Свідків злочину не було - Тимчук Віктор. Страница 7

– Ви бачили їх біля набережної?

– Бачив швертбот. Навіть подумав: чого це він причалив? Мені з елінга видно.

Я подивився на протилежний берег. Справді, з цього місця добре проглядалася набережна, круті сходи до неї з бульвару, плакучі верби й лавки, поодинокі постаті рибалок, і Пушкінська, яка починалася від лиману.

– А Руслана?

– Ні, – стенув плечима Микичур. – Я працював і знечів'я позирав на воду. Ото й запримітив випадково швертбот. А звідси далеко, не впізнаєш, хто саме на набережній.

– Чому Руслан не підійшов до вас?

Дядько знову стенув плечима.

– Дивно, звичайно, хлопець він товариський. І всидіти майже півгодини на сонці, ще й простоволосим…

– Як?

– Без кепочки. У нього така літня біла туристська кепочка з довгим зеленим пластмасовим козирком.

– Ви не помиляєтесь?

– Склерозом ще не страждаю, – ображено буркнув.

Повідомлення Микичура мене схвилювало, бо я пам'ятав, який одяг був на Русланові. Його мати згадували кепочку з написом «Крим». Куди ж він її подів? Хм, дивно. А що скажуть з цього приводу Радутний і Русланів товариш Віталик? Чи вони помітили кепочку? Може, це перша зачіпка?

– За цей час нічого не трапилось на станції?

– Ніби нічого… – замислився дядько. – Однак… Ет! – махнув рукою. – Дрібниця, нема про що говорити.

– А ви скажіть, – наполіг я.

– На другий день виявилося, що у Радутного зі швертбота хтось поцупив якір. Він його завжди брав у мене, щоб постояти на воді, спокійно підвести підсумки заняття, дати пораду.

– Хіба у вас нема сторожа?

– Є, та якір зник. Я ж за все складське відповідаю…

– І це перша крадіжка на станції?

– Інколи пропадають дрібниці, – звівся, даючи зрозуміти, що пора йому братися до роботи. – А Руслан знайдеться. Мабуть, щось у їхній сім'ї негаразд.

Я сперся ліктями на поручні й дивився на яхти, чекав, коли пристане до берега катер з Радутним. Мені не давали спокою два факти: відсутність кепочки на Руслані й крадіжка якоря, бо, як і Микичур, не вірив, що хлопчина зник не з власної волі. Мине день-два, і він повернеться до батьків. Але перевірити факти треба і розшукати Руслана теж. А кепочку він міг віддати Віталику, який проводжав його на тренування. Щодо якоря… Звичайна, напевне, крадіжка у місті, де повно човнів.

На причал безперервно набігали хвилі, хлюпотіли під дошками, і мені ввижалося, що стою на хисткій палубі, і гойдався суходіл, плесо у жмурках… Від незвички запаморочилася голова. Я відвів погляд од води і побачив катер, що мчав, задерши ніс, до берега.

Катер хвацько розвернувся, приткнувся бортом до старої автомобільної покришки. З нього на причал зіскочив ставний, чорночубий чоловік у синьому спортивному костюмі, з мегафоном. Він, Радутний. Зупинився, поговорив з двома засмаглими хлопчаками в плавках, посварив їх пальцем – вони білозубо засміялися, оточили його інші, Радутний щось їм розповідав, робив рухи рукою, як ото командир ланки літаків, коли аналізував польоти. Підлітки захоплено дивилися на тренера, і я подумав, що гарна в нього робота – виховувати молодь мужньою і сильною.

Ось Радутний вийшов із гурту, приклав мегафон до губів, і над причалом пролунав його гучний голос.

– Увага! За півгодини прибрати яхти і підготуватись до екскурсії в Музей морського флоту!

Юнаки метнулися до своїх суден.

До мене підходив Радутний. Під костюмом вгадувалося дуже треноване тіло. Лице крупне, чорноброве, хвилясте волосся зачесане назад, на лівій щоці симпатична родимка. Він мав років сорок, сповнений відчуття власної гідності. Такі подобаються жінкам. Я зиркнув на його праву руку – на безіменному пальці жовтіла масивна обручка.

– Я до вас, товаришу Радутний.

Він глянув на мене відсутнім поглядом, і я зрозумів, що тренер думав про щось своє.

– Пробачте, ви до мене? – перепитав, закліпавши повіками.

– Так. Інспектор Загайгора.

– З облвно? – вже осмислено дивився карими очима.

– З карного розшуку.

Радутний звів брови, мабуть, дивуючись моїй появі.

– Так швидко?!. – мимоволі вирвалося у нього, та нараз опанував собою, насупився. – Значить, справа серйозна, якщо ви тут?

