Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 38

—   Звичайно. Виробнича практика. Він оглянув­ся і стишив голос:— Як там, Арсене, з батьком? Чи закинув через ремонт?

—   Помаленьку продовжую,— відповів ухильно.

—   Тільки не передай матері: ремонт може за­чекати,— мовив довірливо.— Господарські робота ніколи не переведеться.

Я подумки погодився з ним.

—   Мати, звичайно, вболіває за тебе,— продов­жував Роман Гнатович. — Мовчить, не скаржиться, але я бачу. Коли б я зміг відшукати могилу Ковту­на та Сидоренка, яких убили у розвідці і захопили фашисти, вважав би недарма прожитим життя. Тільки б могилу, Арсене,— сумно підкреслив Ба­люк, смикаючи поруділого вуса.

І з цим я погодився, переймаючись до Романа Гнатовича почуттям вдячності. У ньому я мав спіль­ника, який, здогадувався, заспокоював матір, ко­ли надто хвилювалася за мене, переконував, що

пошук — мій обов'язок. Чи сказала йому мати про

вивих? Напевне, ні.

—   Зовсім інший вигляд. Га?— кивнув Балюк на хату.

Я й собі глянув. Дах від провулка, вже перекри­тий, горів на сонці, мов лід у ясний зимовий день. Наш будинок наче помолодів і покращав.

—   Сьогодні прийде дядько Гаврило?

—        Щось йому нездужається, навіть учора мало постелили бляхи,— сказав співчутливо Балюк.— На війні його добряче потовкло.

—        А це правда, що Олин батько колись кушнірив?— запитав, раптом згадавши розмову дядьків в універмазі.

—        Хто тобі сказав?— знітився вчитель, схвильо­вано зиркаючи на мене.

—   Чув,— здивувався його занепокоєнню.

—        Ти, Арсене, на те не зважай,— якомога пере­конливіше мовив.— Наша молодість припала на важкі роки. Придиба, сам бачиш, чудова працьо­вита людина, виховав дочку, прихистив хлопця.

—        Кушнір — це щось... образливе? — нарешті вловив я смисл у Балюковому поясненні.

—        Як тобі сказати? — погладжував вуса. — Ви­правляв шкіри. Робота не вельми чиста, але треба було заробляти на шмат хліба. Ти мене зрозумів?

Я кивнув, здогадуючись, що питання стосувалося лише мого ставлення до Сави Архиповича й Олі. Але дарма збентежився Роман Гнатович. Мені бай­дуже, ким працював Придиба. У першу чергу — лю­дина прикрашає місце. І це не позначиться на моїх почуттях до Олі.

—        Усе гаразд, Романе Гнатовичу,— заспокоїв його.— Мені просто цікаво.

—        От і добре,— повеселішав.— Гляди не забий пальця.

 Балюк сягнисто пішов. Я поміняв камеру в мо­тоциклі й продовжував прибивати штахети. Сусі­ди, прошкуючи повз двір, вітались, і в їх голосах учувалося мовчазне схвалення моєї роботи. Досі вельми занедбаними здавалися наша хата й обій­стя, псували всю картину провулка. Тепер його меш­канці вбачали в мені беручкого господаря, що вмів не тільки гасати мотоциклом по району. І я докла­дав зусиль, щоб вони закинули матері слово що­до хазяйновитого сина. Знав — їй буде приємно.

Заштахетив майже половину прогону, коли по­чув телефонний дзвінок. Метнувся до хати. Мабуть, Великошич.

—   Слухаю.

—   Завжди слухаєшся, Загайгоро?—пролунав на­смішкуватий голос Олі.

—   Тебе — завжди. Ти звідкіля?

—    Від магазину. Давай гайнемо на річку. Чи ти?..— і не доказала.

—   Заїхати за тобою?— запитав поспішно.

—   Еге, додому,— і поклала трубку.

У сараї накачав колесо і виїхав з двору. Радів зустрічі з Олею. Мені подобалось, коли вона вияв­ляла ініціативу. Попетляв вулицями і скоро добув­ся старого глинища, на якому працювала механічна лопата — копали траншею для газопроводу. Он і будинок Придиби. Зупинився під брамою і посиг­налив. Оля вибігла в короткому ситцевому халати­ку і босоніжках, у панамі, з легкою пляжною сум­кою. Я знову посигналив, вітаючи її, зеленооку та ясночолу.

—        Не треба, Арсене,— попросила, вмощуючись на сидінні.

—   Чого?

—        Ще баба Фросина почує, — поклала долоні мені на плечі.

—   І нехай!

—   Не треба. Вредна вона.

Я навмисне вибирав покручені вулиці, вихляв мо­тоциклом, і Оля притискалася до моєї спини тугими грудьми, грайливо-злякано скрикуючи. Поодинокі перехожі з осудом поглядали на нас. їм і в голову не приходило, що за кермом працівник міліції. Я не порушував правил руху, а їхав «гранично з фолом», якщо висловитись терміном фахівців футболу.

