Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 44

Вийшовши од Шепети, я зустрівся з Ніною, вбра­ною у зелене плаття в білий горошок та салатові босоніжки.

—   Дорослі повинні дотримувати свого слова, — зауважила ні з того ні з сього, хитро поглядаючи терновими очима.

—   А саме? — не зрозумів, кого вона мала на увазі.

—    Ви щось мені обіцяли, — і прийняла класич­ну позу сором'язливості: потупилась і водила нос­ком босоніжка по землі.

—   Справді?

—   Ага, повезти мене на ставку Гітлера.

—    А-а, — згадав.— Хіба ти склала перетримку з хімії на «п'ять»?

   — На «чотири», — відповіла тихо. — Ви обіцяли: якщо на «чотири», півдня у Вінниці.

—   Гаразд, Ніно.

—   А коли?

—        Завтра або післязавтра, — мені все одно тре­ба було побачитися з Куртієм. — Я заїду за тобою.

—      А зараз підвезете до вокзалу? — запитала про­хально. — Там на мене подруга чекає, щоб іти в кіно. В понеділок завжди новий кінофільм.

—   Як же додому вернешся?

—   Заночую у Тані.

—   Сідай.

Мені здавалось, що позаду Оля, тільки чомусь не наважувалась покласти руки на плечі. Погля­дав на лісосмугу, чи де не вигулькне з-поміж дерев копичка сіна. І десь за кілометр-два від блокпоста вгледів її прив'ялу зелену тюбетейку.

—        То не Шепети копичка? — гукнув, пригальмо­вуючи, озираючись на Ніну.

—   Її! — відповіла весело.

Ніна зійшла біля вокзалу. Хоч і близько шостої, але дядька Гаврила і Василя вже не було. Подзво­нив Олі в універмаг. Сказала, що Василь з Гораком терміново закінчують перекривати дах райвно і сьогодні не прийдуть. Попросила зустріти її після роботи. я вирішив оглянути копичку Шепе­ти, щоб остаточно розвіяти свої сумніви. Знову по­їхав на блокпост. Мотоцикла поставив на стежці в лісосмузі.

Зблизька копичка показна: метрів три заввишки і стільки ж у діаметрі. Прикинув, що за годину-півтори одній жінці нелегко згромадити сіно і ви­класти такий стіжок. Отже, Шепета не залишала полустанок, щоб когось попередити про мій приїзд. Великошич небезпідставно наказав мені відкинути всілякі підозри стосовно Шепети.

За копицею ніби хтось схлипнув чи видалось. Ступив крок і з-за сіна помітив на траві засмаглі ноги, взуті в салатові босоніжки. Невже Ніна? Чо­го вона тут опинилась? Дівчина сиділа скулившись і плакала, затуливши обличчя долонями. Її зелене плаття в білий горошок зливалося з сіном. Тільки похилена чорноволоса, з короткою стрижкою голо­ва різко і сумно виділялась на зеленому тлі дух­мяної паші.

—   Що сталося, Ніно?

Вона здригнулась і схилилася нижче.

—   Щось з мамою?

Заперечно похитала головою.

—   Тебе хтось обідив?

—   Н-н... ні!.. Ідіть, ідіть!

Чому вона вернулася з міста, якщо збиралася в кіно?

—   Давай завезу додому.

—   Я... сама, — підібрала ноги.

—        Ну не плач, — погладив її по голові, по теп­лому шовковистому волоссі, і Ніна захлипала ще дужче.

Мені було шкода її, напівсироту, яка не відала, що за п'ять кілометрів од блокпоста жила рідна бабуся. У нас схожі долі: ми обоє зросли без бать­ків. І, може, Ніну охопив жаль, який мені теж часто стискав серце: чому саме над нею позбиткувалась війна і чому саме їй судилося ніколи не зазнати батьківської ласки? І тоді вже немиле ні кіно, ні вбрання, ні білий світ.

—        Не плач, Ніно, — гладив її волосся, розчулю­ючись. — Усе одно ти щаслива.

—        Ви... ви женитесь на Олі? — запитала ні сіло ні впало.

—   І ти колись вийдеш заміж.

—        Ні, ні!.. — вона схопилась і побігла стежкою понад колією до блокпоста.

Чудна якась дівчина.

Сон це сідало на спочинок, і на землю спускалися рідкі сутінки. Навколо панували спокій і тиша — день влягався спати. На небі несміливо проклюну­лись  перші блідо-голубі зорі. Я вчасно дістався до універмагу: тільки зупинився, як на майданчик ви­пурхнула Оля в легенькій барвистій сукні. Поїхали нешвидко, щоб розтягти час. Біля воріт постояли недовго, бо вона поспішала готовити вечерю. За­прошувала до себе, але я відмовився. Знав, що обов'язково подзвонить мати, а після вечері в Олі, коли вона звільнилася б від хатньої роботи, мені б не схотілося відразу йти додому.

