Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович. Страница 32

— А далі, — сказав Кузані, — мені потрібен буде сюжет про людей ЦРУ, що працюють з агентурою в Росії. Так чи інакше, — немов вибачаючись, сказав він, — я мушу думати про масового глядача. Потрібен карколомний, чисто шпигунський сюжет, лише тоді глядачі проковтнуть мою основоположну ідею: безвихідь трагічної боротьби гігантів бізнесу; розумні, талановиті люди поступово втрачають почуття перспективи… Боротьба затягує, Дмитре, вона позбавляє людину кругозору, породжує зашореність, сліпу спрямованість до поставленої перед собою мсти…

— Тільки не пиши нової версії роману «Парк Горького», — всміхнувся Степанов. — Якщо хочеш, я пришлю тобі паші офіційні матеріали, фантазуй по них. Будь ласка, зривай їх ізсередини, не погоджуйся — твоє право, але дотримуйся фактів, не вигадуй того, чого ти не знаєш, — вийде лобода…

— Що?

— Це не перекладається, — Степанов знизав плечима. — Лайно, одним словом… Ложка дьогтю в бочці меду…

— Але в принципі тобі було цікаво, коли я читав?

— Дуже.

— Чому?

— Тому що це нова інформація… І ти ставишся з симпатією як до свого сера Пітера, так і до Дейвіда Лі, хоч не любиш їх…

— До цих — так, — погодився Кузані. — Але я терпіти не можу Сема Піма. Ця людина йшла по трупах. Він одержимий. Іноді мені здається, що в ньому прихована паранойя: так він вас ненавидить і боїться…

— Мабуть, все-таки спочатку боїться, а потім ненавидить?

— Ні, все саме так, як я сказав. Колись він чомусь зненавидів вас, а вже потім прийшов страх, який породив неймовірну активність — симптом паранойї, правда…

Степанов розповів Юджину кілька сюжетів, що спали йому на думку: справа Філатова, військовий, якого завербувало ЦРУ в Африці; Пеньковський; історія з Лісником…

— Ти все-таки нав'язуєш мені ваші версії, — посміхнувся Кузані, підводячись з ліжка. — Ти працюєш зі мною…

Степанов зразу ж пригадав Клауса Менарта; Кузані повторив його слова.

— Сьогодні писатимеш? — спитав він.

— Звичайно. Все одно на конференції відчувається якась млявість. Треба чекати головного результату, а це — найгірше; порятунок у роботі; замкнусь і почну диктувати…

— Тобі машина завтра потрібна? — спитав Степанов.

— Ні.

— А вона оплачена?

— Так. На тиждень.

— Можеш позичити?

Кузані витяг з кишені ключі, кинув Степанову:

— Документи в ящику, все застраховано, тільки бензину мало… Якщо в тебе зовсім погано з грішми, можу списати бензин за рахунок продюсера.

— Бензин я дістану, дякую, — відповів Степанов.

— Але тобі справді все це подобається? — настійно й очікувально повторив Кузані. — Ти мені чесно скажи, ми, американці, не боїмося, коли нам кажуть правду… Тільки щоб у вічі, відкрито, а не потайки.

— Я не став би брехати тобі, Юджин. Мені справді подобається твій сценарій, — відповів Степанов; господи, які ж ми всі схожі один на одного, любимо, коли хвалять, конче потрібний детонатор для продовження роботи. — Сценарій чудовий, чесно… Тільки ти ніяк не можеш підійти до фіналу… Ти не без підстави говорив, що не знаєш кінця свого фільму. Мені чомусь здається, що фінал має бути дуже конкретний…

— Як це розуміти?

— Ну, не знаю… Припустимо, Дейвід Лі переміг… Повертається додому, в свій замок на озері Токсідо, — щасливий, сильний, невгамовний, словом, динамічна махина… А дітей його в замку нема… Тихо… Наче в морзі… Розумієш? Малюків викрала мафія, перекупивши секретарку Дейвіда Лі… А мафії заплатив сер Пітер… Лежить собі дід у кардіологічній клініці й не зводить очей з телефону, — знає, що зараз подзвонить Дейвід, «улюблений молодий дружок», передбачається торг… Ти тільки цього торгу не пиши, ми з тобою з іншого дерева, ти просто покажи вбитого горем батька і вмираючого старого, який і на порозі смерті не має наміру здаватися…

2

… Вимагати від письменника, щоб він відтворював життя точно таким, яким воно є (або ще більше, яким має бути), значить розписуватись у своїй дрімучості; цінність літератури визначається мірою наближення до тенденції, це, по-перше, і створення образу, котрий збуджує довіру в читача, по-друге.

