Свідків злочину не було - Тимчук Віктор. Страница 9

– Дякую. Вже язик од них болить, – відмовився хлопчина.

– Ох, болить.!. – слізно повторила. – Де ж твій товариш, Руслан, га? Часом не захворів?

Віталик запитливо подивився на мене, ніби я мав дати йому дозвіл на розмову з жінкою. Я похмуро відвернувся. Хлопчина правильно зрозумів мене і нічого не сказав базарувальниці. Мені не хотілося, щоб вона знала про зникнення школяра. Не викликала вона у мене ні крихти симпатії. І не через торгівлю на вулиці, ні. У ній вгадувалася нещирість. Втім, може, я помилявся, довірився інтуїції? Адже вчора для жінки я був наче заклятий ворог, а сьогодні вона улеслива. Чому такі зміни?

– Де ж він, Віталику? – допитувалась навздогін.

Віталик – ні пари з уст. Він гордовито йшов поруч зі мною. На скельцях його окулярів ряхтіли сонячні блискітки, вони падали, коли він повертав голову, на стіну будинку двома зайчиками, які пустотливо рухались, мов наздоганяли один одного. Я подумав, що надовго не вистачить у Віталика сили волі мовчати, а ще коли сам вертатиметься додому, то базарувальниця обов'язково його перейме і доконає своїм розпитуванням.

– Давно ця тьотя продає тут зернята?

– Як тільки ми переїхали сюди, – охоче відповів Віталик.

– А раніше де вона торгувала?

– На Водопої, коло Русланового старого будинку.

– І вона там живе?

– Не знаю. Вона добра: часто пригощає нас насінням, особливо Руслана, – зніяковіло сказав Віталик, і я остаточно переконався, що він усе їй розповість.

Нехай. Врешті, це невелика таємниця. Та й відома вже вона мешканцям усього будинку, де жили Табурчаки. Таке важко приховати від людей. І все ж поведінка базарувальниці дивна, якщо аж з околиці возила сюди на продаж зернята. Вирішив поцікавитись її адресою і загадав собі перевіряти кожен дріб'язковий факт, аби довести розшук до кінця без прикрих помилок. Я не дуже переймався мінливим характером базарувальниці. З власного досвіду переконався, що на свої вчинки люди завжди мали обгрунтовані пояснення, іноді сміховинні, яких навіть вигадливому розуму не передбачити.

Ми дійшли до вулиці Свердлова.

– Вертайся, друже, додому, – сказав Віталику і подав йому руку, мов дорослому, – те хлопчині, помітив, сподобалось.

Тепер розслідування зацікавило мене по-справжньому, особливо мешканці шостої квартири. Я не міг передбачити, що нового вони додадуть до пошуку. Сподівався натрапити на слід, який проллє світло на всю подію.

Після Віталикових пояснень справа про грабіжництво відійшла на другий план. Хоча… це теж не рядове хуліганство, за яке дають 15 діб. Але я згадав Валентину Гнатівну, її згорьоване обличчя… Вона – мати. І з чим порівняти її горе?! Хай навіть Руслан сховався навмисне, я повинен знайти його, повернути матері радість і спокій. А потім вони розберуться, хто правий, а хто винний.

Вдруге йшов вулицею Свердлова. Учора навіть не думав, що повернуся сюди. Тоді я інакше дивився на зникнення Руслана. А тепер, коли думав над тим, то хвилювався й чекав якоїсь неприємності, несподіваного повороту в пошуку. Згадав, що деякі на перший погляд прості справи, які колись розслідував, виявилися заплутаними й складними.

Сьогодні ще треба знайти Бориса Луцика – шофера автобуса. Коли б він пам'ятав Хрипливого і де той зійшов! До автобуса четвертого маршруту він заскочив не випадково, ні. То шлях його відступу про всяк випадок. Хитрий, нічого не скажеш. Навіть таке передбачив. Справді досвідчений? Удар у нього відпрацьований, як у боксера. Тут ніяких сумнівів.

Ось і сто восьмий, п'ятиповерховий, нічим не примітний, облицьований білою плиткою будинок. Подивився на вікна й балкони. Біля першого під'їзду на лавці сиділа жінка років двадцяти п'яти і погойдувала дитячу коляску. Пройшов мимо них, піднявся на другий поверх. Відразу праворуч шоста квартира. Двері оббиті чорним дерматином, із оглядовим вічком. Натиснув кнопку дзвінка. Він різко дзеленькнув. Прислухався: нічого й нікого не чути. Натиснув іще раз. Тихо. А чомусь здалося, що хтось принишк по той бік дверей і стежив за мною у вічко.