Хоч і тьмяно білів новий паркан та леліла голу­бизною жерсть на хаті, але вікна не світились, і вона здавалась мені непривітною і чужою. Мабуть, ще й через усвідомлення, що сам у ній спатиму. Матері, напевне, теж було незатишно і самотньо, коли я припізнювався або взагалі не ночував удома.

Вперше за всі дні не думав про розслідування. Звичайно, завдяки Великошичу, що не залучив ме­не до перевірки своєї версії. Вірніше — не версії, а вже роботи заганяти «спритника» в глухий кут. Раз узяв відбитки пальців на віконниці, значить, натрапив на його слід. Залишилося тільки чекати, коли Сергій Антонович покличе мене на арешт. Як не боляче, а я змирився і визнав помилку, якої десь припустився. У нашій роботі теж на помилках вча­ться. Проте краще б їх не робити, і, головне, щоб через них хтось не наклав життям.

Мати подзвонила в десять годин.

Далеко за північ прокинувся від якогось неви­разного шуму і відразу спросоння не міг добрати, що таке. Прислухався, лежачи в темряві, сам на весь будинок, і мені ввижалося, що хтось шкря­бав по дверях веранди, потім перейшов до вікна на кухню, опісля до материного і, нарешті, зупинився коло мого. Звівшись, я напружено вдивлявся у вікно, за яким у густій імлі прозирали неоковир­ні, схожі на якісь страхітливі істоти, чорні стовбу­ри яблунь та груш. Ніби зачапало... Я навпомацки висунув шухляду стола і налапав ліхтарик. За вік­ном глухо затарабанила бляха, ті шматки, що ле­жали навколо стола, і я натис кнопку, притуливши ліхтарика до шибки. Сніп яскравого проміння ви­хопив із ночі стіл, скручені лискучі смужки жерсті та великий чорний черевик із штаниною, що мигнув і зник у темряві в напрямку причілка. Загупали кроки.

Я швидко набрав номер телефону Великошича. Як тільки пішов сигнал, трубку здійняв Сергій Ан­тонович, ніби й не спав.

—   Слухаю, — проказав сонним голосом.

—   Це я, Загайгора, — тамував хвилювання.— Хтось ходив навколо нашої хати. Викличте провід­ника з собакою.

—    Не треба, Арсене, — швидко заперечив слід­чий. — Ти його налякав?

—   Засвітив ліхтарика і тільки помітив черевика з штаниною.

—   Відпочивай, він більше не поткнеться, — і по­клав трубку.

Дивно і незрозуміло повівся Великошич. Мірку­вав я, аж поки засіріло надворі і мене зморив важ­кий сон.

Розділ двадцять четвертий

Минув майже тиждень. Я їздив до Куртія в шко­лу ДТСААФ. Дмитро Семенович зустрів мене ра­до, розпитував про матір і зовсім не цікавився роз­слідуванням, ніби не він надіслав мені листа, в якому згадав про батьків золотий годинник із дар­чим написом.

Лише коли я попросив написати свідчення про гроші та годинник, він уважно, серйозно подивився на мене. Напевне, все зрозумів, бо знову ж ні про що не запитав.

Поки Куртій засівав папір великими літерами, я поглядав у вікно на подвір'я школи, де Ніна, вбра­на в спортивні штани і хлопчачу сорочку, хоробро викаблучувалась в оточенні курсантів: демонстру­вала їм, як треба танцювати румбу. Я навіть не уявляв, що у ній приховані такі здібності до тан­ців. І не тільки до танців: мати була вкрай зди­вована, коли Ніна склала екзамен на «четвірку». А моя мати скупа на відмінні оцінки.

Прощаючись, Дмитро Семенович сумовито мо­вив:

—   Я не слідчий, Арсене, але свідчення дають проти когось.

—   Правильно.

—   Невже натрапив?.. — Куртій зблід, і обпечена половина лиця теж утратила свій ледь рожевува­тий колір.

—   Очевидно, тільки не я.

Ми відвідали колишню ставку Гітлера, що за ві­сім кілометрів од Вінниці, навпроти села Стрижавка в сосновому гаю. Ніна розчарувалась, бо споді­валася побачити щось незвичайне, а не залізобе­тонні брили триметрової товщини. «Вовче лігвище» лежало під землею, зруйноване, спотворене на ві­ки вічні.