– Розслідування покаже, Павле Трохимовичу. А ви нам повинні допомогти.

– Гм, розслідування… – тренер посміхнувся. – А не передчасно забили тривогу? Просто дитячі вибрики, наслідки перехідного віку або… сімейні незлагоди. Руслан – хлопець з характером.

– У нас заява Табурчак, і наш обов'язок – знайти її сина, – відповів я, а про себе зауважив, що міркування Радутного співпадають з моїми попередніми роздумами.

– Ходімо до мене, – запросив тренер. – У кабінеті спокійніше.

Я пішов за ним. Піднялися східцями до будинку з черепашника. Радутний відімкнув двері. Ми увійшли до невеликої кімнати з вікном на лиман. У ній, крім стола телефоном, ще стояло кілька стільців, вузька шафа, крісло в кутку, на стіні висіла чеканка – вітрильник серед розбурханого моря, великі фотокартки яхтсменів-чемпіонів, вимпели. На саморобних полицях стояло з десяток кубків.

Тренер поклав мегафон на стіл і сів на підвіконня, мов не збирався зі мною довго розмовляти. Авжеж, через півгодини похід до музею. Він нетерпляче поглядав на мене наче квапив із запитаннями.

– От щодо характеру… – почав я… – Який він у Руслана?

– Хлопчик здібний, – сказав Радутний не замислюючись. – Розвинутий фізично і розумово, начитаний, як для свого віку, дуже впертий, проте ні з ким не товаришував з яхтсменів. Мабуть, тому, що завжди поспішав додому. Ще – відвертий, дисциплінований.

– У чому саме впертий?

– Бачите, вітрильний спорт вимагає наполегливої праці, і не кожний з восьми літ здатний іти до визначеної мети, – пояснив Радутний. – Та ще й ризик. Щоб перемогти страх перед водою й глибиною, треба мати добрий гарт. Знаєте, про такого сина можна тільки мріяти. Ви бачилися з його батьками?

– Лише з матір'ю. Батько у відрядженні.

– У відрядженні? – зраділо перепитав. – А часом Руслан не до нього?…

– Навряд. Він же знає, що означатиме для матері його вчинок.

– Н-да, Руслан любив маму, – погодився Радутний. – А взагалі, чужа сім'я – темний ліс. Та й ніколи він не розповідав про своїх батьків.

– Ви не помітили того дня ніяких змін у його поведінці, настрої?

– Ні. Спокійний, врівноважений, як завжди. Ні, – розвів руками. – Ще співав свою улюблену пісню з кінофільму «П'ятнадцятилітній каштан»: «Кто привык за победу бороться…»

– Хм… Ви часто висаджували його на набережну?

– Траплялось. Хлопчина стомлювався на додатковому тренуванні, і я сам ставив швертбот, прибирав, – зніяковів Павло Трохимович. – Все ж дитина…

Мені подобався тренер чіткими відповідями без довгих пауз, що свідчило про знання своїх вихованців. У нього, був упевнений, не сьогодні склалася думка про Руслана. І тримався зі мною тренер вільно, наче з давнім знайомим. От лише розмова була не з приємних, і це ми обидва г зуміли.

– Ви бачили, як Руслан ішов по Пушкінській?

– Як вас.

– У що він був одягнений?

Радутний на мить замислився і сказав:

– Сині прості штани, біла футболка, коричневі сандалі і… Все.

– Без кепочки?

– Без… – Тренер глянув у вікно й спохмурнів, мабуть, помітив якийсь нелад. – Вибачаюсь, я зараз…

Він залишив кімнату. Я скористався з його відсутності й наважився подзвонити Табурчак. Присунув до себе телефон, набрав номер. Валентина Гнатівна відразу підняла трубку.

– Руслане, це ти? – пролунало, сповнене надії і тривоги, її запитання. – Ти?!

У мене тоскно защеміло серце.

– Турбує Загайгора. Ваш чоловік ще не повернувся з відрядження? Йому не повідомили? – навмисне перебив її, щоб не поглиблювала свій відчай, який терзав мені Душу.

– Нема Вадима… нема… нікого… – і стишено додала, ніби здолала страшенну втому: – Віталик уже вдома… Віталик…

Табурчак поклала трубку, а її голос звучав у мені, зболений і надсадний, і я ніяк не міг його позбутись. Добре, що не сказав їй про кепочку, а то ще дужче хвилювалася б. Я не надавав тій кепочці великого значення. Ну, прийшов без неї. І що? Мабуть, віддав Віталику або по дорозі здерли хлопчаки-бешкетники. Втім, буде видно.