Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 48

Зараз, коли в будинку настала тиша, старий насторожено прислухався до кожного шарудіння, до кожного звуку. Збуджений побоюваннями мозок робив найфантастичніші припущення.

Вагнер встав і навшпиньках вийшов у передню, до сходів, що ведуть у мезонін. Тут він зупинився. Нагорі було тихо. Десь співав невгамовний цвіркун.

«Мабуть, сплять», подумав старий і, заспокоєний, повернувся до своєї кімнати.

Але квартиранти і не думали спати. Двоє вікон мезоніна, щільно запнуті килимом і ковдрами, не пропускали назовні світла. За освітленим яскравою лампою столом, з навушниками на голові, сидів Грязнов. Сьогодні четвер – умовний час, і Андрій жадібно ловив позивні Великої землі, дані «Грізним».

Ожогін уважно стежив за своїм другом, за положенням його руки, за виразом обличчя. Раптом Грязнов увесь напружився, кинув на Микиту Родіоновича радісний погляд і почав вистукувати ключем.

Це був перший зв'язок з Великою землею. Якщо в умовах залишеного ними окупованого міста робота майже кожної нелегальної радіостанції могла бути виявлена ворогом, то тут, у Німеччині, така можливість значно зростала. Отже, треба було щось таке вигадати, що виключило б можливість провалу.

Допоміг справі Долінгер. Йому було ліньки складати своїм учням двічі на день тексти для тренувальних передач, і вони одержали можливість передавати депеші довільного змісту.

Після довгих роздумів друзі вирішили так складати депеші, щоб вони не викликали підозрінь у Долінгера і водночас містили в собі дані, які цікавлять Батьківщину.

Передусім це рішення треба було передати на Велику землю. Туди необхідно було передати і умовний код, щоб у слові або фразі, які нічого не означають для Долінгера, свої могли знайти те, що вклали в них Ожогін і Грязнов, – те, що цікавило Батьківщину.

Через дванадцять хвилин Грязнов закінчив передачу і одержав з Великої землі підтвердження, що вона прийнята. Тепер треба було чекати відповіді.

Андрій згорнув рацію, закрив чемодан і сховав його.

– Як? – спитав Ожогін.

– Прийняли… Слухати наказали через три години.

Три години – це багато: можна і відпочити. Спати, звичайно, не хотілося. Друзі прилягли на одне ліжко і почали розмовляти.

Сьогодні – четверта ніч на новому місці. Вони уважно придивлялися до господаря будинку – Вагнера, про якого багато чули частково від Юргенса, частково від Долінгера. Вагнер у гітлерівців вважався людиною не зовсім благонадійною: тому їх до нього й поселили. Старший син старого архітектора, комуніст, задовго до війни був арештований, і з ним, здається, розправилися гестапівці. Молодший син, Карл, пропав без вісті на Східному фронті. Але чи так це насправді? Відомості вимагали перевірки.

Від очей Ожогіна і Грязнова не приховалися відносини, що були між Вагнером та його робітником. Віч-на-віч вони поводилися один з одним дуже просто; у присутності сторонніх Вагнер на робітника покрикував.

За яких обставин Алім потрапив у полон? Як заволодів ним Вагнер?

Не залишилось для друзів непоміченим і те, що в будинку Вагнера кілька разів з'являлися сторонні особи, з якими господар залишався на самоті. Мета їх приходу була неясною. А два дні тому Ожогін став свідком цікавого епізоду.

Рано-вранці Микита Родіонович через вікно виліз на дах будинку і почав установлювати антену. Промені сонячного світла били в обличчя, в очі, заважали працювати. Ожогін повернувся спиною до сонця, сів біля стіни мезоніна і почав з'єднувати два куски дроту. Внизу лежало подвір'я, далі – сусідній сад, а ще далі починався лісок. Микита Родіонович хотів уже встати і підвісити антену, коли побачив у саду робітника Вагнера. Той підійшов до великої яблуні, озирнувся довкола, швидко сунув руку в дупло, вийняв звідти чи то згорток, чи то вузлик невеликого розміру і сховав у кишеню. Потім так само швидко повернувся в будинок.

«Оце номер… – сказав про себе Микита Родіонович і спробував запам'ятати яблуню. – Що ж він там ховав?»

Закінчивши встановлення антени і повернувшись до кімнати, він розповів про все бачене Андрію.

