Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович. Страница 39

О третій годині Строїлов зібрав оперативну параду; перед тим як доповідати високому начальству, вирішив зв’язати всі епізоди воєдино, якнайретельніше опрацювати версії, перше слово надав Костенкові.

Той підвівся, подивився на членів оперативної групи (зовсім ще хлопчиська, обличчя хороші, з такими можна йти в розвідку; куди тобі в розвідку? відходив; а може, ще ні?), тяжко зітхнув і, спитавши у капітана дозволу закурити, почав доповідати:

— Я вдячний нашому керівникові, капітану Строїлову, за надану можливість поділитися своїми міркуваннями по тому вузлу проблем, який ва… нам треба буде розв’язати… А не вийде — будете… будемо рубати… Отже, перший огляд квартири Зої Федорової, проведений дванадцятого грудня вісімдесят першого року, показав, що в кімнатах не було слідів боротьби, насильства і пограбування. Обстановку у шафах і тумбочках не було порушено; знайдено дорожні коробочки з-під перснів з товарними ярликами — від тридцяти до трьохсот п’ятдесяти карбованців, вилучили дванадцять касет, що були в ужитку, — лежали в тумбочці коло, ліжка, знайшли ощадну книжку на ім’я Федорової — вклад сто дев’яносто сім карбованців вісімдесят дев’ять копійок… У стінці — при ретельному огляді — знайдено ще дві касети, «Лоу Войс» і «Панасонік»; кулон жовтого металу з білим каменем, брошка, перстень. З журнального столика вилучено відбиток пальця на дактилоскопію. В кореспонденції її а піаніно знайдено чотириста сорок карбованців; десять золотих коронок; біля балкона знайшли вироби з білого та жовтого металу: шість пар запонок, підвіску, сережки, персні, браслети… Щось іще було — точно не пригадую… Наступного дня огляд квартири продовжили… Знайшли конверт, де було дві тисячі карбованців, ще кілька перснів, гарнітур — браслет, два персні і кулон… Отже, версія пограбування мала відпасти сама по собі… Але хтось зверху наполягав опрацьовувати саме цю версію… Чому? Не можу відповісти… Незадовго до загибелі Зоя Олексіївна одержала листа… Розпечатавши його, вона знайшла свій портрет із журналу — з виколотими очима; там же була записочка: «брудна американська підстилка, тебе жде саме така смерть за зраду Батьківщині!» Невдовзі вона одержала ще один свій портрет з ідентичною запискою… Запам’ятайте, вистрілили їй у потилицю, куля вийшла через око… Однак версію політичного вбивства нам опрацьовувати не давали… Один співробітник ВЦРПС, якого я допитував, — він кілька разів заходив до Зої Олексіївни — викривав її у своїх свідченнях: «Я слухав розмови тих людей, що в неї збиралися, — про тортури, розстріли й муки у так званих «сталінських таборах» і ніби занурювавсь у бруд. Якось я не витримав і сказав: «Як вам не набрид сморід минулого?!» У відповідь на це вона обізвала мене донощиком і сексотом… Більше я в неї не був…» Одна на допиті показала: «Федорова дуже погано говорила про товариша Сталіна — навіть після того як скинули Хрущова і знову почали писати правду, яким великим стратегом був Йосиф Віссаріонович. І взагалі в неї занадто часто бували якісь дивні типи… Одного разу я в неї зустріла бридкого єврея з довгим носом… Може, її сіоністи вбили?»

Строїлов усміхнувся, процитувавши злу епіграму на одного літератора: «І сам він горбатий, і вірші горбаті, а хто ж винуватий? Євреї винуваті».

Костенко кивнув:

— І все-таки ми й цю версію намагалися опрацювати… А от її квартиранта, соліста ансамблю пісні й танцю МВС, якогось Геннадія Семеновича, нам вдалося допитати лише один раз; згори тисли: «досить, набридло, не туди гнете»… Він твердив, що познайомила його з актрисою — ще в сімдесят сьомому році — адміністратор московського естрадного об’єднання товариства сліпих, а в мене були відомості, що саме цю адміністраторку хтось обачно до соліста підвів… Хто? Я вийшов на Краснодарський слід, тоненький, пунктирний, але — багатообіцяючий… та з Краснодара подзвонили керівництву, найімовірніше Медунов: «Не чіпайте чесних людей»… Я не стомив вас, товариші?

Відповіли, як школярі, заворожені, одним подихом:

— Ні!

— Гаразд, — похмуро всміхнувся Костенко, — підемо далі… Від цього самого квартиранта Гени я вийшов на якогось «Олега» і «Вікторію Іванівну» із Свердловська… Начебто вона — працівник Ювелірторгу, дістала Федоровій гарнітур за п’ятнадцять тисяч карбованців, саме на ту суму, що актриса виручила, продавши свою дачу… Але ж, судячи з огляду місця вбивства, гарнітур цей не було вкрадено… Мені й цю лінію обірвали — не наказом, звичайно, а, як казав великий кормчий, «тихою сапою»… Ну й, нарешті, головне, «Олег»… Чи той це був «Олег», котрого називав квартирант, чи ні, з’ясувати не вдалося — не дали. Про цей епізод я говорю вам першим… Час настав… Не тому, що гласність, а через те, що сталося в Москві за останні дні… Отже, «Олег» цей був артистом, гастролював від Москонцерту, їздив з циганськими ансамблями, з грузинськими, вірменськими і, здається, ще з єврейськими та молдавськими… «Олежек» говорив — і я цю інформацію мав, — що його друг Борис Буряца, артист Великого театру, продав одному з тузів кримінального світу, скупникові краденого, якомусь там «Федору Михайловичу», кулон роботи Фаберже за двадцять п’ять тисяч… А один студент Ленінградської духовної академії розповів, що у Бориса Буряци є покровителька дуже важна і впливова на ім’я Галина Леонідівна і що дома в нього зберігається на мільйон карбованців антикваріату й пістолет, схожий на «Зауер»… Я цю інформацію послав своєму начальству… Ті перекинули по інстанції; минуло години три, й мене висмикнули: «віддайте матеріали». Я заперечував — мовляв, це не за правилами, я ще не збагнув тоді, про кого йшла мова; вліпили догану, інформацію відібрали… Але ж пам’ять відібрати не можна… Отже — я пам’ятаю… А наступного дня я ще одне повідомлення одержав: той же «Олежек» говорив друзям, що про Зою Федорову, про те, хто її оточує, поінформований Борис Буряца… Отак от… А він, Борис, після скандального арешту, пов’язаного начебто з викраденням брильянтів у Ірини Бугримової, приборкувачки тигрів, і досить швидкого звільнення з-під арешту прожив недовго — десь під час поїздки, чи не в Краснодарському краї?! — раптово занедужав, потрапив на операційний стіл і помер зразу, а був же ще молодий чоловік, усі свої таємниці забрав із собою, а їх було багато, ох як багато… І я їх знаю…

Костенко знову витяг сигарету, перепрошуючи, глянув на Строїлова; той знизав плечима:

— Владиславе Романовичу, не ставте мене в незручне становище, ви тут старший…

Костенко закурив і, сильно потерши потилицю, вів далі:

— Тепер давайте подивимось, що сталося десять днів тому… Все йшло б, як ішло, якби не підійшов до мене чоловік, який відрекомендувався Хрінковим Емілем Валерійовичем… Ну підійшов, ну запросив попрацювати в кооперативі, ну назвав нашого спільного знайомого Мишаню Яструба… Все це дрібниці, якби я не побачив у його машині Давидова, якого допитував у справі Зої Олексіївни, — розмовляв я з ним на свій страх і риск, без протоколу, бо він крутився навколо Буряци і його товаришів, а також «дами-покровительки»… І коли я прийшов сюди — подивитися, що лишилося від справи Федорової, — з’ясувалось, що Давидов цей тепер став «Дейвідом», до того ж напрочуд швидко, без будь-яких перепон махнув до Америки — через місяць після вбивства… За нього, як я з’ясував, поклопоталися: згори була вказівка, чи то від Щолокова, чи то від когось іще… Ясно? Ось тому я й запросив дані на Хрінкова. Але того, що до мене підійшов, у столиці серед «хрінкових» не виявилося… Довелося виготувати робот; спочатку робота впізнав Мишаня Яструб: «садист-слідчий, заарештували в п’ятдесят сьомому, били смертним боєм у Саблазі, називали Хріном»; потім упізнав генерал Трехов, який і Зою Федорову звільняв, і слідчого її саджав… Я, саме я, попросив Яструба знайти мені підходи до Хріна, котрий назвав «свій» кооператив… А випадкова у цьому кооперативі працювала подружка Мишані, і, мабуть, Яструб знайшов — найімовірніше через Людку — ці самі підходи, за що його і вбили… І Людку — також… Практично одночасно… А потім — прибрали слюсаря гаража Окунева, де зберігалася машина, з якої знімали номерний знак… До речі, також був у Саблазі… А потім батечко нашого керівника, генерал Строїлов, назвав прізвище робота — підполковник колишнього КДБ Сорокін, Євген Васильович. Тому я ще раз і. ще раз запитую себе: чому Федорову не пускали в гості до дочки? Хто саме? Вона не хотіла емігрувати, мріяла побачити дочку й онука — всього лише. Чому раніше її пускали в Штати, а потім зробили злобною відмовницею?