Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 50

– У дуплі знову щось є, – пошепки сказав Ожогін.

– Про це ми зараз дізнаємось, – відповів Андрій.

Обидва вийшли із схованки і обережно наблизилися до яблуні. Нетерплячий Андрій встромив руку в дупло:

– Ото! Знову листівки, і багато…

– Тихше, – попередив його Микита Родіонович. – Виймай.

Тверда пачка листівок була перев'язана шпагатом. Ожогін витяг з середини кілька штук, а решту поклав назад. Ледве він встиг зробити це, як скрипнули двері. Друзі швиденько сховалися за стовбурами дерев. З ганку зійшов старий Вагнер і пішов по стежці. На півдорозі він зупинився, постояв з півхвилини, ніби щось обмірковуючи, а потім підійшов до яблуні. Вийнявши з дупла згорток, старий потримав його, тяжко зітхнув і поклав назад.

Вагнер не знав, що робити. Він хотів зустріти людину і попередити її, але запізнився. Як же бути? Вийняти листівки з дупла і віднести додому – рисковано й нерозумно; залишити тут – теж. Спалити! Це, мабуть, найвірніший засіб, найкращий вихід з становища. Взяти зараз їх з собою на кухню, облити гасом і спалити, щоб сліду не лишилось. Але Вагнер вагався. Він дуже добре знав, скільки коштують ці маленькі аркушики паперу, скільки ночей, сили, здоров'я забирають вони у патріотів, яка небезпека загрожує товаришам, що їх випускають. Невже те, що створено впертою, сповненої небезпеки працею, що повинно завтра, позавтра розійтися по руках, він, Вагнер, візьме і знищить за кілька хвилин?

«Ні-ні! – прошепотів старий. – Нехай лежать. Нехай буде, що буде…»

… Ця ніч була ще тривожнішою, ніж минула. Вагнер чекав обшуку, але ніхто не з'являвся. Не прийшли і вдень. Це ще більше занепокоїло старого. Вагнер побоювався стеження, тому Алім постійно чергував біля вікна. Всі товариші, крім Гуго Абіха, були попереджені. Гуго був товаришем сина Вагнера – Oтто. Тоді, при вбивстві Отто, він чудом вирвався з лап гестапо: йому вдалося приховати свою приналежність до компартії.

Гуго не взяли в армію через велику короткозорість, і він працював креслярем у лабораторії авіаційної фірми «Фокке-Вульф».

Але Гуго не приходив. Невже з ним що-небудь трапилось?

Вагнер і Ризаматов не знаходили собі місця, з хвилини на хвилину чекаючи появи гестапівців.

Ожогін і Грязнов навмисне уникали зустрічі з господарем, але уважно стежили за ним. Згорток так і лежав у дуплі, і їм було ясно, що Вагнер, під загрозою провалу, не бере його. Але комусь він все-таки повинен віддати листівки!

Минуло три дні. Микита Родіонович лежав на ліжку, обмірковуючи текст радіограми, яку вони повинні були передати на Велику землю.

– На подвір'я зайшла незнайома людина, – пролунав голос Андрія.

Ожогін встав з ліжка.

– Наглядай за садом, – попередив Микита Родіонович.

Грязнов роззувся, відчинив вікно і, подивившись на всі боки, виліз на дах. Він ліг біля стіни мезоніна, звідки було видно сад, і почав стежити. Від нагрітого сонцем даху було жарко. Припікало живіт, руки, груди. Але Андрій терпів. Не раніше ніж через півгодини в саду з'явився Вагнер. В руках у нього була клейончата сумка. Він поволі пройшов центральною доріжкою вглиб саду, постояв кілька хвилин біля стіни, а на зворотному шляху підійшов до яблуні, швидко вийняв з дупла згорток і поклав його в сумку. Тримав себе старий непевно, насторожено, наче відчував, що за ним хтось стежить.

– Листівки в будинку, – доповів Грязнов, повертаючись у кімнату.

– Ну, піду побалакаю з старим одверто, – рішуче сказав Ожогін. – Я вірю, що і в Німеччині є справжні патріоти – антифашисти, які зрозуміють нас, з якими нам по дорозі. Якщо ж усе-таки ми наштовхнемось на зраду, то зуміємо пояснити гестапо, що ми, як «співробітники» Юргенса, повинні були піти на провокацію з метою викриття підпільної організації.

– Правильно, Микито Родіоновичу, – погодився Андрій, – думка хороша. Треба діяти, а викрутитись ми завжди зможемо.