Але, на жаль, вулиці не безконечні, і ми вже мча­ли стежкою, що перетинала пляж, до кущів шип­шини, Олиного улюбленого місця. Лише під одним грибком купчилися хлоп'яки, і ми залишили їх да­леко позаду. Звернув на пісок, і «Ява» натужно застогнала. Оля зіскочила на ходу, і мотоцикл по­легшено шарпнувся. Вона роззулась і побігла, ме­лькаючи білими п'ятами. Потім закружляла, роз­ставивши руки, поки я не під'їхав.

—   Ой, тримай мене!— вигукнула зажмурившись.

Я обійняв її, і Оля принишкла посапуючи. Спо­лохано билося її серце. Невагоме, шовковисте во­лосся немов струмувало між пальцями дивним зо­лотавим та густим промінням. Я сховав у ньому лице і дихав серпневим сонцем, березовим гіллям, вільгістю річки, чимсь невимовно рідним та доро­гим, п'янким до забуття.

—   Тобі так добре?— тісніше пригорнулася до мене.

—   Дуже!..

Пляжна сумка ковзнула по моїй нозі й влягла­ся біля туфля. Оля підвела голову і, не розплющу­ючись, знайшла мої губи.

—   А тепер купатись!— відсахнулась од мене.— Купатись!

Ми поспіхом роздягліїся, сміючись, поглядаючи одне на одного. Яке в неї щасливе обличчя! І які пустотливі очі! Коли я складав штани, з кишені випав образок Карпаня.

—        О, ти вже в бога віриш,— Оля підняла його, розглядаючи.—Хто ж це йому, бідному, очі вибрав?

—   Знайшовся атеїст,— відказав непевно.

—        І з бородою Ісус. Мій батько теж колись но­сив бороду.

—   Справді?— я не уявляв Придибу з бородою.

—   Еге, давно. Малою любила смикати за неї.

Мабуть, тоді Сава Архипович мав суворіший та

поважніший вигляд, і я б ще дужче губився перед ним.

—А в мене ні вусів, ні бороди,— надув я щоки.

Оля пильно подивилася на мене, всміхаючись.

—   Тобі вуса личили б. І мені б... губи лоскотав.

—   Я без вус спробую,— потягся до неї.

Оля грайливо відстрибнула й побігла. Я поклав образок до кишені й метнувся за нею. Вона піді­брала волосся під панаму і поволі зайшла в річку, а я з розгону шубовснув у воду, здіймаючи бризки, в яких на мить заграла всіма барвами маленька райдуга. Ми купались, плавали, борсались, наче малі діти.

Після лежали на ковдрі, прохолодні й вологотілі, притомлені пустощами. Я сперся на лікоть і дивив­ся на Олю, на якій ряхтіли крапельки, а легіт із березового гаю бавився розсипаним по зігнутих ру­ках волоссям. Вона мені здалась якимсь казко­вим звірятком, що не знати відкіля з'явилося поруч на гарячому піску. Я провів долонею по її спині — від дотику вона зіщулилась і настовбурчилась зо­лотими ворсинками. Достоту звірятко.

—        Я трішки подрімаю, Арсене, — промурмотіла Оля.

Вона любила, загоряючи, покуняти. Я лежав го­рілиць і дивився в небо. Чомусь згадав, як у ста­рому глинищі в дитинстві гралися у війну, ховаю­чись у ямах, порослих бур'яном, як приходив до нас Василь Хавара, ведучи за руку маленьку біля­ву дівчинку, сідав на горбку, рудоголовий та мов­чазний, і стежив за нами.

Ми побоювались не Василя, а його німоти, що здавалася нам страшним чаклунством, ніби той хлопець з'явився з іншого світу, таємничого та не­збагненного, сповненого жахів. Дівчинка не витри­мувала довгого сидіння й поривалася до нас, але Василь не пускав, щось показуючи їй на мигах, і вона жалісливо пхинькала, теж відповідаючи йому на пальцях. Незрозуміла їхня мова безмежно диву­вала нас, породжувала забобонний острах. Усе ж дівчинка тікала, і ми розглядали її, немов якусь ди­вовижу. А коли тицяла пальцем у паші дерев'яні гвинтівки та пістолети й пискливо питала «що це?», ми не вірили власним вухам, що вона заговорила.

Оля заплямкала губами, і я повернувся до неї. її голова лежала на ліктеві, і крізь біляве паву­тиння волосся я вдивлявся в обличчя, вбирав кож­ну знайому рисочку. Хто міг передбачити, що та писклявка в довгій байковій сукні виросте в гарну дівчину і я покохаю її? Ніхто. Доля водила нас од­ними вулицями, до однієї школи і нишком усміха­лась, задоволена з нашого невідання.