Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович. Страница 70

— Система — в стані паралічу, виконавча влада не знає, що робити. Багаторічна звичка одержувати вказівки у партії зле пожартувала з практиками: вони остаточно втратили здатність до вчинків в умовах демократії. Коли дитину кидають у воду, аби навчити її плавати, — вісімдесят п’ять процентів за те, що вона навчиться триматися на воді. А той, кому за сорок, утоне. Отже, ми маємо справу із зневіреними й наляканими людьми, які становлять хребет Системи…

Двадцять мільйонів старих пташенят, що відкрили дзьоби, куди партійна мама перестала закладати черв’яків, а чекістський тато пильно стежить, аби черв’ячків не поклали ми, деморалізовані й розгублені, тому держава розвалюється. Як нам бути в цих умовах? Перше: всіляко допомагати Системі.

Якби Кремль набирав людей за розумом і здібностями, а не за анкетою та по знайомству, він би обчислив: скільки товарів насправді виробляє промисловість та сільське господарство і скільки доходить до споживача. Вони цього не роблять, бо в них немає кмітливої хватки бізнесу.

Виявилося б — наші служби вважали, — що реального дефіциту в країні не існує. Права рука не відає, що творить ліва, Система все хоче сама, а хіба це можливо? Все можуть хазяї, а вони для Системи страшні — конкуренти. Тому ваше завдання — допомагати цьому саботажу, нетями. Ви мусите зробити все — через економістів, торговців, бюрократів, вірних нам письменників та журналістів, — аби, наприклад, усі бази ніколи, ні за яких умов не було ліквідовано… Бази — наш резерв, бо там осідає дефіцит, гиие те, що швидко псується, зберігається заморожене — «а раптом нападе Джон»?

На біса ми йому потрібні?! Годувати триста мільйонів?!

Але ж саме ми й зобов’язані підтримувати цей страх, бо в ньому порятунок нашого Управління, запорука діла…

Друге завдання: лякати бюрократів Системи близькими перемінами справа, військовим путчем, чим завгодно, аби тільки не почали ворушитися… Який головний ідейний стрижень нашої боротьби? Національне питання.

Маніпулюючи ним, ми ввійдемо в ще тісніший блок з Системою, з усіма її ланками. Наш довірливий народ цілком прийме пояснення: «У тому, що немає товарів і ціни підвищуються, а кооператори багатіють, винні масони й сіоністи». Хто такі сіоністи? Узбеки? Англійці? Ха-ха. Хто такі масони? Радищев і Пушкін? «Наклепи сіоністів!» Вони росіянами були, не могли вступити в цей сіоністський орден. Тоді хто такі масони? Також жиди. Процес виявлення, розгляду, виселення чи знищення «малого народу», а краще — народів, займе п’ять років, ми запрягаємо довго… Потім років п’ять новому режиму доведеться відмиватись од погромів, випрошуючи в позику медичну, продовольчу та іншу допомогу на Заході — араби навряд чи прогодують. Отже, під час погромної кампанії наше гігантське діло, коли народ перекопають, що тіньова економіка є справою рук масонських сіоністів, зростатиме не щоднини, а щогодини. Тому шукайте тих, хто зможе запалювати довірливий і нещасний народ на вимах!

Нехай дзвенять шибки й на вулицях стоять танки — з цими домовимось, солдатики теж їсти хочуть, а ніхто, крім нас, їх не нагодує… Запам’ятайте, якби ми встигли закінчити справу лікарів, ніякого потепління й демократизації, такої небезпечної для Управління, не було б: вішаючи чужих, лякаєш своїх, алгебра диктатури, а в нашій країні неможливо ніщо, крім диктатури… Усе треба доводити до логічного кінця: іспанська інквізиція не спалила всіх вільнодумних єретиків — і покотилася назад, розорилась, перетворившись на задвірок Європи… Наш государ не дав довести до кінця погроми — сам став жертвою бунту. Гітлер не встиг перетруїти газом усіх жидовинів — пустив собі кулю в лоб.

Сталін зволікав зі знищенням поволзьких німців, кримських татар, інгушів, карачаївців, з повішенням лікарів-євреїв на Красній площі — відгукнулося зразу… Повторяю: чим гірша обстановка в країні, тим краще нам і Системі. Ми неподільні.

Якщо повалиться Система — все кінчено, почнеться американський варіант, несумісний з нашим характером. Ми не можемо, коли править розумний і заповзятливий. Нам потрібен жорсткий і норовливий, який служить ідеї держави, а не особистості. З цього виходьте у своїй практичній щоденній роботі. Це наша остання зустріч у цьому році. Коли і в наступному нічого не зміниться, опрацьовуватимемо нові форми зв’язку, зі мною всі контакти обриваються — з цієї хвилини.

