Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 47

Аби позбутися цих жахливих видінь, юнак зціпив зуби й глибоко втягував крізь них повітря, відчуваючи, як усе його тіло вкривається маленькими липкими краплинками поту. Він крутився на місці й намагався відігнати від себе образ солдата, проте йому не вдавалося із цим упоратись. «Щезни! — несподівано гаркнув він, втративши рештки самовладання. — Це не моя вина. Якщо хочеш когось звинувачувати, то звинувачуй Галбаторікса. Я не збирався тебе вбивати!»

Із темряви, що огорнула мандрівників, долинуло моторошне виття вовка. Тієї ж миті з різних кінців долини відгукнулося безліч його сірих побратимів, і невдовзі весь простір навколо Арії та Ерагона сповнився тремтливо-тужливою мелодією. Виття було таким зловісним, що у Вершника аж волосся стало сторчма. Якоїсь миті це завивання злилося в один звуковий потік і стало нагадувати бойовий клич ургалів перед нападом.

Ерагон неспокійно засовався на місці.

— Заспокойся, — прошепотіла Арія. — Це вовки… І вони не зроблять нам нічого лихого, ти ж сам знаєш. Вони просто вчать своїх малят вити й ніколи не підпустять їх до істот із таким дивним запахом, як ми.

— Вовки не там, — мовив Ерагон, охопивши себе руками, а потім постукав себе по голові й додав, — вовки ось тут.

Арія з розумінням кивнула. Її різкий рух страшенно нагадував рухи птаха, і це ще раз свідчило про те, що вона не була людиною, хоч і мала людську подобу.

— Чудовиська твоєї свідомості завжди куди жахливіші за ті, які оточують тебе в реальному житті. Страх, сумніви й лють скалічили значно більше людей, ніж хижі тварини.

— І любов, — додав Ерагон.

— І любов, — погодилась ельфійка. — А ще жадоба, заздрість і безліч інших недобрих почуттів, що притаманні мислячим расам.

Ерагон раптом згадав Тенгу, який цілісінькими днями просиджував над манускриптами у зруйнованій ельфійській фортеці Едур Ітіндра, шукаючи «відповіді»… Він ледь стримався, щоб не розповісти Арії про пустельника зараз же, бо та неодмінно б стала про нього розпитувати, а в них було обмаль часу. Натомість юнак спитав сам:

— А ти хвилюєшся, коли вбиваєш?

Зелені очі Арії звузились до ледь помітних щілинок.

— Ані я, ані мій народ не їмо тварин, оскільки вважаємо, що вбивати інших істот тільки задля того, щоб утамувати свій голод, узагалі неприпустимо. І ти ще маєш нахабство питати, чи хвилююсь я, коли вбиваю? Мабуть, ти дуже мало знаєш ельфів, якщо вважаєш нас такими собі холоднокровними вбивцями.

— Ніким я вас не вважаю, — відмахнувся юнак. — Це зовсім не те, що я мав на увазі.

— Тоді говори, що ти хотів сказати, й не ображай моєї раси, якщо не хотів того робити.

Ерагон спробував усе їй пояснити, ретельно добираючи кожне слово.

— Щось подібне я спитав у Рорана, перш ніж ми напали на Хелгрінд. І мені залежить на тому, аби знати, що саме ти відчуваєш, коли береш на душу чиюсь смерть? — говорив Вершник, похмуро поглядаючи на вогонь. — Ти бачиш воїнів, яких убила? Ти бачиш їх, ніби живих, ти відчуваєш на собі їхні погляди?

Арія міцніше охопила коліна й задумливо дивилась на вогняні язички. Один із метеликів, що підлетів до багаття надто близько, обпалив собі крильця й упав у вогонь. «Флауга», — прошепотіла ельфійка, легенько змахнувши рукою, й решта метеликів пурхнули в темряву подалі від вогнища. Потім вона гірко зітхнула й, не відриваючи очей від палаючого гілля, тихо мовила:

— За дев'ять місяців потому, як я стала єдиним послом своєї матері, я поїхала разом з варденами до столиці Сурди, що на той час іще не була новою країною. Невдовзі після того, як ми полишили Беорські гори, наш загін перестріла ватага мандрівних ургалів. Ми вирішили не діставати своїх мечів і продовжити подорож, проте ургали хотіли нас випробувати, щоб завоювати славу й показати всім племенам, які вони вправні воїни. Наш загін на чолі з ватажком варденів Велдоном був чисельнішим за зграю ургалів, тому ми легко їх розбили. Під час цього бою я вперше відібрала життя. Кілька тижнів поспіль я весь час думала про це й урешті-решт збагнула, що коли не перестану себе картати, то неодмінно збожеволію. Багато хто не може витримати цього — страх і розпач затуманюють їхній розум, і на них уже не можна покластися. Тим часом дехто, навпаки, стає черствим, маючи тверду каменюку в грудях замість серця, і втрачає здатність відрізняти хороше від поганого.

