Коханка - Вишневский Януш Леон. Страница 13

Ті, яким уже виповнилося п’ятдесят, були впевнені, що вони настільки ж привабливі і презентабельні, як титули чи посади на їхніх візитівках. У них було більше сивого волосся, але і спокою також було більше. Вони могли довше чекати, прочитали більше книжок, розповідали про своїх колишніх дружин і завжди оплачували всі рахунки. А потім були настільки захоплені викликанням, підтримуванням або підсилюванням своєї ерекції, що зовсім забували, навіщо хочуть її викликати, підтримати чи підсилити. Цілковито забували про мене, зосереджені на своєму чотирнадцяти- або меншесантиметровому еґо. А потім уранці я знаходила у своїй сумочці їхні жалюгідні візитівки, якими вони так пишалися.

Рівно через сто вісімдесят два дні після того, як я поміняла замки у дверях свого помешкання, я їхала у відрядження з центрального вокзалу Варшави до Торуня, щоб зробити інтерв’ю для газети, в якій працюю. Коли платила за квиток, то витягла з гаманця двісті злотих однією банкнотою і касирка не знайшла здачі. Я озирнулася, щоб запитати когось із черги, чи не розміняють мені цих двісті злотих. Він стояв за мною. Мовчки взяв із моєї застиглої від подиву й переляку руки ті двісті злотих, підійшов до каси і сказав, що він також їде до Торуня і хотів би сидіти поруч зі мною. Касирка дала йому два квитки і здачу. Він схопив мою валізку, і ми мовчки рушили до потяга. А коли спускалися на ескалаторі на перон, із якого від’їздив потяг до Торуня, він став за мною впритул і почав важче дихати, цілував мою шию та обережно перебирав губами моє волосся. І знаєш, що я відчувала тоді?! Колись я читала репортаж, де були описані відчуття наркомана, який протягом тривалого часу не міг уживати наркотиків, бо був у в’язниці.

А потім, коли він нарешті отримав свою доріжку чи порцію ЛСД, втягнув її до носа чи впорскнув до жили, то відчув щось на зразок оргазму чи різдвяної ситості після багатьох тижнів посту. На сходах того ескалатора, коли ми поспішали на потяг до Торуня, а він торкався вустами моєї шиї, я відчувала те саме. І тоді на якусь мить перелякалася, чи не плутаю часом кохання із узалежненням від нього. Узалежненням, схожим на наркотичне. Як від ЛСД, морфію чи валіуму. І ця думка зовсім не видалася мені абсурдною.

Після тієї поїздки до Торуня він знову отримав ключі до мого помешкання. Нові ключі. І знову по п’ятницях приїздив на паркінг біля мого офіса і забирав мене на Гель, до Устки чи до Бещад. Його дружина тим часом народила другу доньку, Наталію.

Що в ньому такого незвичайного?

Незвичайного в ньому? Як це що?! У ньому все незвичайне! Уже перші години його присутності в моєму житті були незвичайні. Це трапилося в Італії, коли я, вся заплакана, стояла у морзі.

Останній рік мого навчання. Я писала дипломну роботу про творчість італійського Нобелівського лауреата сімдесятих років поета Еудженіо Монтале. Сама собі його вибрала. Я, студентка факультету романістики, захоплена поезією Монтале, вирішила написати дипломну роботу про італійську поезію французькою мовою. А поїхати до Ліґурії та Італії мене намовила Моніка. Я перенесла захист на осінь, і ми подалися до Генуї, щоб далі подорожувати Ліґурією. Моніка бачила, що мене мучать докори сумління за перенесення захисту, і заспокоювала мене:

— Жодна робота про Монтале не може бути справді доброю, якщо автор хоча б раз у житті не нап’ється вина у Генуї, місті, де народився цей поет. Вважай, що це навчальна поїздка, — говорила вона мені й усміхалася. — І не забувай, що за вино плачу я.

Ми планували насамперед назбирати грошей на подорож, підробляючи кельнерками, а потім проїхати всю Ліґурію, щоб «збирати матеріал». Наш маршрут мав захоплювати Чінке-Терре на сході й Монако на заході, але при цьому, як казала Моніка, ми не повинні були «віддалятися від пляжів більше ніж на п’ять кілометрів і довше ніж на п’ять годин».

