Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 14

Далі, за тим караваном мулів, дорога була безлюдна, і ми бралися все вище узгір'ями, а тоді, переваливши через відріг довгастого пагорба, почали спускатися в річкову долину. Обабіч дороги стояли ряди дерев, і за рядом праворуч я побачив річку — прозору, швидкоплинну й мілку. Вода струміла по дну річища вузькими потічками між смугами піску та каміння, а подекуди розтікалася ясним сяйвом у своєму кам'янистому ложі. Попід самим берегом я бачив глибокі затони, де вона голубіла, мов небо. Бачив і арки кам'яних містків над річкою, до яких вели стежки від дороги. Ми проїжджали повз кам'яні будинки селян, із схожими на канделябри грушевими деревами проти південних стін, повз кам'яні огорожі в полях. Дорога довго йшла долиною, а потім ми знов повернули нагору, між пагорби. Крутий узвіз вився й петляв каштановими гаями, та врешті дорога вирівнялась і пішла узгір'ям. Я подивився вниз і побачив крізь дерева ген у долині освітлену сонцем річку, що розділяла два війська. Ми їхали новою кам'янистою військовою дорогою, яка йшла гребенем узгір'я, і я бачив на півночі два гірських пасма, зелені й темні до засніжених вершин, а вище білі й яскраві проти сонця. Потім, коли дорога знов пішла на узвіз, я побачив і третє пасмо — ще вищі засніжені гори, білі, мов крейда, з якимись наче борознами на схилах, — а далеко за ними видніли й інші, і ти вже не знав напевне, чи справді бачиш їх, чи вони тобі тільки ввижаються. То все були австрійські гори, ми таких не мали. Попереду дорога, виписавши дугу, повертала праворуч, і я побачив, як далі вона круто спускається між дерев. Дорогою ішли солдати, і ваговози, і мули, що тягли гірські гармати, і коли ми теж почали спускатися, тулячись біля самого краю, я побачив унизу річку, понад берегом — рейки та шпали залізниці, далі — старий міст, що ним залізнична колія ішла на той бік, а там, за річкою, — поруйновані будинки містечка, яке ми мали взяти.

Розділ IX

На дорозі був чималий рух; обабіч стояли заслони з сухих кукурудзяних стебел і солом'яних мат; такі самі мати прикривали дорогу згори, і здавалося, ніби то вхід у цирк або ж селище дикого племені. Ми поволі їхали цим солом'яним тунелем, аж поки вибрались на розчищену відкриту місцину, де колись була залізнична станція. Тут дорогу приховувало берегове узвишшя; на його схилі, що тягнувся вздовж дороги, були окопи, а в окопах солдати. Сонце сідало, і, дивлячись понад тим узвишшям, я бачив над пагорбами за річкою спостережні аеростати австрійців, темні на тлі призахідного неба. Ми поставили машини за цегельнею. Випалювальні печі та кілька глибоких кар'єрних ям були пристосовані під перев'язні пости. Там я побачив трьох знайомих лікарів. З розмови із старшим, майором, я дізнався, що коли розпочнеться наступ і наші машини завантажать, ми поїдемо назад тією ж таки замаскованою дорогою, а тоді піднімемось на узгір'я, де є ще один пост, і там поранених перевантажать на інші машини. Майор побоювався, щоб на дорозі не виникла тиснява. Адже то була єдина дорога. Її замаскували, бо австрійці мали добрий огляд з того берега. Тут, у цегельні, нас захищало від рушничного й кулеметного вогню берегове узвишшя. Через річку вів один-єдиний потрощений міст. Коли почнеться артилерійський обстріл, сапери наведуть ще один міст, а частина війська переправиться по мілкому біля закруту річки. Майор був невеличкий на зріст, з підкрученими догори вусами. Він воював у Лівії і мав дві нашивки за поранення. Він сказав: якщо все буде добре, він подбає, щоб мене нагородили. Я висловив надію, що все буде добре, а за мене, мовляв, не варт турбуватися. Тоді спитав, чи немає в дворі якогось великого укриття, щоб примістити водіїв, і він послав солдата провести мене. Я пішов за солдатом, і він показав мені укриття, дуже надійне. Водіям воно теж сподобалось, і я залишив їх там. Майор запросив мене випити з ним і з двома іншими офіцерами. Ми випили рому, як добрі друзі. Надворі посутеніло. Я спитав, коли має розпочатись наступ, і мені сказали, що тільки-но споночіє. Я повернувся до водіїв. Вони сиділи й розмовляли, а побачивши мене, замовкли. Я дав їм по пачці «Македонії» — нещільно набитих сигарет, з яких висипaвся тютюн, і треба було закрутити кінчик, перше ніж припалити. Маньєра черкнув запальничкою і пустив її по колу. Формою запальничка була як радіатор «фіата». Я розповів їм про те, що почув сам.

