Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 45

Потім Ніні закортіло подивитись атракціон «По­літ мужніх» на колгоспному ринку. Видовище вия­вилось справді захоплюючим: чоловік І жінка їз­дили на мотоциклах по вертикальній стіні всереди­ні великої дерев'яної діжі. За ринком ще виявився пересувний зоопарк, і ми з Ніною відвідали його. Я почастував її морозивом, і вона, ласуючи ним, смішно морщила кирпатого носика, розглядаючи збайдужілих звірів.

Повернулися додому, коли почало сутеніти. На другий день, коли я подзвонив Олі в універмаг, у нас відбулася неприємна розмова: вона приревну­вала мене до Ніни. Я прийшов до універмагу, та Оля перехитрила мене: вислизнула чорним ходом, а я ще годину стовбичив біля центрального.

Відчуваючи себе ні в чому не винним і образив­шись на несправедливі звинувачення, перестав їй дзвонити. Смішно, що могла таке подумати, і во­дночас на душі залишився неприємний осадок від її недовір'я. Сподівався, що здоровий глузд візьме гору й Оля недовго гніватиметься.

У п'ятницю і в суботу я марудився, не признаю­чись самому собі, що навмисне не залишав кімна­ти, сподіваючись на дзвінок. Але телефон мовчав. Після роботи прийшов Горак з Василем докривати дах. Я допомагав їм, придивлявся до дядька Гав­рила, як він управно працював, і вряди-годи ловив на собі його стривожені погляди. Що його непо­коїло?

В неділю, поснідавши, зібрався полежати на ди­вані (пам'ятав, що Олі якраз випав вихідний), ко­ли мати, скрушно похитавши головою, зауважила:

—   Ти дарма дуєшся на Олю.

—   Ні на кого я не дуюсь.

—   Кажи мені, — посміхнулась мляво. — Наче не­прикаяний. Хай би Ніна не хвалилася подругам про поїздку.

Я від злості стис під столом кулаки.

—   І Оля права?

Мати не поспішала з відповіддю, замріяно, ла­гідно всміхаючись. Вона якось покращала з лиця, ніби помолоділа, позбувшись промінчиків-зморщок навколо очей.

—        А як би ти повівся, коли б вона з якимсь хлопцем?..

—   І ти теж?.. — затнувся червоніючи.

—        Хіба я не була молодою? — запитала журли­во-весело. — Якось влаштувала Федору сцену піс­ля одної вечірки!

Я здивовано глипав на матір. Не уявляв, як во­на, поважна, стримана й розсудлива, звинувачує батька. І засміявся.

—   Ти чого?

—   Вигадуєш.

—        Еге ж, бо я хімічка, суха і черства, — й собі засміялась, затим через стіл пригнула мою голову і тихо мовила на вухо: — А знаєш, як потім сором­но? І мучить совість, і картаєш себе... Ех, Арсене, яка чудова пора!

Я ще ніколи не бачив матері такою.

—        А тепер іди фарбувати паркан, — сказала по­спішно, мовби соромлячись своєї відвертості. — Ро­бота — найкращі ліки від твоєї хвороби.

На веранді я взяв щітку й відро. Мати все ще сиділа за столом на кухні, підперши скроні доло­нями. Очевидно, поринула в давноминулі роки. Ме­не охопив жаль, і я проклинав війну й фашистів, що позбавили її суто жіночого щастя та радощів. Подумав, що не слід, коли впіймаємо злочинця, приходити матері на суд з її, недужим серцем.

—   Арсене, що зварити на обід?

—   Вареники із сливками.

—   А ти нарвав їх?

Я перечепив через плече торбину і з драбиною подався у садок. Вибрався на сливу, вгледів бур­штинову бурульку глею, здер і вкинув до рота. На язиці терпкий присмак кори. Одна сливка в рот — жменя в торбу, одна... З роками мені зовсім пере­хотілося лазити по деревах. А колись то була не­абияка втіха — вибратись на верхівку й хоробро го­йдатися на тонкій гілці, і близьке небо немовби ко­лихалось над головою, а земля здавалась хисткою, що не втриматись на ній. Наповнювало єство п'ян­ке відчуття лету, нестримне прагнення висоти... Див­но, як згадати, і попри все хочеться у дитинство.

Одна сливка в рот — жменя в торбу...

Провулком заторохтів мотоцикл. З-за хати я йо­го не бачив, але по звуку визначив, що ІЖ з коляс­кою. Зупинився коло нашої хвіртки. Великошич. Еге, він: загув до матері густим басом, вітаючись. Загупали кроки попід хатою.

—   Ану спускайся з небес! — наказав Сергій Ан­тонович.

Я охоче зліз, бо слідчий завітав не від байдику­вання. Він запустив руку в торбину, набрав жме­ню сливок.

—   Зібрав свідчення? — поцікавився, смакуючи сливками.

