Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 131

Далі всі ватажки склали Орикові присягу на вірність — вони підходили до нього по черзі, ставали на коліна й вимовляли кілька красивих милозвучних фраз мовою гномів. Коли черга дійшла до Надо, той залишався цілком незворушний, хоч і вимовив присягу не надто охоче, так, ніби його язик був налитий свинцем. Після того як з його вуст злетіло останнє слово, усе зібрання кланів полегшено зітхнуло.

Завершивши церемонію присяги, Орик оголосив присутнім, що його коронація відбудеться завтра вранці, а потім швидко вийшов зі своїми супутниками до однієї з бічних кімнат. Уже там Ерагон глянув на гнома, а гном — на Ерагона, проте вони ще якийсь час мовчали, аж доки обличчя нового короля не розпливлося в посмішці. Вона ставала все ширшою й ширшою, так що Орик урешті-решт не витримав і весело розреготався. Ерагон схопив гнома у свої дужі обійми, а навколо них, здіймаючи зброю над головами й вітаючи свого ватажка найсердечнішими вигуками, стрибали Орикові охоронці.

Досхочу нареготавшись, гном сяк-так випручався з обіймів юнака.

— Я й гадки не мав, що Йорун може стати на наш бік, — сказав Ерагон.

— Я теж… З одного боку, це дуже добре, але з другого — у нас стане напевно більше проблем, — скривився у відповідь Орик. — Гадаю, тепер мені доведеться винагородити її, віддавши щонайменше одне місце у своїй раді.

— А може, воно й на краще! — сказав Ерагон дещо гучніше, щоб перекрити загальний гамір. — Якщо «Вреншррг» — не пустопорожня назва, то допомога їхнього клану неодмінно знадобиться нам на шляху до Урубейна.

Орик хотів було щось відповісти, але в цю мить підлога під їхніми ногами завібрувала від якогось потужного низького звуку, який змусив Вершника здригнутись.

— Слухайте, слухайте! — крикнув Орик і звів руку. Усі примовкли.

Звук повторився ще тричі, і з кожним разом їхня кімната здригалась так, ніби в одну зі стін Тронжхейма гатив кулаком якийсь невідомий велетень.

Нарешті підлога під ногами перестала вібрувати.

— Отакої! — розчулено мовив Орик. — Я навіть подумати не міг, що коли-небудь Барабани Дерва сповіщатимуть усе королівство про мій прихід на трон!

— А вони дуже великі, ці барабани? — стривожено спитав Ерагон.

— П'ятдесят футів у діаметрі, якщо я не помиляюсь.

Вершник здивувався — гноми, найнижча з рас Алагезії, будують найбільші в усій країні споруди. «Може, — розмірковував він, — зводячи такі гігантські будівлі, вони не почуваються аж такими маленькими?» Ще мить, і він неодмінно поділився б своєю думкою з Ориком, але вчасно прикусив язика, зрозумівши, що той може й образитись.

Невдовзі Орика обступили його радники й, намагаючись перекричати один одного, почали щось жваво обговорювати мовою гномів. Отож, Ерагон, якому дуже кортіло поставити новому королю ще одне питання, зрозумів, що йому навряд чи вдасться зробити це зараз. Тоді він став терпляче чекати. Пройшла хвилина, друга, третя… Гноми навіть не збиралися вгамовуватись і продовжували засипати Орика своїми питаннями й порадами.

Ерагон не знав, що його робити. Та за деякий час таки придумав маленьку хитрість.

— Орику конунгре, — Вершник спеціально вимовив слово «король» прадавньою мовою так гучно, що всі присутні просто не могли його не почути. Гноми вмить змовкли, а Орик здивовано звів на Ерагона свої кудлаті брови.

— Ваша величносте, — продовжив юнак, — чи можу я попрохати вашого дозволу піти? У мене є одна справа, якою б я терміново хотів зайнятися, якщо ще не надто пізно.

Якусь мить гном мав спантеличений вигляд, але потому в його карих очах зблиснули іскорки розуміння.

— Поспіши, Вершнику! Але тобі навряд чи варто називати мене «Ваша величносте», «сер» чи ще якось… Адже ми друзі й названі брати!

— Так воно і є, ваша величносте, — відповів Ерагон із посмішкою. — Повірте, мені надзвичайно приємно називати вас саме так! Тепер ви король свого народу, отже, і мій король. Я — член Дургрімст Інгейтум!

Орик глянув на Ерагона так, ніби намагався розгледіти його з далекої відстані, а потім кивнув:

— Як скажеш, Убивце Тіні.

