзаводом, і звіддаля димар скидався на єдину стрілку годинника на малиновому циферблаті.

Безлюддя і невтішні думки.

Посутенілими вулицями нарешті дістався свого провулка. Тихо відчинив хвіртку. На освітленій веранді, за фіранками, мати, судячи по рухах та тіні, мила посуд. Я обминув хату й завів мотоцикл до сарая. Сів за стіл перепочити. Нив щиколоток. Утома й отупіння заволоділи мною, наче перегрівся на сонці. Скинув сорочку і майку, став під умивальником і почав митись. На хлюпіт води з веранди вийшла мати.

—   А де мотоцикл?— запитала стривожено.

—   У сараї.

—        Коли ж ти приїхав?—зазвучала недовіра в її голосі.

—   Тільки що.

—   Я не чула,— спустилась із приступок до мене.

—   Бо я зловив цвяха,— сказав.

Мати взяла в руки сорочку й майку.

—   Ти що, під дощ потрапив?

—   Який дощ?

—   А чого ж вони мокрі?

Я густо намилився і, фуркаючи, підставив голо­ву під струмінь води. Не дочекавшись відповіді, мати вернулася до хати, а потім винесла рушника. Витирався, ідучи до кімнати. Мати щось говорила про Горака і Василя, Балюка та Великошича, про Олин дзвінок, а я не добирав смислу, знесилений і отупілий. Мене наче обплутували дротами, туго сповиваючи.

Розділ двадцять перший

Вранці я передусім подзвонив Сергію Антонови­чу. Трубки ніхто не підняв. У чергового по відділу дізнався, що Великошич кудись поїхав. Попросив сповістити по приїзді слідчого про мій дзвінок. На кухні записка матері: «Я в школі. Готуємось до обласної наради вчителів. Обов'язково поснідай. Ти сьогодні дуже хропів». Взагалі я не хроплю, хіба що вельми стомлюся.

Поснідав і сів за стіл, дістав аркуш паперу. До доказів дописав ще одне слово «образок», викреслив слово «буда», п'ятим пунктом записав: «Хто вбив Мошняка?» Підготовлена пастка, якої ви­падково уникнув, змусила по-іншому глянути на справу. Відчував, що зіткнувся з нахабним злочин­цем, який, як не дивно, мене боявся. Бо коли ле­жав у кюветі, у нього була нагода здійснити свій намір. Але він не наважився.

Розслідування набирало серйозного значення. У ньому десь непомітно стався перелом, забриніла якась важлива нитка, до якої випадково торкнувся у своїх пошуках, а злочинець уже сполошився. Тепер максимум обережності й обачності. Я випи­сав прізвища тих, з ким зустрічався і про що їх питав.

Вийшла чортова дюжина. Деякі прізвища — по­за підозрою. Решта — під сумнівом. Та все ж яки­мось чином вони стикались із злочинцем. Інакше б він не заворушився. Поклав аркуш під папір, яким було застелено стіл. Намагався передбачити нас­тупний крок зловмисника. Снідаючи, міркував над тим.

Потім розчинив вікно, щоб почути дзвінок те­лефону, і взявся до роботи.

Мені подобалося пиляти дерево, особливо сос­ну, од якої йшов солодкувато-гострий дух живиці, наче від новорічної ялинки. Признатись, убрану ялинку я побачив лише в другому класі, в школі, посеред зали. Відразу по війні було не до ялинок. А мати вдома не ставила. Пізніше здогадався чо­му: запах глиці нагадував їй похоронні вінки.

— Здоров, Арсене!— привітався Балюк.— Іду повз провулок, чую, постукує дятел. Дай, думаю, загляну, як він тут.

Він міцно потиснув мені правицю, переклавши в ліву руку сітку з хлібом, пакунками та пляшками молока.

—   Уже два прогони готові, — похвалився йому.

—   Еге,— Балюк кинув оком на новий паркан.— Вибач, що не забіг, коли ти хворів. Просидів у Він­ниці замість штовхача. Вибивав фарбу, цвяхи... А зараз готуємось до обласної наради  вчителів. Роботи достобіса.

Я знав, що в школі гаряча пора — завершував­ся ремонт.

—   Мати їде на нараду?

—   Авжеж, і виступатиме.

Балюк був одягнений у білу, з короткими рука­вами, сорочку навипуск, із мережаним комірцем та кишенями, в сірі штани й літні туфлі. Без бри­ля і палички. Я помітив на його лікті цятку голу­бої фарби. Він трохи збуджений, як завжди, коли випадало багато клопотів, а час підпирав.

—   Школярі допомагають?