Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович. Страница 72
— Я не хочу бути свідком… Я взагалі ні до чого не хочу торкатися… Почнуться розмови, всякі там виклики, я систему не гірше за вас знаю…
— Давайте я напишу свій текст, Борисе Михайловичу… Коли вас щось не влаштує, скажіть… Погляньте: «Я, полковник Костенко Владислав Романович, висловлюю подяку члену Спілки радянських письменників товаришеві Пшонкіну Борису Михайловичу за те, що вів зберіг доказові матеріали. Цим підтверджую, що товариш Пшонкін Борис Михайлович не може вважатися свідком у цій справі, бо він проводив пряму літературну діяльність…» Згодні?
— Ну коли в такому, як кажуть, смислі, тоді згоден…
— Пишіть свій текст…
— Значить, я думаю, так можна буде сформулювати, — Пшонкін узяв ручку. — «Передаю, полковникові Костенку Владиславу Романовичу тексти, які одержав з літературної консультації для надання допомоги ветеранові війни, їхньому авторові…» Годиться?
— Цілком… Тільки дату поставте…
— Саме дату ставити я й не хочу.
— Чому?
— А так… Спокійніше… Ви вже вибачайте… Либонь знаєте, як залякані люди… Страх у крові…
— А лякати себе не давайте — от і не буде страху… Нехай без дати…
Пшонкін поставив гілчастий підпис, підсунув аркуш полковникові; той кивнув:
— Спасибі… Дозвольте мені ще раз подивитися ваші заготовки, нас цікавить кожна сторіночка з манускрипта…
— Будь ласка… Шкода, що сигарети у вас немає, перенервував…
Полковник укляк на колінах, відчинив дверцята шафи, витягнув усі папки, перегорнув їх дуже швидко, але водночас високопрофесіонально, впевнився, що Пшонкін сказав правду, архів невеликий, знову поглянув на годинник і пішов до дверей, немов відчувши, що саме зараз постукають.
Так і сталося.
Він припав до вічка; бойовики працювали точно, секунда в секунду, молодці; Пшонкін зараз зникне, один з найостанніших свідків, а взагалі, ключовий — торкався до роботи Великого Боса; записочка на ім’я товариша Костенка залишиться на столі, красива комбінація, оце так молодець, Великий Бос…
І полковник відчинив двері, але в ту ж мить з квартири навпроти вивалили чотири хлопці, збили бойовиків, кинулися до нього й, поваливши, заломили руки для наручників, повторюючи неголосно:
— Тихо, Никодимов, тільки тихо, кричати не треба, ніхто не допоможе…
…Коли Никодимова й бойовиків затягли на кухню до обмерлого Пшонкіна — уся операція тривала менше як хвилину, — до квартири ввійшов Костенко.
— Здрастуйте, — сказав він літераторові. — Костенко — це я… Чоловіка, який мав убити вас, звати інакше, він ніякий не полковник, бандюга на прізвище Никодимов… Розмову його з вами ми чули, вона записана на плівку, бодай яка, але все-таки техніка у нас є… Зараз сюди прийдуть експерти, рукопис і записочку вилучать, а вам нічого не загрожує.
Никодимов правду сказав, він карний кодекс знає, готувався заздалегідь. Я зараз поїду, тому хочу спитати лише про одне…
— Я п-п-при ньому не відповідатиму, — Пшонкін кивнув на Никодимова, що лежав на підлозі обличчям униз, руки за спиною в наручниках, нерухомий.
— Чому? Він тепер на п’ятнадцять років — у кращому для нього випадку — загримить, отже, не бійтеся, він уже не є небезпечним…
Пшонкін похитав головою:
— Не відповідатиму…
— До кімнати вас можна запросити?
— Посвідчення покажіть…
Костенко вийняв свою пенсійну книжку; Пшонкін довго нишпорив вибалушеними очима по рядках, потім похитав головою:
— Та ви ж відставник…
Костенко обернувся до одного із строїловських сищиків:
— Покажи-но йому своє посвідчення, синку…
Тільки після цього Пшонкін вийшов з кухні; Костенко присів на підвіконня й, закуривши розкришену сигарету, жадібно затягся:
— Послухайте, ваш знайомий Еміль Валерійович наладивсь у мандри… І це для вас небезпечно… Він дізнається, що Никодимова взяли і тому ви лишилися живі… Коли хочете, щоб ми допомогли вам не загинути — а це цілком реально, — постарайтесь згадати: як, за яких обставин і через кого ви познайомилися з «ветераном війни і героєм-розвідником»?