—   Усі.

—   Добре, — поглядав на мене заклопотано. — А зараз їдемо на глинище. Там робітники, прокла­даючи траншею, натрапили на труп.

—   Живий? — задав дурне запитання.

—   То в Толстого живий, — зауважив іронічно. — Ходімо.

Дорогою Великошич мовчав. Я, сидячи в коляс­ці, зиркав на нього, надто суворого в захисному шоломі. Що роїлося в його голові? Яку таємницю він од мене приховував? І хоч притлумив у собі об­разу на нього, а все ж інколи спливало: чому Сер­гій Антонович не ознайомив мене із своєю версією? Що за тим крилося? Його лице, з широким підбо­ріддям і міцно стуленими губами, примруженими

од зустрічного вітру очима, непроникливе й ніби висічене з граніту.

Здалеку помітив натовп людей, що скупчилися навколо механічної лопати. Глибока траншея май­же перетинала поросле бур'яном старе глинище. Груддя глини масно жовтіло на сонці обабіч неї, мов потрощені гарбузи. Серед цікавих мешканців навколишніх будинків то з'являлась, то зникала за спинами руда голова Василя Хавари.

Великошич, наче криголам, пройшов крізь юрбу. Зупинилися з краю траншеї. Люди тихо перемовля­лись:

—   Напевне, солдат.

—   Сюдою якраз наступали на місто...

Я сів навпочіпки над ямою. Видовище було не з приємних: там покоїлись останки жінки, похованої ниць. Від неї залишився один кістяк, жмут волосся невизначеного кольору, зітлілий знебарвлений одяг  і поруділі черевики з халявками за щиколотки на високому каблуці. В черепі на потилиці зяяла про­довгувата дірка. Я на око визначив, що пролежала вона більше п'ятнадцяти років. Судячи з розколи­ни в черепі, померла не природною смертю. А ми ж тут у дитинстві гасали, грались у війну і не знали...

Останки почали обережно складати в ящик. Ко­ли підняли череп, під ним тепло заряхтіла якась цятка. Золотий зуб чи коронка. Золото і кості!.. Я звівся і на протилежному боці траншеї, прямо перед собою побачив зажурену Олю та Горака. Оля підвела очі, і наші погляди зустрілись, але нена­довго — опустила їх долу, наче не впізнала мене. І мені перехотілося переступати через канаву.

Великошич відшукав мене в натовпі і кивнув, мовляв, вибирайся до мотоцикла. Повернувшись, я позаду наткнувся на Балюка. Він був якийсь дивний, розгублений чи зосереджений, бо дивився на мене невидющими очима. Я смикнув його за рукав сорочки.

—   Романе Гнатовичу.

—    А, це ти, — немов прокинувся і потер лоба долонею. — Черевики. Ти розумієш, черевики.., На кому я їх бачив?

—   Які черевики?

—   Ті, що на ній.

—  Хіба мало подібних? — стенув плечима. — Моя мати теж носила.

—   Носила, пам'ятаю, — погодився. — Але ці. В них на підметку...

Засигналив Великошич, і я, не дослухавши Ба- люка, заквапився, оглядаючись навсібіч, щоб за­примітити Олю. А вона прошкувала з Василем через глинище додому.

—   Де ти ходиш? — невдоволено буркнув слід­чий.

—    Балюка зустрів. Ніяк не згадає, на кому ба­чив такі черевики, — сказав, швидше виправдову­ючись за свою затримку. — Ще золотий зуб ви­дасться йому знайомим.

—   А ти не кепкуй, — присоромив мене Велико­шич. — Віддаси мені свідчення.

їдучи, згадував, як мені також здався знайомим той черевик, здоровий, чорний, з лискучими заклеп­ками, що мигнув серед ночі при світлі ліхтарика. Я зо два дні приглядався до взуття перехожих і налічив понад сорок схожих черевиків. Коли б то­ді пустили собаку по сліду, зловмисник уже б сидів перед нами. Але Великошич не схотів. Дивно й за­гадково. Я зиркнув на нього, суворого, з виразом упертої рішучості на обличчі. Він скосив на мене око, нагнувся і голосно сказав, щоб я почув:

—   А ти не кепкуй!

Ми обігнали Олю з Василем, вона навіть не гля­нула в наш бік. Тільки Хавара скорчив бридку пи­ку. Олина байдужість боляче шпигнула в серце. Не вкладалося в голові, що можна раптово охоло­нути, зчужіти й збайдужіти. Відганяв гірке почут­тя розчарування в Олі, що засівало душу сумніва­ми щодо її кохання. А може, його не було? Спа­лахнуло захоплення — і зникло, розтануло снігом навесні. Адже ми не перевіряли своїх почуттів, не гартували їх ні в труднощах, ні в розлуці. Ось во­но й розсипалось від першого дотику непорозу­міння.