– Давайте… далі… постежимо, – запропонував Андрій.

Протягом двох днів друзі по черзі стежили за яблунею. Вагнер і його робітник підходили до неї двічі. Кожного разу вони щось виймали з дупла і відносили в будинок.

Характерно, що поява господаря або робітника в саду біля яблуні збігалася з приходом у дім когось із сторонніх.

Одного разу прийшов жебрак, іншим разом – майстер-водопровідник, після нього – сажотрус, потім – електромонтер, який перевіряв лічильник.

– Тут безперечно щось не так, – міркував Микита Родіонович.

– Єдиний вихід – самим залізти в дупло і переконатися наочно, що там зберігається, – запропонував Андрій.

Микита Родіонович не заперечував.

Уночі, коли в будинку все затихло, Андрій вийшов у сад і, засунувши руку в дупло, вийняв досить великий згорток, перев'язаний шпагатом. Сховавши його в кишеню, юнак повернувся в мезонін, де його з нетерпінням чекав Микита Родіонович.

У згортку виявилось кілька сот листівок, розміром не більше від поштових листівок.

– Розумієш, у чому справа? – спитав Ожогін, виймаючи із згортка одну листівку. – Швиденько піди і поклади на місце. Можливо, вони будуть потрібні раніше, ніж ми гадаємо.

Андрій поклав листівки в кишеню і тихенько пішов униз.

У листівці йшлося про те, що чесні німці повинні сприяти перемозі союзників, знищувати гестапівців, есесівців – справжніх ворогів майбутньої Вільної Німеччини.

Тієї ночі друзі довго не могли заснути.

– Що ж це виходить, Микито Родіоновичу? – питав Андрій. – Куди ми потрапили?

– У дуже цікавий будинок! – весело відповідав Ожогін. – Тільки обережність, обережність і ще раз обережність! Можна гадати, що наш господар зв'язаний з якоюсь патріотичною організацією німців. За допомогою листівки я спробую викликати його на відверту розмову.

… Час минув непомітно, і за кілька хвилин до початку радіосеансу Грязнов вийняв з чемодана рацію.

З яким хвилюванням чекали друзі першої вісточки, першого привіту з Великої землі! Якими довгими здавались короткі хвилини!

Андрій старанно застругав п'ять олівців, поклав їх перед собою, взяв прес-пап'є і притиснув кілька аркушів паперу, щоб вони не рухалися, та прилаштував навушники.

І нарешті Батьківщина заговорила…

Ожогін збуджено ходив по кімнаті, а Грязнов наносив на папір знаки.

Майже півгодини тривав прийом, але це вже не хвилювало друзів: чим більше передавала Велика земля, тим краще.

– Нате… – промовив Андрій, скидаючи навушники і простягаючи списаний аркуш старшому товаришеві.

Андрій почав укладати рацію, а Ожогін сів за розшифровку депеші. Минула добра година, поки незрозумілі на перший погляд рядки набули певного змісту.

Ініціатива розвідників-патріотів була схвалена. Більше того: їм подавався розширений код, який значно полегшував передачі у відведений для роботи з Долінгером час. Батьківщину цікавили певні дані, і про все це було сказано чітко і ясно.

– Микито Родіоновичу, ми знову не самі, знову разом з усіма! – Андрій, веселий, збуджений, бігав по кімнаті.

– Так, Андрійку, – Микита Родіонович обняв друга за плечі, – ми знову на бойовій вахті, і від нас чекають активних дій.

Головне полягало в тому, що в майбутньому, проводячи сеанси з Великою землею, друзі могли не боятися за наслідки: адже вони просто «працюють» з Долінгером, виконують його завдання.

Відразу ж склали текст радіограми на завтрашній денний, сеанс. Треба було запитати Велику землю, чи відома їй доля німецького солдата Карла Вагнера.

Приблизно через годину Ожогін погасив світло, зняв маскування з вікна і навстіж розчинив його.

– Постіймо так, Андрійку, – тихо сказав Микита Родіонович, – помріємо кожен про себе.

V

Удень все населення міста вигнали на земляні роботи. У садах, скверах, у тінистих алеях поспіхом копали довгі й короткі зигзагоподібні щілини, окопи. В дворах і на площах обладнували криті, з кількома виходами бомбосховища.