— А чого ж ми не бачили того поста, як їхали сюди? — запитав Пассіні.

— Він трохи далі за поворотом.

— Буде колотнеча на тій дорозі,— сказав Маньєра.

— Змішають вони нас із г……

— Схоже на те.

— А як з харчем, лейтенанте? Коли розпочнеться веремія, буде вже не до того.

— Піду спитаю, — відказав я.

— А нам сидіти тут чи можна погуляти?

— Краще сидіть туті

Я знов пішов до майорової землянки, і він сказав, що скоро над'їде польова кухня і водіїв нагодують. Якщо вони не мають казанків, він позичить їм. Певно, що мають, відповів я. Тоді повернувся і сказав водіям, що покличу їх, коли привезуть їжу. Хоч би встигли до обстрілу, зауважив Маньєра. Потім усі четверо мовчали, аж поки я пішов. Вони були робочі люди й ненавиділи війну.

Я вийшов поглянути на машини й побачити, що діється довкола, а тоді повернувся й сів в укритті разом з водіями. Ми сиділи просто на землі, прихилившися спинами до стіни, і курили. Надворі вже майже зовсім споночіло. Земля в укритті була тепла й суха, і я сперся плечима на стіну й напівлежав, розслабивши м'язи.

— Хто має наступати? — запитав Гавуцці.

— Берсальєри.

— Самі берсальєри?

— Здається, що так.

— Замало, як на справжній наступ.

— Мабуть, вони лише відвертатимуть увагу, а справжній наступ буде десь в іншому місці.

— А ті, що йдуть у наступ, знають про це?

— Навряд.

— Певно, що не знають, — сказав Маньєра. — Коли б знали, не пішли б.

— Е, пішли б, — докинув Пассіні.— Берсальєри дурні.

— Вони хоробрі і дисципліновані солдати, — мовив я.

— Вони мають широкі груди й міцне здоров'я. Та все одно вони дурні.

— А от гренадери високі на зріст, — сказав Маньєра. То був якийсь жарт. Вони всі засміялися.

— Ви були тут, лейтенанте, коли вони не схотіли наступати і з них розстріляли кожного десятого?

— Ні.

— Таке справді було. Їх вишикували й вивели із строю кожного десятого. I карабінери їх розстріляли.

— Карабінери! — сказав Пассіні й плюнув собі під ноги. — Але ж і ті гренадери — всі понад шість футів на зріст. А наступати не схотіли.

— Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, — сказав Маньєра.

— З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні.

— Деякі офіцери пішли самі.

— А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу.

— Дехто з солдатів теж пішов.

— Тих і не шикували, коли відлічували десятих.

— Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, — сказав Пассіні.— Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівчатками. Все з карабінерами. — Він засміявся. — А тепер біля їхнього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно.

— Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ.

— Та ні. Альпійські стрільці пішли б. I оті гвардійці Віктора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів…

— Берсальєри теж тікали, А тепер хочуть забути про це.

— Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте. Evviva l’esercito [14],— ущипливо мовив Пассіні.

— Знаю я ваші балачки, — відказав я. — Та поки ви справно водите машини й шануєтесь…

— …і інші офіцери не чують цих балачок, — докінчив Маньєра.

— Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше.