Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 80
«То що будемо робити тепер? — спитав Ерагон в Арії та Сапфіри. — Як гадаєте, нам вдасться взяти їх у заручники?»
«Я відпускаю їх», — крикнула Сапфіра й справді відпустила Торнака, відштовхнувшись від нього лапами. Вона важко змахнула крилами — треба було втриматись у повітрі. Ерагон озирнувся через плече й побачив, як до них стрімко наближається вигоріла на сонці трава. Потім він відчув потужний удар у спину, і в нього потемніло в очах.
Прийшовши до тями, Вершник побачив за два дюйми від свого носа Сапфірину луску, що сяяла, наче зеленувата крига. Потому він відчув, як хтось настійливо пробує пробитись до його свідомості з дуже великої відстані. За якийсь час Ерагон зрозумів, що це була Арія. «Зупини своє закляття, Ерагоне! — гукала вона. — Воно нас уб'є. Зупини його! Мертаг уже надто далеко! Прокинься, Ерагоне, інакше ти назавжди провалишся в порожнечу!»
Ерагон рвучко звівся в сідлі. Сапфіра лежала на землі, оточена воїнами короля Орина. Юнак іще й досі не міг як слід збагнути, що саме з ними сталося. Арії поблизу не було. За мить Вершник відчув, як закляття, що його він наклав на Мертага, ще й досі продовжує витягувати з нього сили. Якби не допомога Сапфіри, Арії та інших ельфів, він уже напевно давно б помер…
Урешті-решт, Ерагон таки припинив дію закляття, а потім став шукати очима Торнака й Мертага.
«Вони он там», — мовила Сапфіра, повівши мордою.
Далеко на північному заході Вершник і справді побачив Торнака, що дуже низько летів над землею вгору по річці Джиєт, тікаючи до армії Галбаторікса, яка перебувала за кілька миль від них.
«Як це сталося?» — спитав Ерагон.
«Мертаг знову зцілив Торнака, і йому пощастило приземлитися на один із пагорбів. Тоді вони спустилися з нього й зуміли злетіти ще до того, як ти прийшов до тями», — відповіла Сапфіра.
А вже за кілька секунд до них долинув зміцнілий голос Мертага:
«Не думайте, що ви перемогли, Ерагоне й Сапфіро! Ми ще зустрінемось, обіцяю вам. І тоді на вас чекатиме ганебна поразка, бо ми будемо сильніші, ніж зараз!»
Ерагон стиснув щит та шаблю так сильно, що в нього аж кров заграла під нігтями.
«Як ти гадаєш, може, їх наздогнати?» — заскреготав він зубами.
«Не думаю, що це гарна ідея, — заперечно похитала головою Сапфіра, — бо ельфи не зможуть підтримувати тебе на такій великій відстані, а без їхньої допомоги ми навряд чи сьогодні перемогли б».
«А знаєш, у нас би все вийшло, — Ерагон у розпачі стукнув себе кулаком по нозі. — Який же я дурень! Я забув про Арен. Нам слід було скористатися енергією Бромової каблучки!»
«У твоїй голові було надто багато думок. Будь-хто на твоєму місці міг зробити помилку».
«Може, й так, але я все одно мав згадати про Арен. Тоді б ми неодмінно захопили Торнака й Мертага».
«А що потім? — спитала Сапфіра. — Що б ми робили з ними потім? Ти б напоїв їх зіллям, так як Смерк напоїв тебе в Джиліді? Чи просто вбив би їх?»
«Не знаю! Але ми могли б допомогти їм змінити справжні імена й знищити їхні присяги Галбаторіксу. Згодься, відпускати їх просто так дуже небезпечно».
«Звісно, — сказала Арія. — Але і ти, і Сапфіра надто втомлені. Як на мене, нехай собі Торнак і Мертаг тікають. Я не хочу, щоб ви їх переслідували. Це смертельно небезпечно. А крім того, у нас нема змоги утримувати в полоні дракона й Вершника, а вбити їх буде не так уже й легко, як тобі може здатися. Треба радіти бодай з того, що нам пощастило їх відлякати. А коли вони насміляться напасти на нас знову, ми проженемо їх іще далі».
Ерагон дивився вслід Торнакові й Мертагу, аж доки вони не розчинилися в повітрі. Потім Вершник зітхнув і погладив Сапфіру по шиї:
«Будь ласка, не дай мені зараз заснути, бо я прокинуся не раніше, як за два тижні».
«Я теж».
«Ти маєш пишатися тим, що перемогла Торнака».
«Авжеж, перемогла, — струснула головою Сапфіра. — От тільки навряд чи наше змагання було чесним. У Торнака немає мого досвіду».
«І твого таланту».
Повернувши голову, Сапфіра лизнула Ерагона в руку. У її очах зблиснули ніжні вогники.
Вершник посміхнувся у відповідь.
«Знаєш, — сказав він за якусь мить, — мене ще й досі дивує те, що Мертаг не поступався мені у швидкості. Схоже, магія Галбаторікса таки сильніша за мою».
«А чому твої охоронні закляття не змогли вберегти тебе від Зарока? Удари разаків були куди сильніші, проте не завдали тобі жодної шкоди».
«Одне з двох: або Мертаг і Галбаторікс винайшли закляття, від якого мені не під силу захиститись, або Зарок — це меч Вершника… Пригадуєш, Глаедр часто любив повторювати, що мечі, які викувала Рунон, викарбовуючи на них найрізноманітніші закляття, дуже рідко піддаються впливу магії».
Ерагон стомлено поглянув на краплі драконової крові, що лишились на лезі його шаблі.
«І коли вже ми нарешті навчимося перемагати наших ворогів самотужки? Я не зміг би вбити Смерка, якби Арія не розбила Зоряний Сапфір. А сьогодні… Сьогодні ми б ніколи не впорались із Мертагом і Торнаком, якби не допомога Арії та дванадцяти ельфів».
«Просто нам треба стати значно сильнішими».
«Звісно. Але як? І як Галбаторікс зміг накопичити таку силу? Може, він винайшов спосіб, завдяки якому підживляється енергією своїх рабів навіть тоді, коли вони перебувають за сотні миль від нього?»
По чолу Ерагона пробіг струмочок поту й скотився в куточок правого ока. Вершник витер піт долонею, кілька разів моргнув й аж тепер помітив, що навколо нього й Сапфіри зібралось чимало люду. «Що вони тут роблять?» — подумав він.
Роззирнувшись навсібіч, юнак збагнув, що Сапфіра упала зовсім недалеко від того місця, де король Орин зупинив ворожий загін. Праворуч від них у паніці й сум'ятті метушилися сотні людей, височезні ургали та нажахані коні. Час від часу крізь брязкіт мечів і стогін поранених до Ерагонового слуху долинали вибухи божевільного реготу.
«Я думаю, вони тут для того, щоб нас захищати», — відповіла Сапфіра.
«Нас! Від кого? — здивувався юнак. — Чому вони ще й досі не розправились із ворогом? Де…» — Ерагон не встиг договорити, бо до них якраз підійшли Арія, Блодхгарм та ще четверо ельфів, що ледь трималися на ногах.
— Аріє! — гукнув Ерагон до войовничої ельфійки. — Що тут сталося? Здається, нашими воїнами ніхто не командує?
Він бачив, як важко дихала Арія, і неабияк стривожився. Ельфійці знадобилась добра хвилина, аби прийти до тями. Тільки тоді вона почала говорити:
— Ці солдати виявились значно небезпечнішими, ніж нам здавалося. Ми й самі нічого не можемо зрозуміти. А з поля бою — жодних новин. Я та Ду Врангр Гата чуємо лиш бурмотіння чарівників Орина.
Сказавши це, ельфійка заходилась оглядати порізи та синці Сапфіри. Вершник хотів був у неї ще щось спитати, аж раптом почув стурбований крик короля Орина:
— Назад, назад, усі назад! Лучники, шикуйся! Чорти б його побрали… нікому не рухатись, ми його тримаємо!
Сапфіра не стала чекати далі. Вона вмить напружила лапи й перестрибнула через вершників, налякавши їхніх коней так, що ті аж поприсідали, а потім кинулась по всіяному тілами полю туди, звідки долинав голос короля Орина. Люди й ургали розліталися від неї навсібіч, ніби листя, підхоплене подувом вітру. Ельфи на якусь мить розгубились, проте швидко вихопили мечі та луки й мерщій кинулись навздогін.
Опинившись на місці, Сапфіра побачила Орина, що гордо височів на скакуні за кілька метрів від стрункої шеренги своїх воїнів. Король уважно розглядав якогось самотнього чоловіка, що стовбичив на полі бою приблизно за сорок футів від нього. Очі Орина зблискували лютими вогниками, що неабияк контрастували зі вкритими шаром пилюки обладунками. Судячи з усього, королеві неабияк дісталося: на його лівій руці зяяла кривавою плямою велика рана, а з правого стегна стирчало древко списа, завдовжки в кілька дюймів. Коли Орин побачив Сапфіру, його обличчя стало спокійнішим.
— Це добре, дуже добре, що ви тут, — сказав він тієї миті, як Сапфіра наблизилась до його коня. — Ти нам потрібна, Сапфіро, і ти, Убивце Тіні. — Якраз у цей час один із лучників вийшов на кілька дюймів із шеренги: — Назад! — загорлав Орин, змахнувши мечем. — Я відрубаю голову кожному, хто опиниться не там, де йому наказано стояти, присягаюсь короною Ангварда! — по цих словах король знову прикипів поглядом до самотнього чоловіка.