Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 155

«Чому ж?» — спитала Сапфіра.

— Та хоч би тому, що в мене немає металу, який мені потрібен! — скрикнула Рунон. — Невже ви гадаєте, що я кувала мечі Вершників зі звичайної сталі! Ні! Колись давно в хащах Ду Вельденвардена я натрапила на шматки метеора, який упав на землю. Ті шматки містили руду, не схожу на жодну іншу, з якою я доти працювала. Тоді я повернулась до своєї кузні, добре очистила її, і сталь, яку я потім отримала, була міцнішою та гнучкішою за будь-яку іншу. Я назвала ту сталь «яскравим металом», тому що вона мала якийсь незвичний блиск. І коли королева Тармунора попрохала мене викувати перший меч для Вершників, я викувала його з яскравого металу. Потім я щоразу при нагоді шукала в лісі шматки того зоряного металу. Я не дуже часто їх знаходила, та коли вже знаходила, то зберігала його для Вершників. З часом я знаходила ці шматки все рідше й рідше, аж доки нарешті мені не здалося, що жодного шматка більше не залишилось. За двадцять чотири роки я зуміла викувати сім мечів, серед них були і Арвіндр, і Зарок. Але з того часу, як Вершники впали, я шукала яскравий метал тільки один раз. І це було минулої ночі, після того, як Оромис побалакав зі мною про тебе. — Рунон пильно глянула на Ерагона: — Я ходила далеко-далеко, я наклала чимало заклять, але не знайшла ані крихти яскравого металу. Якби його було хоч трохи, тоді ми могли б подумати про меч для тебе, Убивце Тіні… А так навіть говорити про це не варто.

Ерагон шанобливо вклонився ельфійці, подякував їй за добрі слова, а потім вони із Сапфірою залишили дворик і рушили крізь зелений кизиловий тунель.

Вершник та його дракон мовчки йшли до галявини, з якої Сапфіра могла злетіти. І раптом Ерагон збагнув одну річ. «Слухай! — скрикнув він. — Те, що мав на увазі Солембум, — це яскравий метал! Він повинен бути десь під деревом Меноа».

«А звідки він знав?»

«Хтозна, може, дерево саме сказало йому… Та хіба це важливо?»

«Яскравий той метал чи ні, — сумно відповіла Сапфіра, — але ми все одно нічого не зможемо дістати з-під коріння дерева Меноа. Ми ж не будемо прорубуватися крізь нього. Та ми навіть не знаємо, де прорубуватись».

«Мені треба над цим подумати», — тільки й сказав Ерагон.

З галявини, що біля будинку Рунон, Сапфіра та Ерагон полетіли над Елесмерою назад до скелі Тельнаєр, де на них уже чекали Оромис і Глаедр. Нарешті Сапфіра приземлилась. Ерагон зійшов на землю, а вона разом із Глаедром зістрибнула зі скелі й полетіла. Дракони летіли все вгору та вгору, просто насолоджуючись присутністю одне одного. А поки двійко драконів танцювали в хмарах, Оромис навчав Ерагона, як чарівник може переміщувати предмет з одного місця на інше, не дозволяючи тому відхилитися від наміченого маршруту.

— Зазвичай, — казав Оромис, — чим більшою є відстань між тобою та твоїм предметом, тим більшої енергії потребує магія. Але в нашому випадку це не зовсім так. Магія, що знадобиться задля того, аби послати камінь з моєї руки на інший бік оцього ось струмка, буде такою самою, як і тоді, коли б нам було потрібно закинути його на самісінькі Південні острови. От тому це закляття і є надзвичайно корисним тоді, коли предмет слід перемістити на таку велику відстань, що якби ти спробував зробити це звичайним чином, то, напевно, помер би від виснаження. Та як би там не було, це дуже складне закляття, і ним можна користуватися тільки тоді, коли ти відчуваєш у собі впевненість. Бо коли щось піде не так, то зовсім невеличкий предмет, скажімо, завбільшки з яйце Сапфіри, так тебе виснажить, що ти не зможеш навіть поворухнутись.

Потому Оромис навчив Ерагона вимовляти кілька варіантів закляття. Коли юнак добрий десяток разів повторив слова прадавньої мови й вивчив їх напам'ять, ельф задоволено кивнув і наказав йому спробувати перенести невеличкий камінь, який тримав у руках.

І щойно Вершник вимовив закляття, камінь зник з Оромисової долоні, а за мить, спалахнувши блакитним сяйвом, з'явився посеред галявини з потужним вибухом. Юнак був так ошелешений, що аж присів, а потім схопився за гілля найближчого дерева, аби не впасти. Коли Ерагон побачив камінь на обгорілій траві, він відчув, як його волосся стало дибки, а потім згадав ту мить, коли він уперше дивився на яйце Сапфіри.