…Я був точний у формулюваннях, думав він, відпиваючи ковтки шипучого «Боржомі»; я абсолютний і в прогнозі: Штати й Західна Європа не простять погромів, а вони потрібні нам як повітря — названо справжнього винуватця, беріть його, шукайте! Нехай вибрикують, нам же треба буде працювати у той час, руки розв’язані! Ізоляція кине цю країну в обійми Сходу, що й треба було довести: конкуренції прудкого Заходу не буде, безперервність процесу накопичення нами капіталу триватиме; лише інтернаціональна демократія може заарештувати Хонеккера чи Живкова за вивіз капіталу… Надійна тиранія ніколи на це не піде. Тим більше що плебсу пояснили, в кому криється зло, поки розберуться, на наш вік вистачить, а після нас хоч потоп… Ні, я абсолютно точний в позиції; якщо й повертатися сюди, то тільки під охороною танків, інакше тут нічого не вийде: страх в’ївся в наші пори, розклав думку, став характером, та й годі…

…Він лежав, закинувши руки за голову, часом вставав з тахти, відпивав ковток «Боржомі», брав ложку холодцю, политого часниковим соусом (немає нічого прекраснішого за це кулінарне диво), і знову лягав, неквапливо перебираючи в голові прізвища, дати, зустрічі, свої слова й слова тих, з ким зводило життя.

Строїлова немає, це остання ланка, яка зв’язувала його з минулим.

Усе інше — двозначне, лише старий міг привнести емоційне забарвлення справі, а в цій країні немає нічого страшнішого від емоцій, панує філософія така угодна традиціям сходки, котра ніякого стосунку до закону не має — пристрасті, вила, кров…

Шинкін і його люди — граніт, мій Никодимов — також; хто-хто, а вони розуміють, що порятунок лише в одному — глуха відмова й мовчання…

Та й моя психоінвалідність — гарантія від усіх випадковостей.

Час тепер швидкоплинний — як за всіх тимчасових демократичних деформацій; новини щодня; лише в пору спокійно-надійної диктатури суспільство живе довгою й мстивою пам’яттю, інформація нульова, сконструйована пропагандистами, які вибудовують потрібні моделі життя, до самого життя ніякої причетності не маючи, власне тому й стають справжнім життям, чудеса в решеті… Нічого, все ще повернеться на круги своя, ось тоді я сюди повернуся на білому коні й заспіваю гімн тому, що тепер намагаються пустити в непам’ять, гімн верховному вождю, без якого мої співвітчизники державу проп’ють і проциндрять відразу…

…А Колчак… Складне питання… Боронь Боже розгнівити америкашок, їм треба, щоб усе було ідеально, коли я введу розповідь про адмірала, про те, як під нього у нас яму копали, — вмить знайдуться нелюди, які звинуватять мене в тому, що я — агент Чека… Про адмірала треба буде в Штатах пронюхати, порадитись з їхніми істориками… І козирна карта в мене в кишені: міністра Абакумова, за словами полковника Лібачова, викликав Лаврентій Павлович, і той запропонував запросити Зойку до співробітництва: «їдь до свого довбаря, він на півдні живе, майже біля самого атомного центру, умов його допомагати нам, у золоті викупаємо, все простимо». — «А дочка? Її зі мною пустите?» — «Курочко моя, та ти що?! Вона у нас в заставі залишиться! Хіба можна тебе з виплодком твоїм відпускати?!

Це після того як Тейт почне працювати на нас, тоді ми дівчинку до тебе відправимо, зараз ніяк не можна». — «Я не шлюха, принципами не торгую». — «Та хіба ліжко — це принцип!» — «Якщо кохання — це так! Це найвищий припцип!» і Колчака треба розписати з фугасом; вони ж недоумки, ці америкашки, хвилиною живуть, вічності цураються… їм треба Колчака так розписати, щоб зрозуміли: демократія в Росії неможлива, а для світу — небезпечна. Чим більше у нас демократії, тим скоріше її заллють крівцею; того, хто не вміє віддати наказу на масові розстріли, у колошкають, у нас над демократом Керенським досі сміються, а Івана Грозного з Йосифом Великим бояться, а тому шанують, парадокс у них шукають, глибинку, хоча кожна нормальна людина мусила б заволати: «Криваві лиходії, істерики, чому Господь не спалив вас блискавкою за злочини ваші!» А — мовчать! Штукарюють! Лазівку для відступу бережуть!