Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 45

І тут Ерагон миттю збагнув, що слід робити. Він різко повернувся й знайшов поглядом суворі очі Арії. Та моргнула йому, Вершник відповів ельфійці тим самим і міцніше стис каменюку. Більшість солдатів, із якими Ерагону доводилось битися на Палаючій рівнині, були захищені від магічних нападів найпростішими закляттями. Швидше за все, цей загін мав такий самий захист.

Вершник був певен, що зможе обійти або знищити будь-яке закляття чарівників Галбаторікса, проте на це знадобилося б значно більше часу, ніж ті кілька секунд, які він мав. Словом, Вершникові було не до магії, тому він широко замахнувся й запустив каменюку у вусаня. Та пробила йому шолом, але перш ніж воїни встигли оговтатися, юнак устиг схопитися за спис чоловіка, який був позаду нього, й скинув того з коня. Коли ворог опинився на землі, Ерагон миттю вразив його в серце, зламавши вістря списа об нагрудну пластинку його обладунків. Потому Вершник хвацько відскочив назад, вивернувшись так, що його тіло було паралельне до землі, й уник сімох списів, що вже за мить стриміли в землі в тому самому місці, де він щойно стояв.

Арія теж не гаяла часу. Коли Ерагон жбурнув каменюку, вона скочила на коня, що стояв поруч, і звалила вершника на землю хвацьким ударом ноги. Той відлетів футів на тридцять, а войовнича ельфійка стала перескакувати з коня на коня, рухаючись напрочуд граційно й красиво й вибиваючи вершників із сідел ударами колін та ліктів.

Приземлившись на землю, Ерагон стрибком став на ноги й опинився один проти чотирьох солдатів, які зараз же почали наступати. Юнак вправно відскочив убік, перехопив руку першого воїна, який намагався дістати його мечем, і вдарив його кулаком у пах. Чоловік смикнувся й упав на землю. Вершникові знадобилось не більше хвилини, щоб упоратися з двома наступними нападниками, тож невдовзі земля під його ногами була вкрита тілами.

Тим часом четвертий солдат замахнувся мечем і опинився так близько від Ерагона, що той не зміг уникнути його нападу. Відчайдушно крутнувшись на місці, юнак ударив нападника кулаком у груди. На превеликий подив самого Вершника, удар вийшов такий сильний, що бідолашний чолов'яга виплюнув зі свого нутра якусь криваву грудку, відлетів майже на десять футів і бездиханно завмер зі зламаними ребрами поруч із рештою своїх переможених товаришів.

Ерагонові теж добряче перепало. Він скорчився від болю, притискаючи до обладунків руку, якою ще мить тому завдав такого хвацького удару. Крізь понівечену шкіру виступали білі хрящі, а з рани жебоніли цівочки крові. «От халепа», — прошипів юнак, збагнувши, що його пальці перестали слухатись і їх негайно слід полікувати магією, інакше з його правиці не буде жодної користі. Остерігаючись іще одного нападу, він роззирнувся довкола й пошукав очима ельфійку.

Коні розбіглися в різні боки, а в живих залишилося тільки троє солдатів. Арія відбивалася від двох із них, а третій тим часом дременув кудись у південному напрямку. Робити було нічого, тож, зібравшись на силах, Ерагон кинувся йому навздогін. Невдовзі відстань між Вершником та його ворогом скоротилася майже вдвічі. Зрозумівши це, бідолаха розпачливо завив і почав благати пощади, обіцяючи, що нікому ніколи в житті не розповість про те, що його бачив, і показуючи свої порожні руки, мовляв, він геть беззбройний. Коли відстань між жертвою та переслідувачем скоротилася до кількох метрів, солдат різко кинувся вбік і став бігати туди-сюди по полю, ніби нажаханий заєць. Окрім того, горопаха жалібно скиглив, примовляючи крізь сльози, що він іще надто молодий, аби помирати, що йому ще належить одружитися й стати батьком і що його рідні дуже сумуватимуть за ним. Потому він став кричати, що це була лише п'ята його місія й що до війська його взяли примусом.

— Чого ж ти хочеш від мене? — схлипував він. — Я робив тільки те, що мав робити, насправді я дуже добрий.

Прислухавшись до його слів, Ерагон урешті-решт зупинився й набурмосено мовив:

— Ми не можемо взяти тебе із собою, проте й залишати тебе тут так само не можна, бо ти зараз же знайдеш коня й викриєш нас.

— Ні, ні, не викрию!

