Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 156
Благаючи дерево, Вершник посилав до його свідомості спогади про Торнака, Мертага й армію Імперії, а Сапфіра посилювала плин його думки власним розумом.
Так пройшло кілька хвилин, а дерево, здавалось, не звертало на них жодної уваги. Проте Ерагон невпинно продовжував його благати, думаючи про те, що Меноа жило значно повільніше за людей або ж ельфів, тож могло й відповісти не відразу.
«Ми більше не можемо витрачати сили, — прошепотіла Сапфіра, — інакше навряд чи встигнемо вчасно повернутись до варденів».
Ерагон погодився і з великою неохотою зробив потік енергії ледь відчутним.
Тим часом сонце вже встигло сягнути зеніту й стало спускатись до обрію, а хмаринки поменшали й розбіглися по всьому небосхилу. Ду Вельденварден увесь аж кишів життям: поміж деревами пурхали птахи, по гілках стрибали білки, з квітки на квітку перелітали метелики, а повз Ерагонові черевики, несучи маленькі білі личинки, пройшла маршем ціла колонія мурашок.
Та всю цю ідилію зруйнувало розлючене гарчання Сапфіри.
«Годі вже канючити! — обурилась вона. — Я дракон, і ніхто не може ставитись до мене без належної поваги, навіть оце дерево!»
— Чекай, чекай! — у розпачі крикнув Ерагон, здогадавшись, що саме Сапфіра хоче зробити, але дракон не звернув на нього жодної уваги.
Трохи відійшовши від стовбура, дракон присів, глибоко ввігнав пазури в землю й одним потужним ривком видрав три величезні корені Меноа.
«Слухай дерево, тобі що, заціпило? Невже ти не хочеш з нами говорити?» — загорлала Сапфіра, а потім відвела назад голову, ніби змія, що збирається напасти. За мить з-поміж її щелеп вирвались язики біло-блакитного полум'я.
Ерагон ледь устиг відскочити вбік, прикриваючи обличчя рукою.
«Сапфіро, зупинися!» — перелякано загукав він.
«Я зупинюся лиш тоді, коли воно нам відповість!»
Геть не знаючи, що його робити, Вершник звів голову догори й побачив, як усі дерева навколо стали розлючено похитуватись. Повітря сповнив стогін їхнього гілля, а в обличчя Ерагона вдарив крижаний вітер. Стовбури й гілля здавалися тепер, удвічі довшими, ніж були раніше, тож юнак по-справжньому злякався.
«Сапфіро…» — скрикнув він і присів, готовий тікати або битися.
Дракон урешті-решт закрив свою пащеку, роззирнувся навсібіч, і його луска стала дибки, ніби шерсть переляканого кота. Потому він закрутив головою й, відчайдушно гаркнувши, став задкувати від дерева Меноа.
«Мерщій лізь мені на спину!»
Та перш ніж Ерагон устиг зробити бодай крок, із землі виринув корінь завтовшки з його руку й схопив юнака за ліву ногу. Довкола Сапфіри з'явилось іще товще коріння й миттю знерухомило її, обвившись драконові довкола хвоста й лап. А потім у свідомості Сапфіри й Ерагона пролунав повільний шепіт, схожий на шелест листя:
«Хто це наважився потурбувати мій спокій? Хто це наважився вкусити й палити мене? Назвіть свої імена, щоб я знало, кого я зараз уб'ю».
Корінь іще дужче стис Ерагонові ногу, тож юнак ледь не скрикнув від болю, бо ще трішки, і його кістка хруснула б.
«Я — Ерагон, Убивця Тіні, а це мій дракон — Сапфіра, Блискуча Луска».
«То помріть же гідно, Ерагоне, Убивце Тіні, й Сапфіро, Блискуча Луско».
«Зажди! — вичавив із себе Ерагон. — Я ще не закінчив про нас розповідати».
На мить запанувала тиша, а потім дерево мовило:
«Кажи…»
«Я останній вільний Вершник дракона в Алагезії, а Сапфіра — остання самиця дракона. Ми єдині, хто може перемогти Галбаторікса, зрадника, що знищив Вершників і захопив половину Алагезії».
«То навіщо ти зробив мені боляче, драконе?» — зітхнуло дерево.
Сапфіра вишкірила зуби:
«Ти не хотіло з нами розмовляти, ельф-дерево. А Ерагонові край потрібен меч. Ми шукали його між твоїм корінням, бо кіт-перевертень казав зробити саме так, коли нам знадобиться зброя».
«Тоді ви змарнували своє життя — під моїм корінням нема ніякого меча».
Відчайдушно чіпляючись за останні слова дерева, Ерагон простогнав: «Ми гадаємо, що кіт-перевертень мав на думці зоряну сталь, з якої Рунон кує мечі для Вершників».