Предмет літератури — не копіювання потоку життя, а вичленення з нього таких колізій, які викликають у читача симпатію або ненависть, спонукають до діяння, або, навпаки, стримують від необдуманого вчинку.

Вигадати «життя» неможливо; «з нічого не буде нічого»; але саме літератор, який одержав інформацію (тобто, який має дар спостереження й аналізу), може створити таку книгу, що часом виявляється концентратом правди, в чомусь навіть більш життєвої, ніж саме життя, адже категорія випадковостей, така типова для людської повсякденності, поступається місцем емоціям, поєднаним з логічною структурою письменника, який живе суттю сьогоднішнього дня…

… Кузані не знав і не міг знати, що у відділі «45-в», який відав у Пентагоні питаннями психологічної війни, справді вивчали можливості створення циклу радіопередач про те, що в Радянському Союзі є чимало людей, які зустрінуть американських десантників, скинутих з літаків «Авіа Корпорейшн», квітами, хлібом і сіллю; крім того, заново досліджувалася справа Пауерса, якого селяни зразу ж відправили у відділення «таємної поліції» під Свердловськом; конструювалися нові пояснення, чому саме місцеві жителі не сховали американця; переглядали списки людей, котрі виїхали на Захід, але до того служили в лавах Радянської Армії; добиралися типажі, вигідні стереотипу громадської думки Штатів; створювались макети фотороботів, — усмішка, чарівність, розкованість, — що їх згодом мали завчити аси реклами, перш ніж виступати на екранах телевізорів із сенсаційними інтерв'ю про стан російського тилу.

Він, Кузані, відчував дещо і це його відчуття виявилось дивовижним наближенням до правди.

Однак, коли він писав епізоди про ситуацію в ЦРУ, пов'язані з ракетним концерном вигаданого Дейвіда Лі, його непрофесіоналізм зіграв з ним кепську штуку: кіноверсія Кузані про те, що Ленглі готується закинути в Росію групу асів розвідки, не стала навіть далеким відображенням правди життя.

В дійсності ж ситуація в ЦРУ склалася зовсім інша, вельми й вельми непроста.

… Коли в Ленглі прийшло перше — після тривалої «консервації» — повідомлення від «Н-52» про кількість ракетних установок у західних районах Радянського Союзу, ЗДРО подзвонив Макгоні, членові ради директорів ракетної корпорації Сема Німа (за сценарієм Кузані — Дейвіда Лі), і запросив його на вечерю; посиділи, з'їли по шматку м'яса, поговорили; о дванадцятій годині ночі Макгоні спішно подзвонив Піму, вибачився за пізній дзвінок: «Я хотів би побачити вас негайно»; зустрілися вночі; «ситуація ускладнилась, Пім; з Москви надійшло повідомлення суперагента, який має доступ до найсекретнішої інформації; удару по нервах американців, запланованого нами, не вийде; росіяни, справді, не мають такої переваги, яка дала б нам змогу розпочати бум у пресі, озброїти сенсаційними фактами делегацію в Женеві, зупинити переговори і, таким чином, одержати в конгресі асигнування на наш проект».

Пім потер долонею обличчя, здвигнув плечима й закурив:

— Жаль… Зрештою, йдеться про долю всієї нашої справи… Треба йти ва-банк… Від кого надійшла інформація?

Макгоні неквапливо відповів:

— Ви ж догадуєтесь… Від ЗДРО… Безпосередній бос мого брата Чарльза, якого ми змогли послати в Женеву… Ви знайомі, чи не так?

Пім, наче й не почув запитання, відрубав:

— Нехай цей самий ЗДРО щось придумає, нехай, нарешті, пустить у хід дані своєї агентури не тільки про те, що в росіян є зараз, а й про те, що вони мають намір зробити… Що їм під силу… Ми не можемо відступати… Ми мусимо злякати світ, від цього залежить майбутнє… Наше з вами майбутнє.

— Але ж ЗДРО не може підтасовувати факти, Сем.

— Я не знаю, що він може, а чого не може, не я хазяїн його підприємства, але я переконаний, що безвихідних ситуацій нема…