Микита Родіонович одягнув піджак, поклав у кишеню взяті з дупла листівки і спустився вниз. По м'якій килимовій доріжці він тихенько дійшов до кабінету. Прислухався.

До вуха долетіли уривки приглушеної розмови між господарем і гостем.

– Я боюсь арешту. Відчуваю, що мені його не минути, – промовив Вагнер.

Ожогін хотів зайти, але роздумав і залишився у вітальні, розглядаючи велику вазу, оздоблену ляпіс-лазур'ю.

Нарешті двері кабінету відчинилися, і у вітальню вийшов гість Вагнера – худорлявий блондин років двадцяти семи, середнього зросту. Він на мить зупинився і, зустрівши байдужий погляд Ожогіна, попрямував до виходу.

Почекавши деякий час і бачачи, що Вагнер не появляється, Микита Родіонович вирішив сам зайти до нього.

Вікна кабінету виходили в сад і зараз були задрапіровані важкими портьєрами. На стінах у рамках висіли проекти створених рукою архітектора будинків, які одержали свого часу право на життя. Кутом стояв різьблений письмовий стіл, а біля нього – два зручних важких крісла. Старий сидів за столом, спершись головою на руки і затуливши долонями обличчя. Він так заглибився у власні думки, що не помітив появи Ожогіна. Коли Микита Родіонович поклав перед ним пачку листівок, Вагнер здригнувся, відкинувся на спинку стільця і, злякано дивлячись на Ожогіна, завмер у нерухомій позі.

– Я хотів лише попередити вас, – м'яко почав Микита Родіонович, – щоб ви ні мене, ні мого друга не боялися…

Вагнер мовчав. Ліва щока його помітно тіпалась. Старий не знав, як поводитися з небезпечним квартирантом, не знав, що йому відповісти. Він не міг позбутися думки, що гестапо спеціально підіслало до нього своїх лазутчиків і через них намагається викрити патріотичну діяльність антифашистів.

– Ще раз повторюю, – продовжував Ожогін, – що ви можете нас не боятися і продовжувати свою добру справу. Нам відомо, що до вас приносять листівки і що ви їх розповсюджуєте. Людина, яка щойно пішла від вас, понесла листівки, які у вас зберігалися. Нам відомо й дещо інше. – Ожогін вийняв з кишені аркушик паперу і подав Вагнеру.

На аркушику були написані прізвища, ім'я і рік народження його сина, час призову на військову службу, номер частини, в якій він служив.

– Не розумію, що ви хочете цим сказати! – схвильовано промовив Вагнер.

– Йдеться про вашого сина Карла, який нібито загинув на фронті. Але ваш син живий. Взимку сорок другого року він, знищивши спочатку двох гітлерівських офіцерів, пішов до радянських партизанів і зараз працює у них перекладачем, – адже Карл володіє російською мовою.

Старий архітектор узявся за серце, очі його зробилися вологими. Прощання з сином у той далекий літній день постало перед ним з усіма подробицями. Він згадав слова, які сказав Карл, прощаючись: «Тату! Воювати з росіянами я не хочу. Не тому, що я боягуз, що не люблю батьківщини, а тому, що треба бути таким самим чесним німцем, яким був брат». Тоді Вагнер палко обняв сина, поцілував у очі і нічого не сказав.

Потім прийшло повідомлення, що Карл Вагнер загинув на фронті.

– Хто ви такі? – не зміг утриматись Вагнер. – Звідки ви?

– Я і мій друг – росіяни, – відповів Ожогін.

Цього старий ніяк не сподівався.

– Так, росіяни, – підтвердив Микита Родіонович. – І не ті, за кого ви пас вважаєте.

Перебування сина Вагнера серед радянських партизанів, про що було одержано повідомлення з Великої землі, давало підставу говорити з господарем будинку відверто, а відгуки Юргенса і Моллера про нього зайвий раз свідчили на користь старого архітектора. Був, звичайно, в усьому цьому певний риск, але риск розсудливий, який виправдував себе.

А в душі Вагнера боролися протилежні почуття. Він знав, на що здатні гестапівці. Їм не дорого оголосити, що Карл живий, коли він насправді мертвий, або що Карл перейшов на бік радянських партизанів. Якщо всьому повірити, легко потрапити в підготовлену пастку. Чим міг квартирант підтвердити свої слова? Нічим.

– Не говоріть про сина… Не жартуйте з старою людиною… з батьком, – промовив нарешті Вагнер, підводячись. – Це злі жарти.

Микита Родіонович відчував боротьбу в душі Вагнера і вирішив вдатись до останнього, найрішучішого аргументу, який міг розвіяти всі сумніви старого архітектора.