По цих словах землею довкола дерева пройшла хвиля, вигнавши з нірок безліч малої звірини, яка відразу ж дременула геть. Краєм ока Вершник помітив, як до галявини наближалися десятки ельфів — їхнє волосся майоріло на вітрі, ніби шовкові прапори. Мовчазні, як привиди, вони зібралися довкола дерева Меноа, але не стали робити нічого, щоб допомогти Вершникові й дракону.
Ерагон уже хотів був покликати на допомогу Оромиса й Глаедра, коли дерево знов озвалося:
«Кіт-перевертень знав, що казав… Під моїм корінням справді є яскравий метал, але ви його не отримаєте. Ви покусали мене та ще й намагалися спалити, тож я ніколи вам цього не пробачу».
Сяк-так угамувавши свій страх, Ерагон мовив у відповідь:
«Але ж Сапфіра — остання самиця дракона! Ти не можеш її вбити!»
«Дракони дихають вогнем, — прошепотів голос, і всі дерева навколо затремтіли. — А вогонь треба гасити».
Сапфіра тим часом зібралась на силі й прохрипіла:
«Якщо ми не зупинимо чоловіка, який знищив Вершників дракона, тоді він неодмінно прийде сюди й спалить твій ліс, а потім добереться й до тебе, ельф-дерево. Та якщо ти нам допоможеш, ми спробуємо його зупинити».
«Варто йому вбити хоч один мій паросток, як він миттю ж помре, — відповів голос. — Ніхто не має такої сили, як цей ліс. Ніхто не зможе його знищити».
«Пробач, дерево! — став благати Ерагон. — Відпусти нас, і ми залікуємо твої рани своєю магією».
Здавалось, дерево Меноа не звернуло уваги на слова Вершника, потягнувшись до його свідомості.
«Хто ти такий, Ерагоне? — спитало воно за мить. — Я знаю кожну істоту, яка живе в цьому лісі, але ніколи не зустрічало когось, хто був би схожий на тебе».
«Я не є ані ельфом, ані людиною, — відповів Ерагон. — Я щось середнє. Дракони змінили мене під час святкування Кривавої Клятви.»
«Але навіщо вони змінили тебе, Вершнику?»
«Щоб я зміг перемогти Галбаторікса та його Імперію».
«Я пригадую, як під час свята я відчула, як у світі щось змінилось, але я не думала, що це сталося з тобою… Я ж бо думаю про сонце й дощі…»
«Ми загоїмо твоє коріння й стовбур, о дерево! — ще раз повторив Вершник. — Але дозволь нам забрати яскравий метал».
Решта дерев застогнали, ніби самотні душі, а потім голос Меноа схвильовано, але м'яко прошепотів:
«А ти даси мені те, чого я хочу, Вершнику?»
«Дам», — не вагаючись, відповів Ерагон, ладний заплатити за меч Вершника будь-яку ціну.
Листя дерево Меноа перестало шелестіти, і на галявині запанувала цілковита тиша. Потому земля під Ерагоновими ногами затремтіла, коріння розійшлося, і Вершник побачив у ямі те, що нагадувало шматок іржавого заліза у два фути завдовжки й у півтора завширшки. Коли руда опинилась на поверхні, Ерагон раптом відчув різкий біль у животі. Юнак скривився, потер рукою болюче місце, а біль тим часом зник так само раптово, як і з'явився. Корінь послабив хватку довкола його ноги, а невдовзі й узагалі зник у землі. Сапфіра теж уже була на свободі.
«Ось твій метал, Вершнику, — прошепотіло дерево Меноа. — Забирай його та йди…»
«Але ж…» — хотів був мовити Ерагон.
«Іди…» — урвало Вершника дерево Меноа, і його голос стих. Свідомість дерева покинула голови Ерагона й Сапфіри і всоталася назад під його коріння. Сосни, що були навколо, випрямились і стали такими, як були раніше.
— Але ж… — прошепотів Ерагон уголос, спантеличений тим, що дерево Меноа так і не сказало йому про те, чого воно хотіло.
Але часу на роздуми в нього не було, тож Вершник підскочив до шматка руди, присів і, крекнувши, взяв його в руки. Потім він притис метал до грудей, розвернувся й попрямував у той бік, де були дім і кузня Рунон.
Наздогнавши Вершника, Сапфіра спочатку понюхала яскравий метал, а потім закрокувала поруч.
«Ти мав рацію, — мовила вона. — Мені не варто було на нього нападати».
«Як би там не було, але в нас є яскравий метал, — відповів Ерагон. — Не знаю, чи отримало дерево Меноа те, що хотіло, а от ми точно отримали…»