— Добре, дуже добре, — мовив Оромис. — Цікаво тільки, чи зможеш ти пояснити мені, чому це камінь з'явився на галявині з вибухом?

Під час заняття Вершник уважно слухав усе, що казав йому Оромис, проте весь час думав про дерево Меноа, власне, як і Сапфіра, яка зараз витала в небесах. І чим довше він про нього думав, тим більший розпач його охоплював, адже йому ще й досі було невтямки, що саме мав на увазі кіт-перевертень Солембум.

Коли Оромис нарешті закінчив навчати Вершника пересувати предмети, наставник та його учень сіли трішки перепочити.

— Оскільки ти не пристав на пропозицію лорда Фіолра взяти Тамерлейн, — сказав ельф, — то виходить, що ви із Сапфірою пробудете в Елесмері досить довго?

— Навряд чи, Майстре, — відповів Ерагон. — Я б волів іще раз навідатись до дерева Меноа, але якщо в мене нічого не вийде, то тоді доведеться повертатися до варденів з порожніми руками.

Оромис кивнув:

— Гаразд. Але перш ніж вирушити назад, завітайте разом із Сапфірою бодай на хвильку до мене.

— Авжеж, Майстре.

По дорозі до дерева Меноа дракон спитав у свого Вершника:

«Знаєш, це вже колись не спрацювало. Чому ж ти думаєш, що воно має спрацювати тепер?»

«У нас усе вийде, от побачиш… Інакше не може й бути. Чи в тебе є якась краща ідея?»

«Ні… Хоч твоя ідея мені все одно не подобається бодай тому, що ми не знаємо, як воно зреагує. Невже ти не пам'ятаєш, як Лінеа, перш ніж обернутись на дерево, порішила того молодого хлопця, який її зрадив? Словом, мені б дуже не хотілося, аби й тебе спіткала така сама доля».

«Та ну, воно не наважиться зробити мені нічого лихого. Ти ж будеш поряд зі мною?»

«Угу».

Легко змахнувши крилами, дракон нарешті приземлився на корінь, що виступав із землі за кілька сот футів від дерева Меноа. Білки, що сиділи на одній із сусідніх сосен, відчайдушно заверещали, попереджаючи своїх побратимів про можливу небезпеку.

Ерагон спустився на корінь і потер долоні об стегна.

— Ну що ж, — сказав він, — не будемо марнувати жодної секунди.

Вершник і справді не зволікав, а прудко побіг до дерева Меноа. Услід за ним пострибала й Сапфіра, чавлячи кожну гілочку, що потрапляла їй під ноги, і здійнявши неабиякий шарварок.

Опинившись попід самісіньким деревом, Вершник послизнувся на його корені й, щоб не впасти, змушений був схопитись за одну з товстелезних зморщок на його корі.

Коли Сапфіра урешті-решт наздогнала Ерагона, той заплющив очі, глибоко вдихнув холодне вологе повітря й полинув до дерева думками.

Дерево навіть не спробувало зупинити Вершника, адже його свідомість була такою величезною й так перепліталася зі свідомостями інших рослин, що йому не потрібен був жоден захист. Одним словом, той, кому раптом закортіло б установити над ним контроль, мав проникнути у свідомість усього живого в Ду Вельденвардені, а навряд чи в якої-небудь земної істоти вистачило б на це сил.

Невдовзі Ерагон відчув те, що відчувало й саме дерево: як на його коріння тисне земля, як у його кроні нишпорить вітерець, і навіть те, як з одного з невеличких порізів скрапує сік. А ще свідомість Вершника заполонили відчуття безлічі інших рослин, що підкорялись Меноа. Судячи з усього, дерево спало, бо в його свідомості витала одна лиш думка, та й та була така довга й повільна, що Вершник не міг її зрозуміти.

Зібравшись на силі, Ерагон вдихнув повні легені повітря й подумки загукав:

«Будь ласка, послухай мене, о велике дерево! Мені потрібна твоя допомога! Усю країну охопила війна! Навіть ельфи вийшли із затінку Ду Вельденвардена, щоб повстати проти Імперії. А в мене немає меча, яким би я міг битись! Якось давно кіт Солембум сказав мені, що коли я потребуватиму зброї, то зможу знайти її між твоїм корінням, о велике дерево! Тепер час настав. Будь ласка, послухай мене, о матінко лісу! Допоможи мені!»