— А при чому тут «наладивсь у мандри» і як я з ним познайомився?
— При тому, що нам його треба знайти… Тільки ви знаєте, що було в його справжніх записах і що він просив вас з них зробити. Таким чином, ви можете претендувати на співавторство, а він уклав контракт на сто тисяч доларів… Ясно? Тому ви йому небезпечні… А нам, щоб його взяти — до речі, за інші справи, — треба знати його знайомих, ті місця, де він бував, машини, на яких їздив, улюблені фрази, манеру їсти й пити…
— Хтось з наших літераторів нас познайомив… Хто — убийте, не пригадую…
— Де?
— На Герцена, в кафе, що навпроти ТАРСу…
— Коли?
— Два роки тому… Приблизно так…
— Ви там з ним часто бачились?
— Разів зо три… Він більше любив дома зустрічатись…
— Тут? Чи в нього?
— Тут.
— У нього бували?
— Один раз.
— Коли?
— У день знайомства…
— Адреса?
— Десь у провулочку… Будинок старовинний, красивий…
— Адреса? — повторив Костенко.
— Не пригадую… У центрі…
— Він вас до себе привіз, бо ви були дуже п’яні?
— Трохи…
— Коли відправив додому? Вранці?
— Ні, тоді ж, уночі… Він мені лише години дві дав відпочити… Потім договір уклали, він мене одразу в машину й посадив… А ті, що були в машині, мене кудись у Митищі відвезли, до ранку поїли, я й звалився…
— Який договір підписали?
— Про співробітництво… Я вже й не пригадую…
— Якщо повозити вас по Москві, згадаєте будинок, де були?
— Не знаю…
— Яка в нього квартира?
— Велика… Кімнати три, не менше…
Або бреше, подумав Костенко, або Сорокін возив його на явку… У нього одна велика зала, ніяких там трьох кімнат немає…
— З вікон що було видно?
Пшонкін замислено перепитав:
— З вікон? Щось було видно… Стривайте, начебто Білоруський вокзал…
Костенко одразу згадав Нінель Дмитрівну, двоюрідну сестру Сорокіна, зіскочив з підвіконня, збентежений, поплескав себе по кишенях:
— Скажіть, у вас сигаретки часом немає? Тьху, забув, — він посміхнувся, — той Костенко вам курити не рекомендував… Поїдете зі мною, шукатимемо будинок коло Білоруського, це вам треба більше, ніж мені, їдьмо!
…А Сорокін усе-таки тікатиме поїздом, зрозумів Костенко; він нас заплутав своїм авіаквитком; ну, гадина, невже чкурнув уже?!
Попросив хлопців зв’язатися з Комітетом, нехай підключать прикордонні станції; кинувся до машини; Пшонкін дріботів за ним, якось неприродно крутив шиєю, немовби йому тиснув комірець сорочки…
…Костенко сидів закам’янівши, не спускаючи очей з Пшонкіна: той очманіло витріщався на будинки довкола Білоруського вокзалу, раз у раз відривався, прислухаючись до телефонних розмов, які полковник вів у машині; він відчував, як йому передається нервовість цього сивого чоловіка, хоч зовні той був зовсім спокійним; згадати нічого не міг, усі будинки здавалися йому однаковими.
Костенко допоміг йому:
— Ви як туди добиралися?
— На машині…
— Дуже були п’яні?
— Тепер це не карається…
— Чим він вас частував?
— Коньяком.
— Сам пив?
— Дуже мало… «Мадеру»…
— Закушували?
— Так… Він мені шашлик узяв, а сам ікру їв… Спочатку холодець попросив, а як відповіли, що немає, то порцій п’ять ікри замовив…
— А вас хоч ікоркою пригощав?
— Я її не їм…
— Чому?
— З жалості до народу…
— А шашлик — можна? Без жалості?
— Стривайте, — Пшонкін прилип до вікна, — а чи не цей?
— Зупинитись?
— Так… їй-богу, цей! І під’їзд наче той, четвертий поверх, я східці лічив, ліфта немає…
Костенко зразу подивився на будинок, що стояв навпроти; відселили для ремонту, багато пустих квартир, вікна відчинені; спитав по рації, де ЖЕК, і попросив шофера гнати туди — з сиреною.
Начальника ЖЕКу на місці, звичайно, не було; головний інженер, як пояснила секретарка, поїхав на нараду, заступник на дільницях.