— Та годі вже… Щойно ти повернешся до табору, тебе почнуть розпитувати, що сталося, й твоя присяга Галбаторіксу та Імперії не дозволить тобі збрехати. Мені дуже шкода, але я не знаю, як іще можна звільнити тебе від твоїх обов'язків, окрім як…

— Навіщо ти це робиш? Чудовисько! — закричав чоловік. Із непідробним жахом він хотів був оббігти Ерагона, щоб потрапити на дорогу, проте Вершник швидко його наздогнав і міцно схопив рукою за шию, намагаючись не зважати на лемент і благання про помилування. За мить бездиханний солдат упав Ерагонові під ноги.

Глянувши на мертвого чоловіка, юнак відчув на язиці якусь незрозумілу гіркоту. «Коли ми вбиваємо когось, — подумав він, — ми вбиваємо частину себе». Цієї миті він ненавидів себе. Ледве переставляючи ноги й похитуючись, Вершник рушив туди, де нещодавно точився бій. Арія стояла на колінах біля одного з убитих і змивала кров зі своїх рук водою з бляшаної фляги котрогось із солдатів.

— Як це ти, — спиталась ельфійка, — без жодних вагань убив того чоловіка, тимчасом як до Слоуна не зміг примусити себе навіть пальцем доторкнутися? — Із цими словами вона звелася й глянула на нього своїми розкосими очима.

Ерагон спокійно знизав плечима:

— Він був для нас небезпечним. А Слоун — ні. Як же ти не розумієш?

— Може, воно й так, — після хвилинної мовчанки озвалася Арія. — Але я думаю інакше… І дуже шкода, що мене вчить моралі той, у кого ще так мало досвіду. Схоже, я помилилась, коли робила свій вибір.

Ерагон чув мелодійний голос Арії, але не розумів, що вона каже, і причиною цього були понівечені мертві тіла солдатів на полі бою, куди цієї миті був спрямований його погляд. «Оце й усе, на що обернулось моє життя? — думав він. — Безкінечні битви?»

— Я почуваюся, ніби справжній убивця.

— Розумію, Ерагоне, — спробувала втішити його ельфійка. — Але не забувай, що ти пережив тільки дрібку з того, чим є життя Вершника дракона. Колись ця війна неодмінно скінчиться, і ти побачиш, що людям потрібні не лише твоя сила й уміння вбивати, адже Вершники були не тільки воїнами — вони виховували дітей, займалися наукою, зцілювали хворих.

— Нехай навіть так, але чому ми маємо воювати з простими людьми, Аріє?

— Тому що вони стоять між нами й Галбаторіксом.

— Але ж це неправильно, хіба ми не можемо завдати удару самому Галбаторіксу, не беручи на свою совість смертей сотень ні в чому не винних людей?

— На жаль, це нереально. Адже ми не зможемо дістатись Урубейна, доки не розіб'ємо військ, що його охороняють. Та й увірватися до самого замку, не оминувши магічних пасток, нам не вдасться.

— Має ж бути якийсь спосіб, — якось розгублено сказав юнак, стоячи на місці, коли Арія потяглась уперед і взяла спис. Наступної миті ельфійка спрямувала його вістря в підборіддя вбитого солдата й устромила його в череп бездиханного тіла. Ошелешений Ерагон стрибнув до войовничої ельфійки, відштовхнув її від убитого.

— Що ти робиш? — скрикнув він.

Обличчя Арії спалахнуло непідробною люттю.

— Я пробачу тобі тільки тому, що ти втратив розум і ще й досі не можеш його знайти. Отямся, Ерагоне! Ти зайшов надто далеко, аби тобі весь час пояснювали, що й до чого! Спробуй хоч трішки поворушити мізками!

Почувши таку дивну відповідь, Вершник похмуро мовив:

— Якщо ми цього не зробимо, то Імперія збагне, що ми вбили більшість супротивників голими руками.

— Нарешті! А єдині, хто може це зробити, — ельфи, Вершники й ургали. Проте навіть останній йолоп знає, що ургали тут ні до чого. І тоді все свідчитиме проти нас, отож уже за кілька годин тут будуть нишпорити Торнак і Мертаг, намагаючись нас знайти, — сказала ельфійка і з силою висмикнула спис із черепа, так що в ньому аж хлюпнуло. Потім вона тицьнула зброю Ерагонові й додала: — Я розумію, це дуже огидно, але тобі все ж таки доведеться мені допомогти.

Ерагон розгублено кивнув, тимчасом як ельфійка вихопила свого меча й уже за мить поле бою виглядало так, ніби солдатів Галбаторікса переміг невеличкий загін невідомих вояків. Це була жахлива робота, проте друзі впоралися з нею швидко, оскільки були вправними воїнами й дуже добре знали, яких саме ран слід завдавати своїм ворогам, аби все виглядало якомога правдивіше й аби ніхто не здогадався, що вони вільно розгулюють ворожою територією. Підійшовши до воїна, якого Ерагон забив ударом у груди, Арія скрушно похитала головою: