Коханка - Вишневский Януш Леон. Страница 14

— А ти так плакала, що я подумав, ніби ховають твою дитину, і мені стало дуже тебе шкода, і захотілося притулити тебе до себе, — сказав він через кілька днів, коли ми їли першу нашу спільну вечерю в портовому ресторані в Генуї. Цим «притулити» він зворушив мене перший раз у житті й зворушує досі.

Через два місяці у Варшаві він уперше мене поцілував. Ми часто спілкувалися відтоді, але саме того дня зустрілися випадково у книгарні на вулиці Нови Свят. Я купувала книжку на уродини Моніці. Нову книжку моєї улюбленої Ґретковської. Він купив таку саму. Для себе. Несміливо запитав, чи маю я час зайти з ним на келих вина до кав’ярні. Я мала. Ми випили цілу пляшку. Я нічого не їла від самого ранку. Причому позавчорашнього. Бо якраз сіла на чергову дієту. Але, попри те, зовсім не сп’яніла. Він був милий. Підіймав угору келих із вином, я бачила його обручку, але це не мало жодного значення. Ми вийшли надвір. Він провів мене додому. Попрощався, поцілував руку. За мить повернувся. Наздогнав мене на другому поверсі, обійняв і поцілував. Але не в щічку на знак симпатії. А по-справжньому, пропихаючи язика поміж мої зуби.

Наступного ранку задзвонив до редакції. Вибачився за те, що сталося «вчора на сходах».

Увечері мені принесли додому квіти від нього. І всі книжки Ґретковської, загорнуті в блискучий папір. Часом він увечері приїздив під мій будинок і через домофон питав, чи не піду я з ним на прогулянку. Я сходила вниз, і ми йшли гуляти. Через деякий час я зауважила, що вже ні з ким вечорами не зустрічаюся і так планую дні, щоб бути вдома, якби, наприклад, йому спало на думку подзвонити на домофон і запросити мене на прогулянку. Мені бракувало його, коли він не приїздив. Бракувало вже тоді, хоча я й не знала, як назвати те, що між нами відбувалося. Я почала пристосовувати своє життя до його планів. Уже тоді я чекала на дзвінок у двері, на телефонний дзвінок чи на сигнал домофону. Уже тоді терпіти не могла вихідних, нетерпляче чекала на понеділки і постійно позирала на мобільний. Тож коханкою я стала дуже швидко. Він про це ще навіть не знав.

Через місяць я вже почала чекати, коли ж він підніметься зі мною нагору після котроїсь із прогулянок. Але він лише інколи вибігав на сходи і цілував мене, як тоді, коли проводжав уперше.

Через два місяці, у день моїх іменин, він прийшов увечері показати фотографії з Ліґурії. Прийшов без попередження. Просто подзвонив у двері, я відчинила з рушником на голові, а він стояв на порозі з трояндами. Ми дивилися світлини і згадували. Я не підходила до телефону, не хотіла чути вітань від інших. Мені було шкода часу. Коли ми пішли на кухню, щоб зробити чаю, він став позаду мене, задер мій светр, зсунув бретельки бюстгалтера і почав цілувати сліди від них на плечах. Я повернулася до нього, підняла руки вгору, а він зняв з мене светр. Тоді я заплющила очі й підставила йому вуста.

Ясна річ, що він особливий! Справді. Важко пройти повз нього на вулиці, подивитися йому в очі й не відчути, що перед тобою хтось незвичайний, з ким хочеться провести час. І саме за це я найбільше заздрю його дружині. За те, що вона має так багато його часу для себе.

Бо у цей час можна, наприклад, слухати його. А зі всього, що трапляється між нами, я найбільше люблю саме слухати його. З наших проведених разом ночей я значно детальніше пригадую його розповіді, ніж те, що ми робили перед тим, — думаю, він не зрадів би, довідавшись про це.

Часом він дзвонив до мене вранці, вдень або навіть уночі й казав збудженим, нетерплячим голосом: «Слухай, мушу тобі терміново щось розповісти».

І я знала, що цим одним-єдиним реченням він ставить мене вище за всіх. Навіть за свою дружину. Бо то саме я, а не хтось інший, мала вислухати розповіді про його черговий успіх, поразку, мить хвилювання, плани або ідеї. Вислухати першою. Першою. Це був для мене справжній доказ кохання. За шість років він ні разу не сказав, що кохає мене, зате я першою дізнаюся про все, що трапляється у його житті. І для мене вже до кінця життя жодне «я тебе кохаю» не замінить цього «слухай, мушу тобі терміново щось розповісти». Я зрозуміла, наскільки це важливо для нього, коли одного разу ми були з його друзями в пабі, пили вино, і мені довелося стати свідком, як він затято дискутував із кимось із присутніх про те, в який саме момент починається зрада. Я здивовано слухала, що зрада — це той момент, коли виникає бажання «насамперед розповісти про щось іншій жінці», а не дружині, і що «для зради зовсім не потрібно виходити з дому, достатньо мати телефон або доступ до інтернету».

Протягом шести років він усі найважливіші речі розповідав насамперед мені. Іноді чекав із цим аж до ранку. Часом, коли бував за кордоном, чекав навіть по кілька днів, але переважно приїздив, не відкладаючи. Бо я мала першою знати про все, що для нього найважливіше. Уже шість років він мене не зраджує. Навіть із дружиною.

Те, що він розповідав, завжди було таке… таке важливе. Важливе. Або з ним траплялися речі, які ні з ким іншим не трапляються, або ж він був настільки вразливий, щоб зауважити ці речі і дати їм себе здивувати, зворушити, сп’янити чи обурити. Хтось хотів би притулити до себе світ, а інший — вдарити кулаком. Він належав до перших. І саме про це своє бажання притулити світ найчастіше говорив зі мною.

Як, наприклад, тоді, коли перед самим Великоднем повернувся з Франкфурта-на-Майні, де першого ж дня вранці дорогою з готелю до торгового центру поруч із ним у метро сів чоловік із білою тростиною. Вони їхали якусь мить мовчки, а потім той чоловік почав розповідати, як гарно буває на Канарських островах. Як виглядає затока біля острова Лансарот після весняного дощу і якого кольору бувають розквітлі кактуси, що ростуть у кратері згаслого вулкана на Пальмі, які оксамитові в них квіти, і що найінтенсивніший голубий колір небо має у травні. Потім потяг зупинився, той чоловік устав, подивився на нього, усміхнувся і вийшов. А він упродовж цілого робочого дня так і не зміг забути погляду того чоловіка з білою тростиною.

Або тоді, 11 вересня, коли він приїхав до мене додому і ми заніміло вдивлялися в екран телевізора, не розуміючи, що коїться зі світом. Він боявся. Сів за моєю спиною, міцно мене обійняв і притиснув голову до моєї потилиці. Він тремтів. І говорив таким дивним голосом, ніби йому хтось стиснув горло. Знаєш, я кохаю його і за те, що він не соромиться свого страху і зміг так сильно боятися при мені. Він, який суворо і безкомпромісно, педантично і справедливо керує сотнею людей у себе на фірмі, де майже всі бояться його. Він, який ніколи не може витримати на місці пасажира. І коли йому щось не подобається, відразу ж просить зупинитися і сам сідає за кермо.

Жоден із моїх знайомих чоловіків не боявся так гарно, як він. Я ніколи не забуду, як тоді, 11 вересня, він у якусь мить піднявся з місця і вперше з мого дому подзвонив до дружини. І хоча мені хотілося плакати, коли він промовив до слухавки: «Йоасю…», — але я розуміла, що це дуже правильно і що якби він цього не зробив, я не поважала б його так сильно, як поважаю зараз.

Того дня, коли ми дивилися на сюрреалістичні картини з Нью-Йорка, вперше по-справжньому заговорили про Бога і релігію. Нехрещений католик, він ходив до церкви тільки у післяобідній або вечірній час, коли там немає священиків. Він чинив так після того, як не зміг знайти священика на похорон власного батька, від якого пішла перша дружина і він, позбавлений вибору, погодився на розлучення. Він сидів за мною і шепотів мені на вухо, як сильно хотів би, щоб здійснилася його мрія і можна було відправити в одному вагоні потяга до Ассизі або до Мекки найголовніших жерців і священиків усіх світових релігій. І щоб серед них обов’язково була жриця вуду, яка вірить у те, що мертві здійснюють свої вічні мандрівки поряд із нами, живими, і що за допомогою ганчірної ляльки та голки для шиття можна викликати неурожай у цілій країні або зробити жінку вагітною. А поруч із нею щоб сидів буддист, який вірить, що Бог є мурахою або каменем. А біля вікна — даос, який розповідає мільйонам китайців, що Інь та Янь — це Правда і Брехня, Чоловік і Жінка, Добро і Зло, які об’єднуються в Дао, а врешті-решт існує лише одне By Вей, що в дослівному перекладі означає «ніщо не має сенсу». А біля виходу щоб сидів польський рабин із Нью-Йорка, а навпроти нього — бородатий мулла з найбільшої мечеті Аль-Азхар. І щоб вони всі разом доїхали у тому потязі до Мекки або Ассизі, а потім разом вийшли, стали одне біля одного і промовили хором, кожен своєю мовою, що жодна релігія світу не виправдовує вбивства вагітної секретарки зі 104-го поверху Всесвітнього торгового центру. І щоб сказали, що в ім’я Бога, в ім’я ганчірної ляльки чи якоїсь священої мурашки нікого не можна вбивати. І він шепотів це мені на вухо, а я зі сльозами на очах закохувалася в нього все більше і більше.