Ерагон вклонився й покинув кімнату. У супроводі чотирьох охоронців він попрямував тунелями й східцями до першого, наземного, рівня Тронжхейма. За кілька хвилин вони вже дісталися південної гілки одного з чотирьох головних тунелів. Тоді Ерагон повернувся до Транда, капітана його охорони.

— Решту шляху, — сказав Вершник, — я хотів би пробігти, а оскільки ви навряд чи зможете бігти так швидко, як я, то, мабуть, вам ліпше почекати на моє повернення біля південних воріт Тронжхейма.

Транд струснув головою.

— Арджетламе, — заперечив він, — будь ласка, ти не повинен нас покидати. Просто біжи трішки повільніше. Ми, звісно, не такі прудконогі, як ельфи, але можемо бігти хоч цілий день, маючи на собі повний бойовий обладунок.

— Я дуже ціную те, що ви переймаєтесь моєю безпекою, — вдячно кивнув Ерагон. — Але зараз мені не можна гаяти жодної миті, навіть якщо за кожною колоною на мене чатуватимуть убивці. Прощавайте! — І Вершник швидко помчав униз тунелем, оминаючи гномів, що час від часу з'являлись у нього на шляху.

ЗНОВУ РАЗОМ

Першу милю на шляху до південних воріт Тронжхейма Ерагон, лунко вистукуючи підборами по кам'яній долівці, подолав майже миттєво. Він біг, розглядаючи гротескні статуї тварин і чудовиськ, що ховалися майже за кожною колоною з криваво-червоної яшми, які підтримували склепіння тунелю. Чотириповерховий головний тунель був такий широкий, що Вершник зумів доволі легко оминати гномів, які тут мешкали. Щоправда, в одному місці йому все ж таки стала поперек дороги вервечка Кнурлкаратн, тож Ерагон, не мавши іншого вибору, просто перестрибнув через гномів, поглядаючи згори на їхні спантеличені, перелякані обличчя й чуючи за спиною обурені вигуки.

Легкими кроками Вершник пробіг під величезними дерев'яними воротами, які захищали південний вхід міста-гори. Вартові, що стояли біля них, дружно брязнули зброєю.

— Привіт, Арджетламе! — загукали вони.

Пробігши ще ярдів двадцять, юнак прослизнув між двома велетенськими золотими грифонами, що пильно вдивлялися своїми порожніми очима кудись за горизонт, і нарешті опинився на відкритій місцині.

Повітря було прохолодне, вологе й пахло так, неначе щойно пройшов дощ. Попри те, що був уже ранок, Тронжхейм, як і раніше, поринав у зловісних сутінках. Навколо не росло жодної билинки — під ногами був тільки мох та лишайники, а подекуди стирчали гострі шматки базальту. Вершник підвів голову вгору, проте так і не зміг розгледіти велетенський кратер, яким, на десять миль ближче до небес, закінчувався Фартхен Дур.

Тоді Ерагон знов побіг уперед, дослухаючись до свого рівного дихання й легких швидких кроків. Ніде не було жодної живої душі, якщо не брати до уваги допитливого кажана, який кружляв десь угорі, час від часу тонесенько скрикуючи. Після всіх тих пригод, які йому довелось пережити всередині гори, юнак чи не вперше за останній тиждень відчував спокій.

Він біг по дорозі, вимощеній круглим камінням, що вела від південних воріт Тронжхейма до двох чорних тридцятифутових дверей, встановлених біля підніжжя Фартхен Дура з південного боку. Коли юнак зупинився перед ними, до дверей підскочили гноми, які перед тим ховалися за великими валунами. Вони прочинили двері. За ними відкривався тунель, який, на перший погляд, видався Ерагонові безкінечним.

Перші п'ятдесят футів склепіння тунелю підтримували мармурові колони, прикрашені рубінами й аметистами. Потім тунель ставав голим і пустельним, а на його гладесеньких стінах лиш де-не-де висіли магічні ліхтарі, під кожним із яких були або двері, або ворота. «Цікаво, куди вони ведуть?» — подумав Ерагон, а вже за мить уявив, скільки в нього над головою зараз каміння. Загалом, цей тунель справляв на Вершника гнітюче враження.

Незабаром приблизно половина тунелю була вже позаду. І тут нарешті Ерагон відчув його… Вершник відчув свого вірного дракона!

— Сапфіро! — загукав він і подумки, й уголос, так, що її ім'я прокотилося тунелем, повторене луною щонайменше дюжину разів.