Постояв хвилини дві, повернувся йти і помітив, що внизу, на сходах, майнув квітчастий рукав халата. Здогадався, що за мною підглядала ота жінка. А може, вона з шостої квартири? Дивак же я: хіба когось застану о цій порі вдома – дорослі ж на роботі, а діти у піонерських таборах чи на пляжі.

Надворі молода мати все ще погойдувала дитячу коляску, наче й не залишала лавки. Молодиця крадькома зиркнула на мене і задумливо втупилася в простір, заворушила повними губами, ніби нишком наспівувала якусь пісню.

– Скажіть, коли можна побачити жильців із шостої квартири? – звернувся до неї.

– І ви до Шулешко? – не то здивовано, не то презирливо запитала.

– До них, – непевно відповів.

– Вона була дома, – і багатозначно додала: – І не сама.

Не зрозумів її натяку.

– А ввечері?

Жінка посміхнулася:

– О, вечорами у них завжди прийоми…

Вони, мабуть, ворогували, як це трапляється іноді між сусідками. Звичайно, з цього я міг скористатися, навіть кортіло показати фотокартку Руслана, але стримався. Вирішив навідатись пізніше.

– А на прийомах весело? – жартома кинув.

– Так веселяться, аж Оксана прокидається, – гнівно сказала. – В середу таку зчинили бучу… Тьху, – забубоніла.

Я пішов до зупинки трамвая. Був спокійний – ті Шулешки нікуди не дінуться. Оглянувся на будинок, пошукав очима їхні вікна. Он вони, запнуті білими фіранками.

Сьогодні мені пощастило: завдяки Віталику знайшов важливий факт. Звичайно, він став би вагомішим, коли б стосувався зворотного шляху Руслана, його повернення з тренування. Ще б водій автобуса подав хоч маленьку звістку про Хрипливого – і тоді…

Порівнявся з павільйоном «Овочі – фрукти» і побачив базарувальницю. Вона йшла назустріч, тримаючи під пахвою ослінчик, зігнута під вагою торбини, що здіймалася за плечима незугарним сірим горбом. Барвиста хустина сповзла з її голови, й давно не фарбовані коси пасмами спадали їй на очі, вона щоразу відгортала їх вільною рукою, в якій затисла жужмом газети для кульків.

Базарувальниця поспішала, важко дихала. Я поступився, і вона пройшла мимо, човгаючи збитими босоніжками. Навіть не підвела голови, не глянула, мабуть, не впізнала, а швидше зовсім не звернула уваги на мене. Куди вона йшла? У неї ж постійне місце на Декабристів, а виявилося – ще й тут. А може, живе на Свердлова?

Я став під акацією і дивився, куди вона піде. Перетнула вулицю і стомлено сперлася на стовбур платана. Опустила на тротуар торбину, поставила стільчик і сіла, вдивляючись у будинок навпроти. Я й собі подивився в той бік. Так це ж дім Шулешко! Оце так відкриття. Невже Віталик їй все розповів і вона слідкувала за мною? Але навіщо? Чому розклалася зі своїм насінням саме перед тим будинком? Тим більше, тут не жваве місце для торгівлі.

Дивно, і край. Аж завагався: чи шукати водія автобуса, чи постежити за нею? Проте я ще нічого не знав про Шулешків і які у них стосунки з базарувальницею. До речі, і базарувальниця – загадка. Може, я перебільшував і тому ускладнював ситуацію, яка проясниться, і з'ясується, що між ними нема ніякого зв'язку. Власний досвід підказував не гарячкувати і не полохати можливих свідків.

Сів у задушливий трамвай. Масна лискуча колія зміїлася незнайомими вулицями. Ось на повороті мигнуло плесо лиману з вітрильниками, потім знову потяглися однакові п'ятиповерхові будинки.

Виїхали на проспект Леніна. Я зійшов на Гарматній і насилу впізнав її вдень. На зупинці, під рідколистою акацією кілька пасажирів чекали автобуса. Неподалік продавали морозиво, і я купив собі вершкове. Лавки, що стояли на доріжці перед зеленим газоном, були не займані, і я сів на крайню.

Моє морозиво скінчилося, й хотілося ще, але лінувався навіть поворушитися в розпеченому повітрі, яке розморило мене, ніби на пляжі, й підступно хилило на сон.

З'явився автобус. Повернув на зупинку. Придивився: четвертий маршрут і номер… Він, Борис Луцик. Я відразу схопився на ноги. Шофер, середнього зросту, в картатій сорочці із закачаними рукавами, виліз із кабіни й зазирнув під днище машини, обійшов її, прискіпливо придивляючись до коліс, потім підняв капот і почав копирсатись у двигуні. Я зупинився поруч і з приємністю відчув гострий запах бензину, від якого почав відвикати вже без своєї «Яви».