Але нам не вдалося реалізувати цей план. Коли ми ходили в Генуї від ресторану до ресторану, то складалося враження, ніби там працюють самі лише польські студентки і російські охоронці. Нам не вистачало грошей на готель у Генуї, тому ми перемістилися з узбережжя в глиб країни. Там усе було вп’ятеро дешевше. Через тиждень, коли у нас закінчилися гроші й ми втратили надію на заробіток, то потрапили до Авеньйо, невеличкого містечка поблизу головної дороги, яка проходить уздовж Генуезької затоки. Опівдні ми вийшли на невеличкому ринковому майдані з фонтаном посередині.

Через майдан сунула процесія. Жінки у чорних сукнях і чорних капелюшках ховали обличчя за чорними вуалями. Деякі несли ще й чорні парасолі, аби захиститися від спеки. Ми знали, що це незвичайна процесія, й пішли слідом. Неподалік від ринку був цвинтар, оточений помаранчевими деревами, а біля нього, у білому будинку з дерев’яним хрестом на даху, — морг. У морзі у крихітній білій труні, вистеленій білим оксамитом, лежало немовля в білій шовковій сукні. Раптом одна з жінок почала голосно молитися. Я стала на коліна поруч із нею і теж молилася. Італійською. Бо я знаю молитви і прокляття дванадцятьма мовами. Навіть фламандською. І це не має нічого спільного з моєю романістикою. Це просто зручно.

Невидима стрічка конвеєра пересунула крихітну труну ближче до стіни, потім відчинилися металеві дверцята, і труну миттєво всмоктало у простір за дверцятами, які відділяли морг від крематорію. Усі присутні вражено скрикнули. На мить запала мертва тиша і було чути лише шипіння вогню за металевими дверцятами. Щоб заглушити цей звук, я знову почала голосно молитися. Італійською. Моніка ще голосніше молилася польською.

Отче наш…

Раптом усі в морзі приєдналися до нас італійською.

Через кілька хвилин за металевими дверцятами все затихло, і тоді заплакана жінка з другого ряду лавок відкрила обличчя, підійшла до мене і поцілувала в руку.

Потім усі вийшли.

Моніка продовжувала стояти на колінах. Я сиділа зі складеними долонями і вражено вдивлялася у хрест на металевій стіні.

Все закінчилося так швидко. Надто швидко. Спалили немовля, прочитали дві молитви і розійшлися додому. Ніби після уроків.

До моргу увійшов низенький, дуже товстий чоловік. Підійшов до Моніки й заговорив до неї італійською. Моніка показала на мене.

Через п’ятнадцять хвилин нас уже взяли на роботу до того моргу, розташованого поряд із цвинтарем. Ми повинні були готувати труни і починати молитися перед кремацією. Товстий італієць запропонував нам утричі більше, ніж ми могли б сподіватися у будь-якому з ресторанів Генуї.

— Бо людям подобається, коли їхніх близьких оплакує хтось чужий, вони готові заплатити за це більше, — сказав він.

Таким чином, ми на два тижні стали плакальницями у ТОВ «Найкращі похорони» в Авеньйо. Звичайно, в Авеньйо помирає надто мало людей для того, аби власник міг мати належні прибутки, і тому ми плакали та молилися на похоронах усіх довколишніх містечок: Чікаґан, Нерві, Рапалло, Караско, Камольї — а іноді навіть у Монельї. Протягом цих двох тижнів ми тридцять вісім разів вистеляли труни і плакали на похоронах двадцяти двох чоловіків, чотирнадцяти жінок і двох дітей в околицях Авеньйо.

Того першого дня, коли спалили немовля, він увійшов до моргу і став на коліна навпроти мене. І дивився мені в очі, коли я плакала. А коли ми вийшли з моргу і повернулися на ринок, сидів біля фонтана. Наступного дня ми були на похороні бабусі. О дев’ятій ранку. Матері мера Авеньйо. Власник моргу просив нас плакати особливо старанно. Він увійшов до моргу через п’ятнадцять хвилин після початку похорону. Напевно, не міг зрозуміти, чому я теж знову прийшла на похорон. А до того ж, як і вчора, стою навколішки біля труни і плачу. Після церемонії він знову чекав біля фонтана і тоді наважився запитати щось англійською. Так ми познайомилися.

Він проводив відпустку в Ліґурії. Із дружиною, яка того дня залишилася на пляжі в Савоні. Він не міг витримати цілий день на пляжі. Винайняв машину і «їздив по околицях». Так і потрапив до Авеньйо і до місцевого моргу перед тим, як спалили немовля.