— Але як тобі вдалося змиритися із цим?

— Я довго думала, чому саме мені довелося вперше в житті вбити, і зрозуміла, що мала для цього цілком справедливі підстави. А потім я намагалася переконати себе, що наша справа надто важлива, аби я переймалася тим, що забираю в когось життя… А щоразу, коли в моїй уяві зринають обличчя вбитих мною воїнів, я починаю думати про сади Тіальдар Холу.

— Допомагає?

— Можна й так сказати, — відкинувши волосся з обличчя й заправивши його за своє кругле вухо, мовила ельфійка. — Від отрути насилля рятує тільки душевний спокій. Ніде правди діти, ці ліки не так уже й легко знайти, проте вони того варті. — Трохи помовчавши, вона додала: — Часом допомагає також дихання.

— Яке ще дихання?

— Повільне, розмірене дихання, так, ніби ти медитуєш. Це один із найдієвіших засобів, що дає змогу заспокоїтись.

Ерагон вирішив скористатися її порадою і почав старанно вдихати й видихати, слідкуючи за тим, аби дотримуватись ритму й видихати з легень усе повітря. За кілька хвилин каменюка всередині його душі трохи пом'якшала, а обличчя воїнів, яких він убив, не були вже аж такими реальними.

Повітря вкотре сповнилось вовчим виттям, однак тепер воно не здавалося Вершникові настільки моторошним, як спершу.

— Дякую, — з полегшенням сказав він.

Арія легенько кивнула йому у відповідь.

Десь на чверть години запанувала цілковита тиша, аж доки Ерагон не розбив її, видихнувши із себе одне-єдине слово — «ургали».

— Як ти ставишся до того, що Насуада дозволила їм приєднатися до варденів?

Арія підняла гілочку біля своєї ноги й, покрутивши її кінчиками пальців, так пильно на неї глянула, що юнакові на мить здалося, ніби вона шукає відповіді саме в ній, у цій гілочці.

— Це був дуже сміливий крок, і я стала поважати Насуаду ще більше. Вона завжди робить так, щоб варденам велося якомога краще, і байдуже, яку доведеться сплатити ціну.

— Але ж ти сама бачила, скількох варденів обурило те, що вона пристала на пропозицію Нар Гарцхвога й погодилась на їхню підтримку.

— Не переживай, після випробування довгими ножами вардени поважають її ще більше, аніж до того, як вона приєднала до їхнього війська загони ургалів. Насуада діє дуже розумно, коли йдеться про збереження своїх позицій, — відповіла Арія, кинувши гілочку у вогонь. — Я не відчуваю до ургалів ані любові, ані ненависті. На відміну від разаків, вони добрі, просто надто вже люблять воювати. А це суттєва різниця, хоча родинам, чоловіки яких загинули від їхніх мечів, навряд чи це поясниш. Тож ми, ельфи, не проти мати справу з ургалами, хоч дуже часто це не закінчувалось для нас добром.

Ерагон не став розпитувати в ельфійки про ургалів, бо під час навчання Оромис змусив його прочитати безліч манускриптів, у яких ішлося про них. Найкраще юнак пам'ятав трактат «Подорож Гнаевалдрскалд», з якого він дізнався про те, що вся культура ургалів ґрунтувалася на подвигах і битвах. Чоловіки-ургали могли підвищити свій статус тільки тоді, коли нападали на якесь селище, байдуже, було це селище ургалів, людей, ельфів чи гномів, або ж у битвах зі своїми ворогами, безстрашно зазираючи в очі смерті. А коли ургалам приходив час обирати самицю, їхні жінки навіть не дивились на тих, хто переміг менше трьох супротивників. Отож, кожне покоління ургалів не мало іншого вибору, як кидати виклик своїм одноліткам, своїм старшим братам по крові й вештатись країною, шукаючи собі суперників, у бою з якими можна було довести свою мужність. Ця традиція була такою старою й непорушною, що ніхто навіть не намагався її змінити. «Принаймні вони не зраджують свою кров, — зітхнув Ерагон, — тимчасом як багатьом людям доводиться про це тільки мріяти».