Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 52

Ознайомившись із характером справи, з якою прийшов Генріх, Вагнер вирішив одразу піднятись у мезонін до своїх квартирантів.

– Ви розумієте, товаришу Ожогін, – квапливо почав він, – мій друг не знає російської мови, а у нього в будинку вмирає росіянин, який втік з в'язниці. Я гадаю, що побачитися з ним буде краще кому-небудь із вас… Умираючий, очевидно, хоче щось важливе сказати, а Генріх не може його зрозуміти. За старого Феля я ручаюся, можете не боятись.

Ожогін і Грязнов деякий час вагались, але запевнення і прохання Вагнера змусили їх наважитись на знайомство з Фелем.

– Я його підготую і приведу сюди! – радісно сказав Вагнер. – Тут нам ніхто не перешкодить. – І він знову спустився вниз.

Через півгодини в «кімнату друзів зайшли Фель, Алім і Вагнер.

Генріх був високий, кістлявий, дуже сутулий чоловік. Довге й важке життя трудівника залишило на його широкому обличчі глибокі зморшки.

Фель відрекомендувався колійним обхідником на залізниці. Висловивши радість з приводу зустрічі з російськими товаришами, він розповів, що привело його до Вагнера. Сьогодні вранці, обходячи свою ділянку залізничної колії, він наштовхнувся на людину, яка лежала в кущах. Генріх разом з дружиною переніс невідомого до себе в сторожку. З великими труднощами його привели до пам'яті. У нього дві рани: одна – в ділянці живота, друга – в правій частині грудей. Він втратив багато крові, часто марить і, як гадає Генріх, говорить по-російському. Невідомий звідкись утік, його переслідували, поранили, але подробиці зрозуміти неможливо.

Розповідь старого Феля схвилювала Ожогіна і Грязнова. Треба було щось негайно зробити. Але чи слід іти кому-небудь з них? Чи не буде це великою необережністю? Вирішили, що з Фелем піде Ризаматов.

… До околиці міста Ризаматов і Фель їхали трамваєм. Тут, біля старовинних воріт, була кінцева зупинка, далі починалося шосе, яке пересікало відкриту місцевість.

Генріх пішов попереду, Алім – за ним, на значній відстані: така була умова.

Сонце ось-ось уже мало зайти. Іти було приємно, тіло обвівав легенький вітерець. На обрії виднівся густий лісок, що тягнувся в обидва боки. Алім з особливим задоволенням вдихав чисте лугове повітря.

Коли сонце сховалося за обрієм, Фель і Ризаматов перейшли двоколійну залізницю і вузькою стежкою, яка йшла паралельно до неї, прийшли до сараю.

В сараї на дерев'яній скрині лежав чоловік. На вигляд йому можна було дати років сорок, не менше.

Почувши, що до сараю хтось зайшов, чоловік ледве розплющив, очі і подивився на Ризаматова.

– Здрастуй, товаришу, – сідаючи на землю, промовив Алім і взяв його за руку.

Поранений робив зусилля, щоб підвестися, але відповів лише легким потиском руки і заплакав. Він плакав беззвучно, сльозини одна за одною котилися по неголених щоках.

На грудях у нього Алім побачив випалену цифру «916» – клеймо! Алім здригнувся:

– Я свій, росіянин, комсомолець, розкажи мені про себе, товаришу…

Очі пораненого засяяли. Перемагаючи біль, часто зупиняючись, він почав говорити:

– Звати Василь… Кленов… Двадцять шість років, танкіст, лейтенант. Потрапив у полон під Києвом. Башту танка заклинило снарядом, був контужений… В Тамбові у мене батько, мати… В сорок другому році перевели сюди, на німецький завод.

Кленов говорив майже нечутно, ледве вимовляючи окремі слова.

… На схід від залізниці, у п'ятнадцяти кілометрах, в забороненій лісовій зоні, знаходиться підземний завод. Територія його в радіусі п'яти кілометрів обнесена кількома рядами колючого дроту, через який проходить електричний струм високої напруги. В численних бараках на території заводу – до п'яти тисяч військовополонених. Уся територія заводу добре замаскована кронами дерев і маскувальними сітками. З повітря неможливо помітити ні бараків, ні під'їзних колій вузькоколійної залізниці, що пересікає ліс, ні ретельно замаскованих димарів, ні штабелів снарядів і авіабомб, виготовлених заводом. Маскується сітками також бетонна доріжка, довжиною вісімсот метрів, для посадки і зльоту літаків. Залізнична вітка переривається за кілометр від заводу. Єдиним орієнтиром можуть служити троє озер, які оточують його територію. Завод будувався руками в'язнів і військовополонених. Кожний з них мав номер, випалений на грудях. І кожен мусить померти, щоб сховати з собою таємницю підземної Німеччини. Жодному з будівників заводу не уникнути смерті. У підземелля після завершення будівництва допускалися тільки німці. Полонені останнім часом використовувалися на поверхні землі: для укладки готової продукції, навантаження у літаки і вагони, для підсобних робіт по обслужуванню електростанції, водопроводу. Зараз фашисти приступили до знищення всіх полонених. Тисячі в'язнів, у першу чергу ті, які втратили здатність працювати, – хворі, знесилені, кволі, – вже знищені. Людей цькують голодними собаками, – заганяють у болота і розстрілюють з кулеметів. Частину полонених, ще здатних до будь-якої фізичної праці, вивозять. Вивозять невідомо куди, але, за чутками, у спеціальні табори, де є крематорії для спалення. Зараз на заводі залишилися тільки німці. У передостанню партію, яка мала бути вивезеною, потрапив і він, Кленов. Пому вдалося викинутись із закритого вагона через вікно. Охорона відкрила стрільбу. Врятував ліс. Сходячи кров'ю, знесилений, він повз кілька годин, поки не втратив свідомість…

– Ось, здається; і все… – слабіючим голосом промивин Кленов і, відкинувши назад голову, замовк на кілька секунд. – Запишіть мою адресу… Скажіть рідним, як помер їх син.

VII

Тісний зв'язок, що встановився у Грязнова і Ожогіна і Ватером, Абіхом, а потім і з Генріхом Фелем, привів до активізації боротьби підпільної групи антифашистів. Як і уявляли друзі, група працювала відособлено, ні з ким не була зв'язана. Генріх, характеризуючи кожного учасника, розповів, що всі вони вороги націстів і не побояться піти на смерть в ім'я визволення Німеччини. Багато з них здатні вести активну підривну роботу.

Швидко трапилась нагода показати себе на ділі.

Гестапівцю Лодзе вдалося натрапити на слід антифашистів. Він організував стеження за учасником підпілля, наборщиком однієї з друкарень міста. Загрозу треба було ліквідувати. Виконати небезпечне завдання взявся Абіх: він підірвав ручною гранатою автомашину гестапівця. Лодзе був убитий. Все це трапилося присмерком, і винуватцю замаху, Гуго Абіху, вдалося зникнути.

– Лодзе розірвало навпіл, – доповів він, прийшовши рано-вранці в будинок Вагнера, – і ніякий лікар йому вже не допоможе.

Це була перша бойова операція антифашистів. Через кілька днів Гуго приніс карту місцевості, на якій треба було шукати підземний завод. Абіх взяв її з шухляди стола інженера лабораторії, в якій працював Для цього довелося почекати, поки з кімнати підуть усі співробітники, і підібрати ключ.

– Найдетальніша карта, кілометрівка… Молодець, Гуго! – похвалив Ожогін, беручи карту з рук Абіха. – Вона принесе нам велику користь.

Усі схилилися над картою, розглядаючи район, де мав бути підземний завод. На карті не було ніяких позначень: ні бараків, ні вузькоколійки, ні бетонної доріжки, ні залізничної вітки. Але зате три озера дійсно були позначені. Вони утворювали наче замкнутий трикутник, всередині якого, за словами Кленова, і міститься завод.

Ожогін вирішив сьогодні ж вночі зв'язатися з Великою землею і повідомити її про цей підземний завод.

Під час бесіди принесли телеграму, адресовану Вагнеру, Він розгорнув її, прочитав і криво усміхнувся Телеграма була від його племінника Рудольфа Вагнера. Він повідомляв, що швидко приїде провідати дорогого дядечка.

– Добре, що попереджає, – сказав Вагнер. – Такого племінничка треба остерігатися.

– Чому? – здивувався Андрій.

– Він обрав собі дипломатичну кар'єру. Вступив у папістську партію. Зараз крутиться навколо Ріббентрона і не безуспішно. А має лише одну мету – гроші – і не рахується з засобами для її досягнення. До мене ставиться підкреслено ніжно. Він бачить, що я залишився один, що мій будинок і сад, які йому дуже до вподоби, можуть перейти до нього. Це й змушує його виявляти до мене багато уваги. Але я, здається, постараюся зробити так, щоб він ніколи тут не жив…